Володимир Шовкошитний: «Достукатися до кожної клітини крові»

sh
З дружиною на Говерлі. 2009 р.

Герой нашого часу… Мужній воїн чи толерантний дипломат? Лицар без страху й відступництва чи розсудливий і спокійний керівник? Про те, які герої сьогодні потрібні Україні читачам “Слова Просвіти” розповідає письменник, учасник усіх подій, які розгорталися після аварії на ЧАЕС, громадський діяч Володимир Шовкошитний.
Також він відверто говорить про три вибухи в його житті, що зірвали, наче Чорнобильські реактори, його душу, розповідає про політику і компроміси, про пристосуванців і українську еліту, про сучасних “брендованих” піїтів і справжніх класиків.
А також письменник прогнозує, коли нарешті чужинці скажуть: “Українці — це круто!”

Спілкувалася
Наталія АНТОНЮК

— Володимире Федоровичу, Ви займаєтеся політикою, літературою, громадською діяльністю. Що є для Вас основним?
— Особистість має бути різнобічною. Якщо Бог людину в чомусь одному наділив, то дав їй іще якісь таланти.
Я все життя займався спортом — триразовий чемпіон України з легкої атлетики серед ветеранів легкої атлетики. Переконаний, що якби зараз поїхав на чемпіонат (а я кілька років на ньому не був присутній), то у своїй віковій категорії переміг або був у призерах.
Можливо, десь воно й шкодить, що до всього цікавий: і до політики, і до літератури, й до науки, і до спорту, і до всього іншого. Однак, коли віддаєш перевагу чомусь одному, це обмежує, та й хочеться випробувати свої сили. Цікаво жити — жити повнокровним життям.
Політикою займаюся вимушено, бо без нас, романтиків, не було б незалежної Української держави. Якби до Верховної Ради 1991 року не прийшли 18 письменників, для яких Україна є сенсом життя, надовго відклалося б питання про незалежність України.
“Боже, якщо ти є, серце візьми моє, Дай Україні дай, дай Україні волю” — це слова з моєї пісні “Дай Україні волю”, яка щоденно звучала на радіо й телебаченні перед референдумом. Пам’ятаю, що після нього до мене підходили навіть із чужого табору з більшості й казали: “10 % в референдумі — твої, за цю пісню”.
Той внесок, що зробили Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Михайло Косів для розвитку України просто неоціненний.
У політиці не можна бути довго, якщо ти не йдеш на компроміси з власною совістю. Це однозначно. Або залишайся собою, і тоді тебе виштовхне з політики агресивне середовище, або йди на компроміси.
Причому: робиш максимум — усе, що можеш для України, можливо, навіть більше, ніж коли ти не в політиці, але десь — чомусь — колись поступився своїми принципами, і все. Мене Господь від того вберіг, я принципами не поступився, і це не гординя, а вірність власним переконанням.
Те, що в мене освіта складається з природничого, технічного, літературного і політологічного напрямків, робить цікавішою і мою літературну роботу.
Якщо я пишу про атомну енергетику — я пишу як фахівець із атомної енергетики. Як геолог — за моїми  пейзажними віршами можна проводити польові роботи. У мене в романі “Мерехтіння зникань” є розділ “Тайга”, в якому в художній формі викладена вся методика польових робіт. Якщо я пишу про філософські бачення світу, то мій герой мислить філософськими категоріями.
Головне, ким би я хотів залишитися — особистістю, яка називається Володимир Шовкошитний. Політика мине, а те, що я написав, дай Бог, залишиться.
— Яким має бути герой нашого часу?
— Він повинен відповідати викликам цього часу. Як на мене, герой нашого часу — людина патріотична, безкомпромісна стосовно національних цінностей.
Є цінності і є інтереси. На превеликий жаль, сьогодні ті, хто робить політику, в тому числі люди патріотичні — не на показ —  проміняли цінності на інтереси. Вони думають: “Я тихенько прилаштуюся. Щось і собі урву, але і для України зроблю”. Так не можна. Герой нашого часу — той, хто має чітку і ясну шкалу пріоритетів: загальнонаціональні цінності, корпоративні цінності й особисті цінності. Саме в такій послідовності. Якщо всі ми будемо так чинити, то всім буде добре. У Біблії написано: не накопичуй скарбів, бо де скарб твій, там і серце твоє.
