«СТРАТОСФЕРА»: ПРОЛОГ ДО КОСМОСУ

Павлюк Ігор. Стратосфера: Лірика. — Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2010. — 228 с.

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ,
м. Луцьк

Почну з філологічного казусу — в українській (та й не лише в українській) мові є слова, що визнаються мовознавчою наукою як синоніми, але насправді такими не є. Візьмімо хоча б поняття “педагог” і “вчитель”. Чи всіх, хто отримав диплом про педагогічну освіту і працює у тому чи іншому навчальному закладі, можна назвати Вчителями з великої літери (згадаймо, що на Сході поняття “Вчитель”, якщо й не ототожнюється повністю, то принаймні наближається до поняття “Святий”)? А як із поетами?.. Чим відрізняється справжній поет від просто віршника? Не від графомана (тут не те, що різниця — прірва), а від інтелектуала, який уміє писати цілком пристойні вірші і їх врядигоди навіть публікує в періодиці й видає окремими книжками? Питання за всієї позірної легкості не з простих і ризикує поповнити розряд “майже риторичних”, якщо вчасно не згадати добре призабуту в наш цинічнопрагматичний час людську здатність дивуватися. Справжній поет (та й узагалі митець) — це той, хто, поперше, вміє дивувати, а подруге, змушує замислитися і над власною долею, і над долею людства, це той, для чийого серця буває замало земного тяжіння й воно прагне польоту…
Щодо Ігоря Павлюка, то подив і поштовх до роздумів із кожним новим виданням відчуваєш дедалі більше. Але чи не найбільше — у новій збірці лірики поета, яка цьогоріч побачила світ у луцькому Поліграфічновидавничому домі “Твердиня”. Уже сама назва книжки “Стратосфера” налаштовує на політ — якщо не космічний, то принаймні десь у вищих шарах атмосфери.
Звісно, політ поетичної думки може й не відзначатися якимось особливим смисловим навантаженням: от просто ширяє собі людина у просторі своєї фантазії й нема їй діла до того, що відбувається на грішній землі. Власне, й причиною такого польоту може бути бажання на якусь мить абстрагуватися від жорстоких буднів, набратися сил для подальшого протистояння нелегким життєвим обставинам. Не так у Ігоря Павлюка — поет і в польоті не полишає свого земного болю. Більше того — з тієї висоти йому ще виднішими й драматичнішими видаються земні проблеми.
Важкий політ двадцятого століття.
В очах святих сніжинкові хрести.
Смола в крові.
Осіннє повноліття.
Єдина втіха — в глибину рости.
А ще утіха: є за що боротись!..
Смішна печаль: уже немає з ким.
Про нас є перша згадка в Геродота.
У горі доти йдемо крізь віки.
(“Важкий політ двадцятого століття…”)

То що з того польоту в стратосферу, якщо він не рятує від страждань? Якщо є Україна, і в Україні є Волинь, до якої після всіх сходжених доріг щоразу повертається, не спокусившись заморськими дивами, душа поета…

За горизонтом знову горизонти —
І сивина — волосся, очі, сніг…
В Америці живу, як на курорті.
Америки не хочеться мені.

А хочеться в прості ліси Волині,
Косити сіно, слухатись зірок,
Не зрадивши ні хаті, ні дитині,
Що полином пропахли до кісток.

Приспати час, боротися з душею,
Яка іще не продана за гріш.

Росте печаль.
І я росту із нею —
Світліше, вище, глибше і тихіш…
(“Росте печаль…”)

І де відхід поетового дідуся із земного життя трансформується у моторошне відчуття власного “часткового скону”:

На сільському, старому,
небесному цвинтарі
Поховали мене — мого діда — навік.
(“Похорон мого діда”)
Чи не скидається часом болісна розповідь поета на сповідь? Не поспішаймо лицемірно дорікати поетові, що сповідь можлива лише перед Богом (через священика), а не перед читачами, хоч би якими добрими і праведними людьми вони були. Згадаймо, що казав святий апостол Іван Богослов у Першому соборному посланні (ІV, 20): “Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець”. Адже любов до людини — віддзеркалення любові до Всевишнього. І саме ця любов спонукає поета до граничної відвертості, яка межує зі сповідальністю:

Напиши мені морем велику
поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом
бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої,
мов магма, золи.
Доки близько до серця беру
я кургани і прірви,
Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

Синьосрібні, як лід,
небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода
і легка, як Христос.
Модернові постануть
навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову
піде на них іще Хтось.

