ВИТИНАНКИ ПАМ’ЯТІ

dscn8491ПИСЬМЕННИКИ ПРИГАДУЮТЬ НОВОРІЧНІ ІСТОРІЇ

Новий рік завжди приносить сподівання. У ту хвилину, коли дві стрілки годинника поєднуються, коли старий рік відходить у минуле, а новий ще не настав, з’являється у серцях надія — у когось вона міцно пустить корені, у декого блимне коротким новорічним вогником, у когось скотиться краплиною по непростих життєвих роздоріжжях.
Вірити у дива новорічного вечора, інколи перетворюючись на дітей, які чекають на доброго Діда Мороза з торбиною радощів за плечима — значить не грубіти душею, залишатися чутливим, чуттєвим, чуйним. Сьогодні свої новорічні історії пригадують поважні українські письменники, які лишилися щирими душею і відкритими до нових сподівань, — у цьому пересвідчилася журналістка Наталія АНТОНЮК, яка й спілкувалася з майстрами пера.

Патріарх української прози, лауреат Шевченківської премії Анатолій ДІМАРОВ (народився 17 травня 1922 р.) згадує дитячі роки: “Я народився на хуторі Гараськи Миргородського району на Полтавщині, жили скромно, на Новий рік ніколи не ставили ялинку в сільській хаті. Мені запам’ятався Новий рік, коли мене малого (а мені було тоді шість чи сім років) мати повезла в гості до вчительки з Миргорода.
Зайшли до міської квартири, неначе у рай потрапили: все виблискує, посередині стоїть красива ялинка, що запам’яталася мені на все життя.
У вчительки був син, хлопчик одного віку зі мною, то він почав мене водити по квартирі, показував усе. Раптом я побачив, що під ялинкою висять бублики. Я не стримався, надкусив одного, а хлопець підняв рев на всю квартиру. Мати висмикнула мене за вухо з-під тої ялинки. Після того якось не хочеться тих новорічних ялинок ставити”.

Герой України, лауреат Шевченківської премії Юрій МУШКЕТИК (народився 21 березня 1929 р.) спочатку сумно зазначив, що всі Нові роки однакові, як снопи. “Нічого цікавого не пригадую”, — говорить він, аж раптом у його пам’яті теж зринають дитячі спогади: “Жив у селі. Пам’ятаю, коли ще не ходив до школи, а мій старший брат вже був школярем, то він брав додому книжки, які я читав, вивчав вірші краще за нього.
Пам’ятаю, одного разу щось мене повернуло до школи. Там була новорічна ялинка. А в хатах у ті часи ялинок не ставили. Мене поставили перед класом на стілець і я почав розповідати вірші. Потім мені подарували пакет із подарунком — не пригадаю, що там було: апельсин чи мандарин. Я тоді не знав, що це таке. Прийшов додому, поклав на стіл і довго-довго на нього дивився”.
А ще Юрій Мушкетик пригадав молодість: “Як був парубком, на Новий рік ходили крадькома до дівчат, навіть пляшку самогону носили”.

Критик і літературознавець Володимир БРЮГГЕН (народився 29 березня 1932 р.) згадує своє незвичайне новорічне свято: “В давні роки мені випадало часто й довго жити і працювати в Ялті. Мало не в усіх ялтинських готелях. І звичайно, в тодішньому чудовому Будинку творчості. Там я познайомився і заприязнився з московською письменницею Лідією Обуховою, людиною дуже цікавою і талановитою.
І якийсь Новий рік припав на наше спільне перебування в Ялті. Лідія Олексіївна каже мені: “Давай зустрінемо Новий рік на березі моря! Візьмімо із собою запалену свічку”. — “А серце, тобі ж важко потім угору дертися!” — “Ну потихеньку”.
І ми запалили свічку, придумавши для неї якийсь прихисток, вийшли до найближчого пляжу біля готелю “Ореанда” і рівно опівночі цокнулися шампанським під плюскотання хвиль. Тоді подолали зворотний чималенький маршрут — і свічка не загасла!
Різні випадали мені новоріччя — і в поїзді, і в лісі, і в Карпатах. Але чомусь ялтинська свічка блимає для мене й досі”.

Поет Олексій ДОВГИЙ (народився 8 серпня 1929 р.) згадує снігове новорічне свято: “Запам’ятався мені Новий рік у селі Городище Менського району на Чернігівщині, де я народився. Мені тоді було 15 років. Було дуже цікаво — випав великий сніг і нашу хату на околиці села замело з вікнами. Ми не могли відчинити двері. Якось усе-таки їх відсунули, пробили хід, довелося відкидати багато снігу. Пам’ятаю, як ми робили снігові тунелі.
Узагалі в ті часи з 1930 року аж до війни 1941 року на Чернігівщині були великі сніги. Люди провалювалися з головою, а бувало, що сніг замерзав, і всі ходили по насту.
Шкода, що зараз не йдуть великі сніги. Хіба Новий рік цікавий без снігу?
Зараз Новий рік зустрічаємо у квартирі в родинному колі з дітьми й онуками. Напередодні Нового року онуку Станіславу Станіславовичу виповнилося три роки. Моя внучка Оксана Станіславівна теж відзначає день народження у переддень новорічних свят.
Також радує, що перед Новим роком у Парижі вийшла моя книжка “Келих троянд”.