Герой нашого часу — українець в Україні. Людина національно свідома, але в той же час це людина — громадянин Всесвіту. Тільки будучи глибоко національним, можна шанувати набутки інших культур. Бо якщо ти свого не любиш, то як ти можеш цінувати чуже?
Герой нашого часу — людина, яка готова жертовно служити власному народу. Це людина, яка має високу духовну мрію, гроші для якої ніколи не є метою, а лише засобом досягнення мети.
Герой нашого часу — людина і самовіддана і віддана дружбі. Ставлення до друзів — це лакмусовий папірець. Якщо людина заради друга, коханої людини не здатна на жертву, вона ніколи для мене не буде героєм. Бо за будьякої складної ситуації ця людина завжди продасть, здасть, для неї не існує цінностей.
І саме слово “герой” — мужність, сміливість, готовність до вчинку. Мене, як сивого українця, як людину, що займалася національнопатріотичним вихованням, шокують дані соціологічних опитувань, коли на запитання: “Чи готові ви зі зброєю в руках захищати суверенітет, територіальну цілісність України?” більше 50 % відповідають “ні”.
Я готовий захищати свою державу, і хочу бути глибоко переконаним, що половина із сотні призваних до армійських лав мені не стрілятимуть у  спину.
Колись письменник Павло Вольвач написав: “А ви попробуйте жити серед цієї телятини понурих тожеукраїнцев в підпіллі мрій і надій”. Люди, яким  огидне все  українське, щастя Україні не принесуть.
Герой нашого часу — людина, яка живе так, щоб кожен чужинець, поглянувши на неї,  сказав: “Українці — це круто!”.
— А хто з української історії є для Вас героєм?
— Для мене героєм на всі часи залишається Іван Богун. Україні завжди потрібні такі богуни. Він затятий, безкомпромісний у боротьбі з ворогами, його життя переконує, що для України був здатен на все. Герої, які можуть покласти голову на рейки,  після того, коли поїзд пройде, мене не цікавлять.
Хто буде ближчим до влади, напише про свої подвиги. Сьогодні в герої Чорнобиля записалися люди, які й близько не мали стосунку до героїзму 1986 року. Я ж знаю всіх, хто був героєм.
Будьяка велика подія породжує масу пристосуванців, які намагаються на ній паразитувати. Тому пройде ще років двадцятьтридцять, і коли не стане тих, хто боровся за незалежність, виявиться маса нових героївборців за вільну Україну: комуністи “кістьми лягали за свободу українців”, і регіони “сильно постраждали за нашу державу”.
— Ваше ставлення до нинішньої української еліти?
— Духовнокревну спорідненість визначає свідомість і пам’ять етносу. Якщо половина народу під проводом своїх вождів тягне Україну в азійське болото, а кращі уми бачать нас у Європі, то ми топчемося на місці. У точці прикладання сил вектори самознищуються. Будемо топтатися на місці, допоки правляча еліта хоч якимось чином не нагадуватиме еліту духовну.
А еліта — кращі люди нації, які в силу інтелектуальних здібностей, моральновольових якостей, національної самосвідомості й патріотизму, готовності жертовно служити власному народу беруть на себе відповідальність за майбутній поступ нації.
— Чи може статися нині загальнонаціональний вибух протесту? І чи готові українці жертовно служити Україні?
— Українці за своєю ментальністю воли. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Треба, щоб спорожніли ясла, щоб була повна безвихідь, і тоді відбудеться те, що в нас завжди відбувається — пасіонарний вибух. Тоді раптом з’являється Богдан і Богун, Залізняк і Гонта, піднімається Холодний Яр, виникає УПА.
Чашу нинішня влада переповнить, це зрозуміло. Вона визначає ганебні правила, нищить українську мову.