Сам я славу на ласку міняю
і гроші — на волю.
Грішно й широко жив, приберігши
святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну
печаль про Христа.
(“Напиши мені морем…”)

“Стратосфера” Ігоря Павлюка — пролог до його космічної мандрівки, але космос, про який ідеться — це внутрішній духовний простір людини. Цей простір поет означує і “Батьківщину душі”, і відкриття її в духовному сенсі, і любов як стан душі:

Кохання приснилось —
Дитиннозвірина оказія.
Дівочу сльозу цілував на устах і кругом…
А потім у долі були і Європа, і Азія,
І Америки ром,
Калинове небо моєї вітчизни тернової.
Березові лиця святих у церквах молодих.

Отут мені добре.
Отут і проситиму знову я
Полежати вічність…
І знову неждано прийти.
Митець виходить на потрібну орбіту, з якої йому ще виднішою й ріднішою стає рідна земля, до якої Ігореві Павлюку на роду написано щоразу, після кожної з мандрівок, повертатися, увічнюючи її у своїх поезіях і в серцях читачів:

Цей край, де Богом названо ріку,
Я віршами
Нащадкові
Озвучу.

Ігор ПАВЛЮК

* * *
Білі рейки санного сонного сліду.
Лиш на сході, десь там… кров’яніє…
напевно, печаль.
Перебитий мій сон, ніби зірки
далекої злиток,
І слова, наче гени, крізь мене
до Бога кричать.

Золотий, мов коньяк, розливається
день по чорнилу…
В хуртовині зірок чує ангельський
голос душа.
Кольорове минуле мене
в сиве завтра зманило,
Доки з музою пас я крилате
біленьке лоша.

До озер молодих ми молились.
І цвіт полиновий
Налипав на серця і на очі…
На все налипав…
А душа на вагу, наче куля, —
Така ж безтолкова
І така ж, як і куля,
Гаряча й сліпа.

То летить, то тремтить десь у гільзі,
А то заночує
На перетині скіфоарійських
тужавих шляхів.
І кочує душа.
Цілим всесвітом гола кочує,
Бо без тіла у неї немає ніяких гріхів.

Але й щастя нема.
І ні болю, ні ласки, ні встиду.

Лиш на злеті, десь там… кров’яніє…
Напевно, печаль.

Білі рейки санного сонного сліду.
І слова, ніби гени,
Крізь мене
До Бога
Кричать.

* * *
Україна…
Танці на протезах…
І фламандська щедрість бідноти.
Боляче сприймати на тверезо,
Як беззубо нам смієшся ти
У паркім, жорстокім щасті — жити
На планеті, що вмира від нас…
Стогнуть президенти й ворожбити:
— Час такий…
— Такий нам випав час…
Бо коли богів міняють люди —
Стрімко ціни падають на кров.
Доки панство схудне —
Нас не буде,
А Дніпро…
Й під німцями Дніпро.

Ще співаєм високо і ніжно,
Ще будуєм корчми і церкви:
Розпусно — перші,
Білосніжно —
Другі
Виростають із трави.

Ми ж відходим без пилюки й шуму
На оцій невидимій війні,
Мертві душі,
Як боброві шуби,
Саморозіп’явши на стіні.

…Українські танці на протезах…
І фламандська щедрість бідноти…
І маленькі радості тверезі…
І великі зламані мости…

* * *
Горизонт — мов коло крейдяне,
Я замкну ключем пташок.
Скільки ліній вже перейдено,
Скільки збилося в клубок…

Стиль життя козацькозеківський.
Світ відбілює мій біль.
Між ацтеками й генсеками —
Неба вина голубі.

Між деревами залізними
Й дерев’яними людьми
У чумну безкрайність ліземо
І у вічність також ми.
Правдоборці з правдолюбцями
Й ті, що плачуть в кулаки…
Всі шукаємо пропорції
Поміж медом і гірким,
Поміж піснею й короною,
Між коханою і ні…
Між горілкою й іконою…
Між небесним і земним.

Горизонт — мов коло крейдяне.
Тільки в зорі не дивись.

Всі екватори перейдено.
З кола можна лиш увись…

* * *
Час іде — як діти ростуть.
А сніг — всі гріхи сховає.
Дядьки щось із пляшок червоне п’ють,
Бо білого більш немає.

