Проблеми людини, яка стає заручником нової техногенної цивілізації, постають нині як ніколи гостро. Цьому питанню присвячено фундаментальне дослідження декана філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, директора Інституту соціогуманітарних проблем людини Західного наукового центру НАН України і МОН України, професора Володимира Мельника, яке нещодавно вийшло у Львівському видавничому центрі ЛНУ ім. Івана Франка. Сьогодні ми мали нагоду поговорити з автором книжки.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
м. Львів
— “Сучасний світ живе в тривожному очікуванні, пов’язаному з виявом численних кризових явищ”, — читаємо у Вашій книжці. Яких загроз, на Вашу думку, слід очікувати?
— Дуже глобально сформульовано запитання. Треба починати від одиничного до загального, або навпаки. Нині живемо на етапі постісторії (якщо говорити глобально), яка характеризується не тільки зміною пріоритетів, а й переоцінкою історичних подій, фактів. І загалом — цінностей європейської цивілізації як соціокультурного феномену. Наш час — глобалізований час. Глобалізована історія. Що це означає? Що є проблеми глобального характеру, від вирішення яких залежить буття людства і кожної людини. Це війна і мир, проблема голоду, екологія. Сьогодні є така проблема, як надінформатизованість суспільства. Потоки інформації такі величезні, ритми життя настільки прискорені, що ці інформаційні потоки і ритми стають неспівмірними з соціобіологічним ритмом людини. Трапляються випадки соціальної шизофренії. До речі, інформаційні потоки подвоюються кожні трип’ять років.
Ми живемо у світі не просто європейської цивілізації, ми сформували технократичну, техногенну цивілізацію, де науковотехнічний раціоналізм є визначальною цінністю і способом організації життя людини. Наукові інновації, технологічні здобутки визначають спрямованість цивілізації.
Людина дуже оптимістично оцінює себе як Творця, прагнучи тотально перетворити все навколо себе, зокрема (можливо, навіть непомітно) саму себе. Ідеологія перетворення, заснована на можливостях науки й техніки, стала визначальною парадигматичною цінністю нашого часу. Людина живе у сфері власної культури. Стрижень культури — етнонаціональні, традиційні цінності, які створюють духовний світ людини, надають сенс людському існуванню. Вони і входять у дисонанс із цінностями техногенної цивілізації. Усі ресурси на Землі — на межі вичерпання. Який ще ресурс не вичерпано? Людську духовність. Здатність дивуватися світу. Духовний потенціал — єдине джерело нашого оптимізму — з погляду перспективи. Не потрібно повертатися назад, абсолютизувати традиційні цінності, а належить визначати свою автентичність до нації, народу, культурних цінностей. Ми повинні поставити надмету, яка надасть можливість мобілізувати цей духовний потенціал і не загубитися у тотальному процесі стандартизації, європеїзації, космополітизації…
— Ф. Шеллінг ще 1800 року писав: “Відкриття у сфері науки і техніки… створюють величезну кількість невідомих раніше бід”. Які біди він мав на увазі? І ті, про які Ви щойно говорили?
— Напевно, біди духовного характеру — те, що людина відчужується, стає інструментом для вироблення чогось… Перетворюється на засіб, навіть у вирішенні національних питань, що ми мали змогу не раз спостерігати в Україні. Пригадую, якось М. Мамардашвілі напередодні виборів запитали, чи він підтримує майбутнього президента? Знаєте, яка була відповідь? “Якщо мій народ проголосує за такогото президента, — я виступлю проти такого народу”. Отже, я хочу сказати, що людина перетворилася на виконавця певних функцій. Людина стає маніпульованою. Особливо зараз. Великий потік інформації, відсутність в Україні визнаних авторитетів. Вони (авторитети) є, але їх різними чинниками, передусім політичними, відчужили від народу.
— Чи можна, бодай трохи, відвернути людину від ідеології масового необмеженого споживання?
