Україна сьогодні існує як країна, відірвана від минулого. У неї на державному рівні немає ані традиції, ані переосмислення цієї традиції, а без цього країна не зможе увійти в стан модерності. Україна Модерна — цивілізаційний проект, якого маємо прагнути. Але на цьому шляху сьогодні потрібно зробити чимало, передовсім у витворенні інтелектуального простору розуміння. І в цьому просторі поняття “діалогу” першочергове. Лише чуючи Іншого, можна зрозуміти власну ідентичність.
Щоб почути інших і віднайти себе, в Інституті філології КНУ ім. Т. Г. Шевченка започатковано новий проект “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом” (спільно з журналом світової літератури “Всесвіт”). В Інституті філології відбувся другий круглий стіл у рамках цього проекту, підтриманий фондом “Європа ХХІ”. Цей захід зібрав філологів, культурологів, філософів, журналістів, зокрема М. Жулинського, Є. Бистрицького, Ж. вад Кеймюлена (Бельгія), І. Бондаренка, М. Гош (Індія), Л. Грицик, Л. Івшину, Т. Кияка, Н. Висоцьку та ін. Одним із центральних питань круглого столу стало формування гуманітарної політики з урахуванням східного й західного досвіду.
Пропонуємо увазі читачів “Слова Просвіти” найважливіші фрагменти з виступів доповідачів.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Галина УСАТЕНКО,
координатори круглого столу
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ:
— Сьогодні в Україні ми опинилися в складній ситуації. З одного боку, не маємо сформованої української національної ідентичності. Водночас бачимо, що в Україні домінує чітко спланована політика, яку проводить Росія щодо утвердження панросійської ідентичності в Україні. Роблять це поступово, але доволі навально: в Україні на телебаченні, на радіо, в ЗМІ втілюється російськоукраїнська двомовність. Мовляв, ми задовольняємо інтереси російської національної меншини, але насправді це ідея, втілена в концепцію, яку проводить Російська Федерація. Це концепція “Русского мира”.
З іншого боку, формується пан’європейська ідентичність, яка, здавалося б, для нас ближча. Безперечно, вона нам здається сприятливою для нашого розвитку. Але переконаний, що доки не буде сформовано українську національну ідентичність, якщо не буде сформовано ту єдність, яка поєднає штучно поділений Схід і Захід, ми до того часу не будемо готові до такого діалогу.
Питання національної ідентичності, питання мови, освіти, формування суспільства знань, формування сприятливого клімату для розвитку науки, освіти, культури — ті основні базові цінності, які повинна утверджувати наша держава, і це має стати пріоритетною державною політикою.
Євген БИСТРИЦЬКИЙ, завідувач відділу філософії культури Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, доктор філософських наук, професор:
— Що таке кордон? Що можна назвати основою кордону? Я спробую пояснити пофілософськи, де беруться кордони. Почнімо з простого прикладу. Молодь не переживала тих часів, а мої колегипрофесори прекрасно пам’ятають унезалежнення України. Як розпалося те, що ми називаємо радянською імперією? Вона розпалася по фізичних політичних кордонах, які були промальовані на мапі Радянського Союзу. Фактично вона розпалася внаслідок етнонаціональних, або національнокультурних рухів, яким був наш Рух.
Тож кордон виникає там, де різні культурнонаціональні цінності, культурнонаціональне відчуття. Кордон — не фізична річ, яка відокремлює нас від іншої національної спільноти. Кордони усередині нас. Кордони — духовна основа. Кордони виникають із етнонаціональних, світоглядних орієнтирів, цінностей.
Як зараз можна відчути ці кордони? У філософії є таке поняття, як реальність. І навіть недавно наш фонд підтримав видання книжки “Реальність у масмедіа”. Так само можна сказати — реальність літератури. Такот, якщо говорити про поняття реальності, то у філософії є чітке визначення, що таке реальність. Реальність — це те, що чинить опір. Усе, що не чинить опір, — не реалістично.