Тьотки капусту цілують у снах
І родять дітей від клена,
Бо в жилах весна — така, як весна,
А ще — як трава, зелена.

І гуси дурні, і кури чудні.
І люди — просто зурочені.
А я співаю свої пісні
Дорогою заохочений.

Бо жінка пройде,
І слава мине…
Й горілка згорить, оводниться.

А хлопець з Венери згадає мене —
І в ньому поет народиться.

* * *
Нерви Твої вологі — мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата — мов ласка долі.
Дзеркало Твоє — шабля, гола, як правда.

Хто Ти — не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди.

* * *
Намацую цей дощ, неначе нерв,
Хоч наді мною небо повітове.

Куди ж мені податися тепер?
Бо не податись я ще не готовий.

Куди ж мені подітися навік?
В любов — чи гроші, подорож — чи славу?

Яке б вино не випив чоловік,
Усе воно на зорях і на травах.

У скіфських вазах чути голоси.
На вазах тих — сузір’я і суцвіття.
Сльоза відбита в крапельці роси,
Така одна, мов ти і я у світі,
Що слухаєм дитину в животі
Чи зірку в небі, чи ріку підземну…

Я так нестерпно жити захотів,
За все сплативши кров’ю, —
Недаремно:

За славу й волю, хату і садок,
Струну, що в’яже прірву та вершину.

Куди ж мені?..

Вертаюсь до казок
Про козака
І дівчинукалину.

* * *

Це сирітство землі не прикриєш ні золотом листя,
Ані сріблом снігів, ані бронзою трав молодих.
Відсміявся Перун. Відпечалив своє бандуриста.
Накотило ізвідкись клубком дисгармоній густих.

Сум проріс — як бамбук.
І горить самогон з абрикоса.
А хрестата сніжинка допоки летить, то цвіте.
Дід крилатий бреде…
Він траву недоспівану косить.
Він не знає, що грішне,
Та знає, що в світі святе.

Ріже шаблею хліб.
П’є горілку, мов скло запітніле.
Тихо світиться серце,
Пускаючи плазму до крил.
Вже не степ, ще не поле.
Іще не душа, вже не тіло.
І співається тонко йому
Біля рідних могил.

Та й мені отако.
Хочу бути й померти поетом.
Через тисячі років
Сумною зорею зійти.
Може буде тоді
Не по колу літати планета.
Може, буде мій сум
Нетутешнім промінням цвісти.

А не буде — то що ж…
Я своє відлюбив і відмріяв.
Ні до чого не маю претензій
В земному саду.
А не буде — то що ж…
Я на білому полі посіяв,
А на чорному небі
Легкою зорею зійду.

ПРО ПЕРУНА

Перун воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею печальною.

Перун воскресне не на третій день.

Ще будуть довго, довго, як луна,
Блукати поміж зорями і тернами
Його жерці — із духу і вина —
Поети, козаки і характерники.

Блукати будуть довго — як луна.

Піснями й кров’ю славу купувать.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще,
Допоки свіжоскошена трава…
Допоки люд і людище — то люде ще.

Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще.

Хрести Перуну сняться, як птахи.
Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
І бігають біляві дітлахи,
Що люблять все,
Що зацвіли й не постили.

І бігають біляві дітлахи.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний
На іграх генів, геніїв з юрбою.
Перун воскресне.
І зійдуть вони
Вогнем і вітром,
Глиною й водою.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний.

З рабів постане плем’я золоте,
Красиве і здорове, й трохи зоряне —
Як двері раю, зірвані з петель,
Замерзле море, Місяцем розоране.

З рабів постане плем’я золоте.

Їм час — ніщо.
Їм простір — просто тіло ще,
Тісна церковця і жертовник мал…
Перун розп’ятий…
Руки в нього — крилища.
Нема його, бо крил у нас нема…

Та й він воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею прощальною.

Перун воскресне не на третій день.

* * *

Запитала: “Котра година?..”,
Подивилася в очі —
Тополино так, журавлино,
Несподівано і дівочо.

Млистий вітер шумів по вулиці
Голубими пісками долі.

Щось минулося, щось забулося.
А тополі дзвенять, тополі…

* * *

Доки я поспішав,
Доки щастя хотілося мати,
То відстав від життя…
Але нащо таке доганяти?

Наливались слова
То сльозою, то кров’ю сумною.
То хреста цілував,
А то смертно тужив за жоною.