— Можна. І потрібно. На жаль, суспільство нині не зацікавлене, щоб були різні думки, різні позиції. Тому тільки через питання духовності, релігійності, естетичності, які є атрибутивним і становим хребтом української нації, можливо вирватися з полону культури масового споживання. Тому не треба уніфіковувати Україну. Чим більше виразників української культури — тим більше українського духовного світу, даруйте за тавтологію, у світі.
— До чого призведе людство подальший розвиток комп’ютерних систем та Інтернету?
— Комп’ютеризація — об’єктивний процес, який дає можливість інтенсифікувати науковотехнічну діяльність, підвищувати ефективність суспільного виробництва. Це об’єктивний процес. Наголошую на цьому. Інша річ, що часом формується комп’ютерна залежність: людина замінює світ людських цінностей цінностями віртуальних реальностей. З’являється небезпека впасти в світ “чорних дір”, який породжує інформаційнокомп’ютерний світ.
— Чому наша держава й досі не розбудувала належним чином своєї ідентичності, яка в Україні закладалася ще в ХVІ—ХVІІ століттях?
— Я не думаю, що її можна було розбудувати. Головне — мова, культура. Кожна людина живе в мові, як у Своєму домі. Мислить образами, імперативами моралі, традиціями, які притаманні конкретній нації. Здається, Фройд колись зізнався, що він “згубив свою дитину” через те, що не читав їй казок рідною мовою.
— Чи не “філософія серця” винна в тому, що українська нація ніяк не побудує на належному національному рівні свій Дім буття?
— Україна завдяки “філософії серця” себе самозберігає і націлена на подальший розвиток. Часто можна почути тезу про взаємозбагачення культур. Це хибна теза. Ми повинні з повагою ставитися до іншої культури. І все. Адже від того, що ми високо оцінюємо творчість В. Шекспіра, англійцями не станемо.
— Пантелеймон Куліш говорив про потребу об’єднання національною ідеєю “збірної особи українського народу”, а Іван Франко закликав до потреби “витворення суцільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя”. Хто нині цим переймається в Україні? Влада, громадськість, окремі постаті?
— Це має робити весь народ. У процесі національної практики. Це виковування своєї ідентичності, знаходження свого місця в цивілізаційному просторі, яке дає можливість українцеві бути українцем, а представникам інших націй — повноважними громадянами України.
— Микола Рябчук пише: “Українцям, як свідчать соціологічні опитування, найчастіше хочеться одночасно капіталізму й соціалізму, демократії й авторитарної “сильної руки”, свободи й безвідповідальності, інтеграції до Європи та до Росії з ЄЕП. І, зауважте, дуже часто це хочеться не різним людям, а людям тим самим”. Чи не точно відтворено ситуацію в Україні?
— Це виявляється у багатьох групах людей. Можна говорити навіть про вияв втрати своєї ідентичності в цих людей. І самоповаги бракує.
— Як нині формується світогляд конкретної людини в Україні? Колись, зрозуміло, під впливом циклу марксистськоленінських дисциплін. А нині?
— У всякому разі гуманістичної політики в Україні, яка поставила б за мету формувати патріота, не помітно.
— А у Львівському національному університеті імені Івана Франка, філософський факультет якого Ви очолюєте?
— У ЛНУ є. Оскільки я ще й очолюю Інститут соціогуманітарних проблем людини Західного наукового центру, то скажу, що, наприклад, у рамках реалізації досліджень на тему “Формування політичної культури громадян України: проблеми теорії та практики” співробітники нашого Інституту здійснюють безперервний моніторинг інформаційних потоків у напрямі відслідковування особливостей розвитку політичного процесу на регіональному рівні у Західній Україні, проведено низку досліджень за участі представників аналітичних, експертних і наукових структур регіону спільно з Інститутом філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України.
— Можете конкретизувати?