Що ж нам робити з тими кордонами, які розділяють нас з Європою, зі Сходом, із Росією, з кавказькими країнами. Як із ними співпрацювати? Спочатку треба розібратися з власними кордонами. У нас є дві значні етнокультурні, світоглядні орієнтації. Одна — пострадянська — орієнтується на пострадянські цінності, а отже, — і на проросійські. Я б сказав, це проєвроазійські цінності. Друга — орієнтування на Європу.
Жодна влада в Україні не дозволить собі забути про останню основу її легітимації — національнокультурну ідею. Ми виникли як Україна. Якщо загалом спробувати оцінити культурні стратегії, наявні зараз, то їх дві.
Перша стратегія культурна, тобто етнокультурна орієнтація, етнокультурні цінності. Ідею цієї культурної політики чітко висловлював Віктор Ющенко. Він апелював до суті, до осердя, до сутності, сказали б філософи, етнокультурної реальності, до щирого українства.
На перший план у цій системі було поставлено мораль. А от якби він прочитав філософію права Гегеля, то з подивом з’ясував би, що в Європі був абсолютно інший підхід. Європа не починала з моралі. У Гегеля — спочатку ідея права, Римського права, християнського права тощо.
Друга стратегія, яку ми сьогодні фіксуємо, — це прагматичнотехнологічна. В основі — технологічноекономічний підхід. Він не враховує гуманітарної політики. Він тільки каже: можливо, з мовами, спираючись на Європейську хартію регіональних мов, щось будемо робити. Але дуже обережно до цього підходять, оскільки відчувають, що тут можуть наразитися на значно більший спротив, ніж із Податковим кодексом.
Людмила ГРИЦИК, професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології:
— Важливо окреслити, в чому сьогодні проявляються глобалізаційні процеси в літературі, зокрема і в українській. Глобалізація — це не те, що ми робимо, а що відбувається з нами самими.
Такий погляд на глобалізацію мені близький і зрозумілий. Його точно означив Іван Дзюба, який сказав, що суть не в якихось абстракціях, бо все має особистісний характер, а передовсім у широкому діапазоні національносамобутніх форм, які збагачують поліфонію мистецтва і поліфонію людства.
Відтак визначальним, на мою думку, у розвитку сучасних літератур залишається процес взаємообміну. Цей процес потрібно підтримувати. Бо українська література ніколи не перебувала на периферії.
Отже, йдеться про діалогічне взаємопроникнення літератур, у процесі якого національна література виявляє, як доводить, зокрема, Оксана Пахльовська у дослідженнях, несподівані етичні, естетичні, філософські ресурси, коли вони постають не як протиставлювальні, а як взаємодіючі субстанції.
Наталія ВИСОЦЬКА, доктор філологічних наук, професор Київського лінгвістичного університету:
— Американські гуманітарії і філологи з великим занепокоєнням кажуть про зниження статусу університету в сучасній ситуації. І хоча для нас це не дивина, загаломто в парадигмі європейської, євроцентричної цивілізації ці гуманітарні студії поступово сповзали на узбіччя, куди їх витісняла технічна думка.
Безперечно, ці проблеми нагальні для нас. Я вважаю, що це зміна ситуації, яка відбулася в незалежній Україні.
Наступний момент пов’язаний із тим, що я можу назвати глобалізацією зсередини. Йдеться про мультикультурні процеси в Сполучених Штатах. Не повторюватиму того, що вам прекрасно відомо: концепція плавильного тигля відходить у минуле; сьогодні пропонуються зовсім інші метафори; етнічні літератури здобули своє місце на палітрі американської культури та ін. Коли я починала цим займатися кілька десятиліть тому, тоді це була новина. Сьогодні це всім відомо.
Які стратегії американці пропонують, щоб “намацати” це спільне? Одна з таких стратегій — розмова про соціальну сконструйованість категорій, які здавалися нам вічними. Говорячи про це, вони розглядають як соціальні конструкти, скажімо, категорію раси або категорію етнічності. Книжка Соларса називається “Винахід етнічності”. І найважливішим завданням сьогодні є спроби поєднати локальне і глобальне. Виник навіть термін — glocal, глобальне + локальне.
Завершую тим, що хоч би які були стратегії, підходи, йдеться про такі поняття, як синтез, гармонізація, гібридизація, поліморфність і про необхідність нам усім бути всередині процесу пошуків.
