Віктор КОСЯЧЕНКО,
заслужений працівник освіти України ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Чернівці
Це обсягове видання під назвою “З ким сміється Україна” — з кольоровим портретом на обкладинці “завзятішого од усіх бурлак” Енея — потрапило до моїх рук несподівано і з чималим запізненням. Ще влітку 2009 року за сприяння й особистого благословення Патріарха Київського і всієї РусиУкраїни Філарета його було підписано до друку, а я оце лише рік тому зміг подивуватися 650сторінковому виданню (“альманаху”, як зазначено у рамочці під ліктем того ж таки козарлюги), яке обіцяє розкрити нову в нашому гуморознавстві тему. Щоправда, 1960 року, піввіку тому, вийшло у світ тритомне видання “Україна сміється”. А згодом, у 1967—1968 роках, той ошатно виданий тритомник доповнили ще “Книга веселої мудрості” і том “Жартівливих пісень” із серії “Українська народна творчість”, здійснені Інститутом мистецтвознавства та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України. Слід сказати тут про ґрунтовну вступну статтю до цього видання, яка називається “Пісенний гумор українського народу”. Епіграф до статті взято з висловлювань Віссаріона Бєлінського: “Українці обдаровані незрівнянним гумором”. Так, ніби автор статті й поважна академічна інституція вирішили заздалегідь застерегтися від будьяких упереджень нащадків “нєістового Віссаріона”. Адже “революційнодемократичний філософ”, відділивши український гумор від української мови, роз’яснював сучасникам, що “малороссийский язык действительно был когдато… Но со временєм начал портится…” А звідси й робив висновок, що з цієї причини “не может быть и речи о создании на этом языке какойто отдельной малороссийской литературы”.
Проте, як висловився поет Анатолій Бортняк: “Мов поганих не існує в світі. Є лише погані язики”. Українці таки створили свою велику, знану в світі літературу, виповнивши її справді незрівнянним гумором. Бо ж “не вмирає душа наша… Вона знову оживає і сміється знову”.
Тому не може не викликати інтересу в широкого читацького загалу антологія “З ким сміється Україна”. Здавалося б, як можна стільки втиснути в одну книжку. Виявляється, можна. І читатимуть її шанувальники смішного з більшою цікавістю, ніж окремі гумористичні антології. Адже тут за справу взявся Валентин Чемерис.
У пролозі “Чудодійний поцілунок людству” авторупорядник, пишучи про значення сміху в житті людини, зазначає, що, наприклад, в американців дуже популярне слово “смайлінг”, а в Німеччині створено 70 “Клубів сміху”, а ще в Індії 20 років тому один науковець запропонував “Сміхойогу” — окремий комплекс вправ для створення гарного настрою.
Вказуючи на глибокі традиції гумору й сатири в давній українській літературі, Валентин Чемерис наголошує, що засновником нової української сатири справедливо вважається Григорій Сковорода. Адже якби не було “алмазу” “Басен Харьковскія” і “Саду божественних пісень”, то основоположник нового українського письменства Іван Котляревський не відгранив би “брильянта” образу Возного.
Водночас гумор і сатира в давній і новій літературі навряд чи з’явилися б, якби не талановитий український народ. Тому вже на титулі “Книги першої” упорядник наголошує: “А все почалося з Івана Сміхована”. Був такий, виявляється, персонаж народної гумористики, збірний образ меткого веселуна, жартівника, пародиста, а водночас і його творець.
Дві наступні книжки антології — це радянський етап розвитку українського письменства. Тому упорядник назвав другу книжку “Червоний Парнас”. Йдеться в ній про час, коли сатанинський більшовизм, у насильницький спосіб ліквідувавши царське самодержавство, успадкував доктрину “вєлікодєржавія”. Певна річ, мислячи її як запоруку створення плацдарму для грядущої світової революції.
“Червоний Парнас” став червоним не так від кольору прапора, як від крові розстріляних, репресованих і виморених по соловках і магаданах його найталановитіших подвижників, чия творчість набувала дедалі більшої популярності в народі. Так було репресовано фундатора “Червоного Парнасу” Василя Еллана. Згодом закрили єдиний сатиричний журнал “Червоний перець”. Настав трагічний кінець “українізації” Радянської України, а з ним до єдиного колгоспу (тобто спілки) було зігнано письменників, яких зобов’язали бути “инженерами человеческих душ”.
Коли великий вождь безбожного більшовизму започаткує сатанинські ігри із Гітлером, які, зрештою, призведуть до найбільшої війни XX ст., совєтський режим віднайде у Печорлазі випадково не розстріляного найпопулярнішого сміхотворця 1920х років Остапа Вишню. Він виявився потрібним, щоб знову видавати український сатиричний журнал “Перець”. Звичайно, за таких обставин письменникам (зокрема сатирикам) свою творчість доводилося поєднувати зі “службою сатані”. Тож упорядник доречно наводить окремі зразки й таких писань.