За незалежної України виросло нове покоління патріотів, які здатні захистити свою державу. Нещодавно був у 32 гімназії в Києві, де як письменник зустрічався з учнями. Сиділо сто десять учнів дев’ятого класу. Коли я закінчив бесіду, вони встали й вигукнули: “Слава Україні! Героям слава!”. Підходять до мене і говорять, що ніхто з ними так патріотично не говорив.
Патріотизм — природовідповідна якість людини. Вона живе в крові, і коли я, українець, приходжу до них, українців, і говорю про святі для кожного українця речі, це впливає на кожного.
У мене було безліч лекцій зі студентами. І найголовніше для мене у спілкуванні з ними — достукатися до клітини крові, до кожного їхнього патріотичного фібру в душі.
— Як створюєте свої  твори — на одному диханні чи в муках?
— У передмові до моєї книжки мені сподобалися слова Бориса Олійника, який написав: “Оце Володимир Шовкошитний”. Як і в кожного поета творення моїх віршів — це велика таїна, щось незбагненне.
Іноді можеш роками нічого не писати. А ось для книги “Торкнутися небес” я писав щодня по п’ять повноцінних віршів, яких майже не правив. Це був потік свідомості. Такий вибух спричиняють події в суспільному чи особистому житті.
У моєму житті таких вибухів було три. Перший вибух — Чорнобильський, що зірвав не лише реактори, а й мою душу. Після нього написав  першу збірку “Эхо апреля”, і фільми, і пісні.
Другий вибух — перепоховання Василя Стуса  1989 року. Після цього написав багато творів, були поетичні збірки, фільми. До незалежності все було під впливом від перепоховання і хвилі національного піднесення.
Третій вибух — поразка помаранчевої революції. Коли раптом 7 лютого я прокинувся і зрозумів, що перший тур виборів виграє людина, зовсім далека від усього українського — не українець ні по крові, ні по духу, ні за світосприйняттям, навіть — антиукраїнець.
— Що для Вас щастя?
— Я — щаслива людина, якщо на це все поглянути зосторонь. Мені Бог послав четверо дітей. Всі вони самодостатні, всі вони справжні. Я проживаю життя з людиною, яка мене розуміє і підтримує, яка, значною мірою принесла себе в жертву моїй творчості, моїй кар’єрі і моєму способу життя. Це Галина, моя дружина, з нею мені порівнювати нема кого.
В основних державотворчих документах України в Конституції, декларації про незалежність є такі, записані мною, рядки: “все минеться, це залишиться”.
Я посадив багато дерев. Я побудував не лише дім, а й церкву в своєму селі. Ще створив храм, який називається — моя творчість: це і фільми, і пісні, і проза, і поезія. В який би куточок України я не поїхав, мене впізнають.
На мою долю випало скільки, що вистачило б на страждання, творчість і натхнення для багатьох. Пройшов усю ліквідацію наслідків на четвертому блоці, організовував перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого.
Мені доводилося рятувати сина після дуже важкої аварії. Зараз борюся за життя дружини. Але жалітися на життя було б несправедливо. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. А відчувати себе щасливим від початку до кінця може тільки дурень. Треба жити, боротися і мати високу мрію.
Моя мрія — це Україна, якою пишаються і яку поважає світова спільнота, де кожен може себе реалізувати, де українці відповідають за стан держави, а меншинам в усьому забезпечується рівноправ’я.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One Thought to “Володимир Шовкошитний: «Достукатися до кожної клітини крові»”

  1. Станіслав

    Завжди дивувався і милувасвя скромністю шановного Володимира Федоровича. І тут – так багато про все, і так зовсім мало про себе та свою роль у житті України, про свої таланти і досягнення. Підозрюю, його генетична скромність (без ГМО!) і заважає зайняти чільне місце в лавах політиків сьогоднішньої держави. Треба бути більше рішучим, вилазити з теплих кущів сором”язливості, кинути все особисте і стати українським Данко, вихопивши палаюче серце з грудей, аби вести наш народ з темряви у світло! Тому що романтик – це діагноз хронічного випадку.

Leave a Comment