Директор Національного науково-дослідного інституту мовознавства, доктор філологічних наук, академік Петро КОНОНЕНКО ( народився 31 травня 1931 р.) також пригадує знаменний 1991 рік: “В українців Новий рік завжди шанувався і кожен був по-своєму пам’ятний. І все-таки особливий рік 1991-й.
Він був свідченням того, що українці стають на ґрунт своєї історичної якості. Ми історичний народ. Скільки сьогодні робиться зусиль, щоб українці не почувалися народом! Та це приречене на поразку. І в цьому особлива вага того референдуму і того Нового року, який прийшов не просто в оселі, а в душі, в свідомість, в ідеали людей”.

Письменник Дмитро МІЩЕНКО (народився 18 листопада 1921 р.) коротко описує той Новий рік, який йому найбільше запам’ятався: “Пригадую 1991 рік. Тоді були сподіванки на краще, мрії, що Україна заживе новим життям. Ми вірили у зміни. Тоді було без різниці, чи була ялинка в хаті чи не було, чи був сніг, чи не було”.

Поет Дмитро ГОЛОВКО (народився 17 грудня 1933 р.) розповідає “новорічні придибенції”: “Була така домовленість: дружина з дітьми готує святковий стіл, а я і від їхнього імені маю привітати “стариків” — тестя й тещу, що жили в Дарниці. Успішно виконавши це завдання (з тестем і по чарці випили), біжу на зупинку 31-го трамвая, що ходив із Дарниці до Подолу. На щастя, не довго довелося чекати. У людській товчії стою, згадую попередні й останній новорічний день.
Згадалось, як на старий Новий рік до нас прийшли батьки одної учениці, яку в четвертому класі вчила дружина. Обоє — українці, одягнуті — з голочки. Він — водій-далекобійник, вона — завмаг. Посідали до столу. Чомусь розмова зачалася про рідну мову, про її… неперспективність, як сказав “далекобійник”. Мене — мов шпигонуло. Вже принесена гостями на той час технічна новинка — пилосос “Буран” — котиться до дверей. Хапаю чоловіка за барки: тягну туди ж — до виходу. Що тут зчинилося! Тільки завдяки жінкам ми повернулися до новорічного столу, випили у прямому розумінні “по єдиній”. Хтось навіть і “Будьмо” сказав. А варто було б відповісти: “Не гудьмо!”
Взагалі-то з мовою відбулася ще одна новорічна придибенція.
Буквально недавно, у новоріччя, довелося потрапити в лікарню. Перед самою операцією до моєї палати заглянув лікар-анестезіолог. Шамкий, накрохмалений білий халат, серйозна, заклопотана міна на моложавому обличчі. Сідає на краєчку мого ліжка, цікавиться, як я переношу болі, як організм реагує на різні ліки, завтра ж операція, треба все врахувати. Коли медичні проблеми були з’ясовані, раптом запитання:
— А почєму ви всьо по-українски, по-українски?
Білий халат лікаря почорнів у моїх очах…
— Бо я — українець…
— Ну, знаєте, я тожє украінец.
У мене застрибало круте слівце, та довелося прищепнути його в душі, бо — завтра ж операція. Тому обійшовся нейтральним:
— Я ж думаю по-українськи, а Ви українську — розумієте.
Біда — українське слово завжди було як не на кінчику скальпеля, так кулі…
Нарешті від трамвая біжу до тролейбусної зупинки. Чекаю 10-го тролейбуса, який тоді, у хрущовську відлигу, ходив від моста Патона до центру міста. Збігав час старого року, а тролейбуса немає. Хвилююсь і я, хвилюється і чимало почекальників. Ось-ось ударять куранти, нарешті…
На зупинці не до миру.
Той це й знає, хто там був, —
Як штурмують пасажири
Кріпость жовто-голубу.
Хоч тролейбус і не з гуми —
Роздається в ширину…
І терзають мене думи:
Віднайти цьому вину.
Ех, зривають графік дяді.
От би вдарить по руках!
Жаль, не тільки на десятім
Катавасія така.
Звичайно, того року я запізнився за домашній святковий стіл, та дружина й діти вибачили мені.

Доктор філологічних наук, професор, академік Віталій ДОНЧИК (народився 15 квітня 1932 р.) усі новорічні свята відзначав винятково в колі родини, і тому вони були завжди теплі, затишні, з природним очікуванням якщо не дива, то справді щасливого Нового року. “З особливим настроєм зустрічали Новий 1991 рік і 2005-й, після помаранчевого народного вибуху. 2010-й щасливим не назвеш – і в особистому  житті (так склалося) і найбільше в політичному. А передноворічні втіхи, передусім читацькі, склалися — роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” та присвячений Тарасу Шевченку 5 том “Історії української літератури” в 12 т., автор Іван Дзюба”.