Ключовим словом у роздумах автора стало слово “письменник”, що назагал тлумачиться як “завидна професія: сидить, пописує, гребе гонорари”. Але пореволюційна дійсність такі уявлення нещадно спростовує — “загрібали” сотнями. Хто з письменників уцілів у тій м’ясорубці, той пройшов совітські концтабори. Повернулося небагато, та й то тільки через 10—20 років.
Подальший хід історії пам’ять автора пов’язує з фотографією ще молодого Хрущова. На ній Микита Сергійович, загрозливо піднявши партійнодержавний кулак, проголошує з трибуни ІІІ з’їзду письменників: “Хай живуть радянські письменники — вірні помічники нашої партії в будівництві комунізму!”. Тобто — писати на догоду авантюрним конструкторам світлого майбутнього. Враховуючи досвід недалекого, й нібито вже розвінчаного, минулого, українські письменники писали і навіть виступали, як “підручні”, на широко практикованих літературних зустрічах. Робітники і селяни по їх завершенні, слушно згадує Валентин Чемерис, часто щиро дякували: “Коли б не ви, не чули б ми вже й рідної мови”.
“Коли б не ви…” Характерно, що такі подяки не рідкість для письменницьких зустрічей не лише у Великій Україні, а й на Буковині, яка порівняно недавно була звільнена від чужоземної влади. Адже хто приходив на терени цього українського порубіжжя, той найперше посягав на рідну мову більшості його населення — русинівукраїнців.
Тему письменника, започатковану в епілозі другої книжкги, В. Чемерис логічно продовжує у пролозі до третьої, найбільшої за обсягом, книжки своєї антології. А його назва “…і гарантує громадянам свободу друку”, що являє собою фразу із Конституції СРСР, налаштовує читача на іронічне сприйняття тих гарантій. Авторупорядник далі акцентує: якщо мітинги 1905го і 1917 років відбувалися під гаслом свободи слова, то “вірні ленінці” забороняли навіть згадувати, що в СРСР діє цензура. Але вона була. Цензором, зрештою, був і сам автор. Адже він знав, що пропустять до друку, а що — ні. Поетилірики, наприклад, та їхні видавці, щоб видати збірку “того, що на серце лягло”, мусили почати її так званим паровозом. Такі ідеологічні “паровози”, наголошує автор на основі власного письменницького досвіду, писали всі — і ті, хто був у внутрішній опозиції, і ті, хто не був. У ті часи дедалі міцнішого закручування ідеологічних гайок (після хрущовської відлиги, за Суслова—Брежнєва й аж до Горбачова) тільки сатира й могла бути певною віддушиною (хай, за автором, і “сякоютакою”). Адже сатирикам дозволялося критикувати, хвалити змушували поетівліриків. Тож, не чекаючи сприятливих для творчості умов, усупереч різним утискам, вони продовжували задля збереження “веселості”, як заповідав свого часу Григорій Савич, свою творчу працю.
Услід за Остапом Вишнею всесвіт українського всесміху поповнила ціла когорта талановитих письменників: Степан Олійник, Сергій Воскрекасенко, Павло Глазовий, Анатолій Косматенко, Іван Немирович, Петро Ребро, Олег Чорногуз. Серед них ще слід назвати майстрів сценічного сміху — “народного Яковченка” та естрадних пересмішників Тарапуньку і Штепселя, тобто Ю. Тимошенка та Ю. Березіна.
Четверта книжка антології… Вона, як і попередні, має передмову і “Замість післямови…” Щоправда, остання інтригуюча: “Письменники ненаписаних книг”. Як таке можливе? Виявляється, авторупорядник, скориставшись ресурсом свого “третього світу”, відрядив у чергові космічні мандри Гавроша — такого собі любителя космоекстриму. А після щасливого повернення той розповів, що на планеті Ялмез він потрапив до загадкової країни Анїарку, де живуть “письменники ненаписаних книг”. До того ж, їх там за творче неписання приймають до Спілки. Навіть президент Анїарку час від часу приймає письменників ненаписаних книжок. У цьому проявляється висока батьківська турбота про розвиток вітчизняної літератури та культури.
Але менше з тими фантазіями… Ось літукраїнський “Вишняк” — це інша річ. Скільки вже в ньому побувало цікавих особистостей — авторів ще не написаних, написаних та не завжди виданих книжок. Треба ж їх представити саме в цій четвертій книжці. Адже у “Вишняку”: “Хоч за столом усі були не вишні, // Та однак до гумору свій хист // Дарував їм кожному Всевишній: //Кожний — неповторний гуморист!”. От хоч би тойтаки Омелян Лупул, свого часу активний у сенсі творчості студент університету, слухач спецкурсу “Жанр байки в українській літературі”. Згодом, за сусловськобрежнєвського закручування гайок, той спецкурс прикрили, його години віддали на “науковий комунізм”. Та вже в університеті того “курсу” не читають, а Омелян Лупул своє 60річчя ознаменував виданням збірки “Тисяча байок”.
Отака вийшла байка. Тому немає сумніву, що й антологія Валентина Чемериса “З ким сміється Україна” стане в добрій пригоді не лише тим, хто шукає своєї творчої стежки у всесвіті українського всесміху, а й широкому загалу шанувальників сміху, який допомагає прощатися з минулим і залишатися людьми.