— Проаналізовано особливості трансформації політичної системи України, вплив соціального середовища та політичних інститутів на процес консолідації нації та розвитку демократії. Розкрито основні принципи та роль локальної демократії у формуванні демократичних засад суспільства, стан генезису місцевого самоврядування в Україні. Досліджено демократію як процес виборів та форму правління на різних рівнях. Проаналізовано особливості політичного процесу на Львівщині. З’ясовано також партійновладні відносини у регіоні, взаємодію політикуму і влади, громади і влади, медіавимір суспільнополітичного життя області, перспективи реалізації адміністративної та конституційної реформи в Україні.
Здійснено порівняння виборчої та партійних систем України й зарубіжних країн, зокрема, особливості виборчої системи України, еволюцію партійної системи України, її переформатування під впливом виробничої системи та перспективи трансформації української політичної системи в контексті новітніх політичних тенденцій.
А ще — розроблено об’єктивні індикатори аналізу стану інституційних чинників сучасного політичного процесу України, охарактеризовано проблеми центрів політичного впливу на внутрішньодержавному рівні, з’ясовано механізми реалізації політичних рішень у трансформаційних умовах і вплив кризи на структурні елементи політичної системи, політичну свідомість і політичну культуру, механізми запобігання негативним тенденціям у розвитку політичної системи. Результати цих досліджень публікуємо в наукових збірниках.
— А з владою співпрацюєте?
— Безперечно. Ось деякі з напрямів співпраці Інституту соціогуманітарних проблем людини ЗНЦ України і МОН України з Львівською облдержадміністрацією та Львівською обласною радою на 2010—2012 роки: психологічні аспекти соціальної інтеграції дітей та людей з особливими потребами в суспільство; дослідження психологічних чинників соціальної активності молоді; вивчення проблем дисфункційної сім’ї та організація її соціальнопсихологічного супроводу; дослідження в галузі соціології релігії з виданням “Релігійної карти Львова та Львівської області”.
— А що в перспективі?
— Передбачаємо наукові дослідження проблем соціогуманітарного спрямування, з якими стикаються працівники різних освітніх, наукових і державних установ з метою розроблення практичних рекомендацій, надання тренінгових послуг. Особливу увагу приділяємо темам “Здоров’я нації: соціальнопсихологічні та демографічні чинники“; “Вивчення чинників і механізмів демографічної ситуації на Львівщині”; “Духовний світ сучасної молоді та її ціннісні орієнтації” та ін. Створено інтеграційні групи для дітей із загальними розладами розвитку на базі Львівського центру підтримки осіб із загальними розладами розвитку “Відкрите серце”, а також — консультаційний центр для психологічної діагностики й подальшої реабілітації дітей із загальними розладами розвитку на базі того ж Центру. 2009 року, наприклад, відбулася Міждисциплінарна науковопрактична конференція (з міжнародною участю) на тему “Допомога дитині з аутизмом: проблеми та шляхи вирішення”.
Подали до друку тритомник “Людина в сучасному світі (філософськокультурний, психологічний і політологічний виміри)”, більшменш регулярно видаємо журнал “Соціогуманітарні проблеми людини”.
— Ще понад 200 років тому Едмунд Берк писав: “Природа людини загадкова; чого прагне суспільство, визначити надзвичайно складно; тому дуже важко спрямовувати дії влади так, щоб вона задовольняла природу людини і її ділові потреби”. Ваші рекомендації для влади?
— Природа людини — невичерпна і до кінця не пізнана. Бо в природі людини змішано раціональне та ірраціональне (ненависть, пристрасть, любов). Але природа людини є вимірна в тому сенсі, що вона прагне добра, гармонії зі світом і з самим собою. Зрештою, людина прагне відчувати, що вона не згубилася у світі. Тож завдання влади, місцевих громад — створювати умови, щоб людина могла знайти свій простір, де зовнішній примус (у формі закону) не є єдиновизначальним для долі людини. Людина приречена бути вільною, бо, втрачаючи свободу, вона втрачає себе.