В юнім сіні лежав,
Слухав зорі, як пісню високу,
Загубивши ножа,
Що липкий від вишневого соку.

Хай ненашість, біда,
Хай обірваний шлях, як мотузка…
Час — свячена вода,
Що у пляшці клеймована:
“Руська”.

Заклеймовано.
Жде.
Так буває, буває, буває…

Нове плем’я гряде.
Хай воно це буття “доганяє”.

* * *

Отакот і мине моє життя —
Під крики чайок і церковні дзвони.
Усього шкода…
Вічна, мов кутя,
Мигає зірка сумно і червоно.

Народ мій спить, а значить — ще росте…
Прості, як вітер, моляться пророки.
Тут синім цвітом вишня зацвіте.
Сотворить відьма вірш зеленоокий.

У ньому сльози вибухнуть вином.
Летючі риби… плаваючі зорі…
У з двох боків задихане вікно
Заглянуть каро спогади прозорі.

І буде знову бізнес на крові,
А на воді вітрильник палахтітиме.
Терновим Шляхом йтиме чоловік.
За сіллю йтиме.
Моря не хотітиме.

Асфальтом його стежка заросте,
А жилинерви — то стежки до себе.

Отакот промине усе святе,
А рідне знов повернеться до неба.

* * *

Такот живемо…
Якось живемо,
Життя відклавши на потім.
Святими словами
Про грішних демонів
Самі до себе шепочем.

І чорну пісню про комідею
Червону, наче стопкрани,
У кров пустили,
Звали своєю,
Звали фігнею…
Вили в стакани.

Одні в атаку ходили завжди,
А інші “Урраа!..” кричали…

Така от кривда,
Така от правда,
Такі причали.

А десь глибоко
Ржавіла шабля,
Цвіли пістолі.
Сердечний камінь
Точила крапля,
П’яна від волі.

Вчимося знову
Мистецтва бунту
У власній хаті.
Бити чи пити,
Бути — не бути?..
Вічно розп’яті.
І колоритні,
Й трохи коритні,
Козакуваті…

Такот живемо
На цьому світі.

Але на Тому…
Око зміїне
Вогко засвітить.

От ми і вдома…

МАЖОРНЕ

До дна так само,
Як до берега.

Куди мені?..
Старих рукописів оберемок,
Мов жовтий сніг.

Неначе синя кров диявола,
Вода блистить.
І Сонце — як христооб’явлення
На вічну мить.

Мов сивина волхвів —
Туманиться
І там, і тут…
До крові хто об лід пораниться —
Вже не знайдуть.

…До дна так само,
Як до берега.
Куди мені?
Старих рукописів оберемок.
А я в човні…

* * *

Знов тяжко на душі
І легко у кишені.
І знов я на межі
В часи оці шалені.

Нечесана журба.
Дерева на руїнах.
Базар, бардак і бар —
Такаот Україна.

Сніжинка — як зоря.
Зоря — немов сніжинка.
Читаю “Кобзаря”,
Люблю дітей і жінку.

Живу — як на війні,
Пишу окопні вірші.
Щасливий — мов пісні,
Які із генів вийшли.

Коли навік впаду –
Вважай мене Мамаєм.
Колись я знов прийду.
А нині засинаю…

* * *

Синьоока рибка золота —
Символ української печалі —
Смажена сестрою на свята,
Від бажань божественних подалі.

…Ось і все…
Немає оправдань.
Про усе не варто говорити…

Відблиском старих церковних бань
Кров свою
Я вмію золотити.

* * *

Вже мені середина.
Ще близько
І дитинство, й перший гріх вина.
Світ мені веселий, мов колиска,
Світ мені порожній — мов труна.

Світиться моє маленьке небо
Та ікони горді у кутку.
До душі притулиться хтонебудь,
Наче чайка ляже на ріку.

Ніби вже й досягнута нірвана,
На ножі написано “Ось вам!”11 “Ось вам!” – фраза, яку написав у молодості на своєму ножі Гонта

І шампанське, й “кофе”, й пінна ванна —
Все було…
Попереду — трава,
Вічний сон під зорями простими,
Вишиванка — чорна, як земля,
І печаль — вологі кільця диму —
Звідтіля де тиша, звідтіля…

Відлюбив грішити.
На Вкраїні
Села менші, аніж цвинтарі…

В час важкої смути і руїни
Світ мій, мов рукопис, не згорів.