Тетяна МАЛЕНЬКА, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри країн Близького Сходу Інституту філології:
— Перську мову називали своєрідною латиною Близького і Середнього Сходу середніх віків. Але сталося так, що Іран був під економічним і політичним впливом Франції, Великої Британії, Росії. Сьогоднішній Іран після ісламської революції — це, на жаль, країна специфічна, в якій існує ісламська цензура і в кінематографі, і в літературі. Після ісламської революції дуже багато письменників, співаків, митців кінематографа еміґрували. Це було шахське оточення. Люди, які були під впливом західноєвропейської культури, в контактах із цією культурою, вони еміґрували до Європи, США. ЛосАнджелес називають другим Тегераном. Хочу сказати, що вони навдивовижу зберігають власну культуру, традиції.
Для іранців властиве збереження своєї культури діаспорно. Проте це діалог культур, це мультикультурність у тій же Німеччині чи Франції.
Свій виступ хотіла б закінчити таким прикладом. Однією з унікальних “фішок” кінофестивалю “Молодість” був алжирський режисер із Франції. Він створив дуже цікавий фільм “Санта”.
Цей Санта — прообраз самого Зіґфріда, режисера, мультикультурного уже за походженням, бо він французький алжирець. І, вочевидь, за своїм менталітетом. У фільмі його герой перетинає кілька кордонів: подорожує з Парижа в Росію, з Росії в Єгипет, потім в Індію, Японію. Портрети людей, вуличні сценки, різні ситуації. Цей фільм показує, що всі ми однакові. Всі ми живемо одними болями.
Світ сьогодні надзвичайно глобалізований, він надзвичайно мультикультурний. Але водночас кожна культура повинна зберегти себе. Мені дуже сподобалася цитата з Ганді, що треба тримати двері й вікна відчиненими, але, щоб нас не збило з ніг. Очевидно, цим ми повинні керуватися в Україні.
Коментує Іван БОНДАРЕНКО, завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології, заступник директора Інституту філології:
— Дмитро Дроздовський зауважив: як тільки йдеться про європейську культуру, переходимо до кордонів, паспортів, віз тощо, тількино заходить мова про Схід, — переходимо до літератури, високого мистецтва. В самій термінології закладено головну різницю.
Китайський, японський ієрогліф схематично зображає прикрашену людину. Тобто це те, що прикрашає мене, що робить мене кращим, шляхетнішим. Тому в західному живописі головний жанр — це портрет. Дивіться на мене, прикрашеного, який я гарний. А в східному мистецтві, в живописі головний жанр — це пейзаж, милуючись яким, я сам стаю кращим.
Але про це вже багато говорили. Кілька практичних висновків, які я хотів би зробити з сьогоднішньої дискусії. Минулого разу, виступаючи з Оксаною Пахльовською, я казав, що ми маємо йти в Європу, ми європейці, але при цьому зважуючи на нашу історичну долю, на татаромонгольське іго, на перебування у складі імперії російської, під російським православ’ям. Ми маємо враховувати досвід Сходу, оскільки в цьому випадку він значною мірою, можливо, нам ближчий і корисніший.
Що саме варто враховувати? В японській літературі є величезний шар японської китайськомовної літератури. Після Другої світової війни корейці відмовилися від японістики, не було жодної кафедри. Я не закликаю до цього, це корейська специфіка. Але що вони зробили? Вони до 15 % національного бюджету вкладали в переклади своєї літератури, написаної сучасною корейською мовою. До 15 % — це більше ніж медицина, освіта в Україні разом узяті. І зараз Південна Корея залишається країною, де найбільше перекладають іноземної художньої літератури.
Я знав японців, які, помираючи, редагували на ліжку переклади поем Шевченка, щоб видати власним коштом. Цих людей треба шанувати, їм треба дати Шевченківську премію, їм треба дати грамоти Верховної Ради, їх треба запросити на цей ювілей. З Австралії, з Бельгії, зі ШріЛанки, з Японії.
От що треба робити. Тоді нас шануватимуть і ми будемо шановані в усьому світі!