Письменник-сатирик Євген Дудар (народився 24 січня 1933 р.) пригадує сумну історію:
“На все життя врізалася у пам’ять зустріч 1949-го. Правда, у галичан Новий рік тоді входив до комплексу Різдвяних свят. Римо-католики відзначали 1 січня. А греко-католики — 14 січня.
Була 11 година вечора 13 січня 1948 року. Я стояв біля благенької ялинки, ощедреної саморобними прикрасами, загорненими в розмальований папір горіхами та яблуками — і дивився у вікно. Раптом у кінці вулиці в небо полетіли ракети. Одразу ж пролунали автоматні та кулеметні черги… Защеміло серце. Повстанці наткнулися на емгебістську засаду…
Десь через півгодини хтось викликав надвір батька. Він повернувся і з болем сказав: “Загинув “Топір”…
“Топір” — псевдонім референта СБ ОУН Зборівщини Іллярія Волошина. Хлопця із нашого села. Його дуже поважали повстанці й шанували односельці…
Того ж вечора я написав свій перший вірш, який у пам’яті несу все життя.
Звісно, поетичної вправності в ньому мало. Але емоцій, болю і життєвої правди не бракує…

ОСТАННІЙ ПОСТРІЛ
Пам’яті провідника
“ТОПІРА”.

Вже сорок восьмий рік минає,
Сорок дев’ятий настає…
Сумний, холодний,
тихий вечір,
Лиш сніг ліниво падає.
Вкриває землю задубілу
Од холодів та лих страшних,
Ішли повстанці полем білим
Стрічати друзів бойових.
Вони не знали в ту годину,
Що Юда зрадив їх давно,
Запродав душу й Україну
За большевицькеє ярмо.
Не відали, що там, у хащах,
Біля знайомих їм подвір,
Роззявив ненаситну пащу
Московський
кровожадний звір…
Злетіли зміями ракети,
Небо, мов пекло, все в огні,
Осатанілі кулемети
Неначе в серце б’ють мені…
Раптом затихло, потемніло,
Страшенний сум село скував,
І в тім аду осиротіло
Останній постріл пролунав…

Цей останній, одинокий постріл  люди сприймали найбільш боляче. Він свідчив, що комусь із повстанців не пощастило вив’язатися з бою. Поранений, аби не здатися ворогові, він останній набій щадив для себе…

Громадський діяч, політичний в’язень Левко ЛУК’ЯНЕНКО, який провів 25 років у тюрмах і таборах, та ще п’ять років у засланні (народився 24 серпня 1928 р.) теж пригадує сумні новорічні моменти: “Влада завжди прагнула обманути політв’язнів. Пам’ятаю, як вона не по-людськи вчинила, і Новий рік 1976 року для мене був у в’язниці. Вийшов 20 січня, прийшов на квартиру до сестри та дружини. Мені на 20 днів відтягнули святкування Нового року”.
Василь БОРОВИЙ, народився 27 вересня 1923 року, м. Харків

РІЗДВЯНЕ

А коли на засніжені брості
Рання сутінь, як тихі слова, —
Я малим котиполем у гості,
У веселі оселі Різдва.

Піч жахтить там солом’яним жаром,
А на покуті житній “дідух”
Обдаровує хмільно узваром
На меду — посланців завірюх…

Ой вітрище — білий пустельнику,
Ти не збий колядника з ніг!..
А хрещена як скрикне:
— Хрещенику!.. —
І несе на руках на поріг.

Слава Богу, хоч ти, чоловічку,
Завітав, де сивіє вдова…
Й довго ставить до образа свічку
У молитві святій — до Різдва.

І така вона світла — з морозу,
Й так казково сніжиться убрус.
Як насниться — аж плачу…
Я й досі
Наполохати сон той боюсь.

* * *
Як там чисто співають синиці:
“Світе, світку, світлінь, світь-світь…”
І глибинно світять криниці,
Хоч сніги й прядуть свою сіть.

Там вітрам, як надіям, — привілля,
Й кожна іскорка — мов самоцвіт.
І, напевне, там ждуть з хлібом-сіллю
Край старих, материнських воріт.

А вона — крізь осмуту, із сміхом
Зустріча нас… в снігу голова…
І — неначе джерельце під снігом —
Не змовкають ласкаві слова.

Потім тіні пливуть волохаті,
Вихор плутає спів свій в дротах,
Покіль ніч не присяде на хаті,
Як великий натомлений птах.

Гаю-гай — там сніжинкам зоріти, —
Мов жар-птицям.
Хай кажуть: то сніг…
Я умер би давно, дивосвіте,
Коли б вірити в тебе не зміг!
* * *
Бажаємо нашим українським творцям слова, мужнім українським чоловікам у Новий 2011 рік міцного здоров’я, творчого злету та усміхненої долі!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment