РАЗОМ ВЕЧЕРЯТИ

v_362_bilja_jalynky“Треба разом вечеряти!”. Така собі буденна фраза. І що в ній особливого? Виявляється, покоління наших предків заклали в ній великий об’єднувальний смисл. В українців спільною сімейною вечерею завершується трудовий день. Вона набуває ритуального значення у наших українських хліборобських родинах влітку, та ще в жнива, коли день великий, а ніч мала. А особливо символічні вечері відбуваються взимку, коли приходять свята в гості, коли в людей, які живуть традиційним сільським життям, стає більше часу на дозвілля. Це коли живою ще була споконвічна традиція у сільських трударів, у яких генетична пам’ять тримає духовні цінності, набуті праукраїнцями ще з дохристиянства.

Іван Павленко,

професор кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

Автор витинатки Світлана УРБАНСЬКА

Вечеряли, як пам’ятаю змалку, завжди разом — уже як стемніє. Мама виймала упрілий борщ і тушену картоплю з печі, батько нарізав по скибці домашнього хліба, читав “Отче наш”, і потім ми їли борщ із хлібом дерев’яними ложками з одної череп’яної миски. Літом на столі обов’язково були цибуля, часник, огірки з грядки, а в інші пори року додавали різну квашенину (капусту, огірки, помідори) і обов’язково гіркий перець і сіль. Батько їв повагом, не поспішаючи, розповідав, як пройшов день, а ми всі мовчки слухали, хоч інколи мама вставляла слово. Бувало й таке, що батько тріскав мене по лобі ложкою, як я щось не так робив: або хліб у мене кришився занадто, або я в мисці виловлював щось для себе краще, або виїдав мак із вареників чи з пиріжків, а тіста не їв. Інколи, особливо в літню пору, частенько на вечерю приходили сусіди. Тоді варили картоплю (крутяк), на столі, окрім усього, уже в кінці п’ятдесятих була хамса, а то й оселедець бочковий, і нема де правди діти, з’являлася пляшка бурячихи. Отоді вечеря проходила вже не мовчки, а з гучними розмовами про життя-буття. Правда, я не чув жодного анекдота, й за весь період мого сільського життя ніякої брутальщини не звучало. Отже, після другої чарки батько мій обов’язково заспівував пісню “Ой ішов козак з Дону додому та й сів над водою” або “Ой п’є чумак, п’є”, чи “Їхали козаченьки з України”. Після батькового заспіву пісню підхоплювала моя мати, підспівували й сусіди — і лилися ці пісні тужно, розлого й красиво, набираючи такої сили звучання, що аж гасова лампа-восьмилінійка починала мерехтіти. І вчувалося мені в тому співі щось незбагненно величне і роздольне, але моя дитяча душа не могла з тим управитись, і я починав плакати, не усвідомлюючи від чого. Певно від того, що в тих словах і голосових інтонаціях відлунювали тяжкі драми життєвих перипетій, переживань голодовок, воєн, втрат, а ще ліричних переживань, у яких віддзеркалювалась або щаслива, або нещаслива доля, або торжество кохання чи розчарування й біль душі, або ж почуття безвиході від тяжкої долі своєї, або співчуття до чужої.
Мої батьки любили співати, бо це їм передалося у спадок від їхніх родин, від вулиць, на яких народні пісні й музики звучали щовечора в літню пору та й узимку, хіба що за винятком строгих днів постів християнського циклу. Мені дуже шкода, що я їх своєчасно не позаписував. Але дещицю записав від гурту острівського, у якому звучав голос і моєї мами. А якщо згадувати про спів моїх родичів, то це найяскравіші враження від родинного кола Павленків і Доброрізів. Родина традиційно збиралася на храмове свято в Острові — на Пречисту, 28го серпня. А приходили чи приїздили на храм до нас родичі із козацького села Городище, що під Батурином, це Грицько Верба (зріст 2 м 4 см) із розкішними козацькими вусами й громовим басом, висока й струнка його рідна сестра Марта. Частенько до цього кола приєднувалися тітка Софа (батькова сестра) і її чоловік, а мій дядько, Микола Доброріз. Співати починали на храму після другої, як годилося, а потім уже й їсти ніколи було, хоч усякого стояло на столі. А пісні лилися й лилися до пізньої ночі — не горілка, а пісні. То були спільні вечері родинного кола, яке підносилося у красі пісенного багатоголосся, воно ним впивалося і пишалося, ним жило від свята до свята.
Особливого значення у нашій родині також надавали святам зимового циклу — різдвяним і новорічним. Напередодні Різдва прибирали святково хату і все обійстя. До Святвечора готували відповідні пісні страви, серед яких найважливіша — ритуальна кутя. Готували її з ячної крупи в полив’яному горщику в печі. Перед тим, як надворі сутеніло, батько здійснював ритуал обходу всього господарства й кропив святою водою худобу, всі приміщення у дворі, колодязь і погреб також, а мама і я ходили слідком за батьком і носили в черепку ладан та обкурювали ним усе від нечистої сили.
Після обходу на лаві біля покутя над образами батько робив гніздечко з румового запашного сіна, ставив дідуха з жита, а мати витягала з печі горщик із кутею, робила з двох житніх соломинок хрестик і встромляла його в кутю, клала дрібку солі в полотні, після чого мені (дитині) доручалася важлива ритуальна місія. Я вдягав рукавиці, вив’язані з валу, що мама напряла з шерсті наших же овечок, брав руками ще гарячий горщик із кутею (до речі, без приправ — маком, медом, горіхами тощо), повільно ніс його до покутя й примовляв: “Кутя, кутя — на покутя, узвар — на базар, розмолот — у живот!”. І так тричі, після чого ставив горщик на покутя у кубельце з сіна. Таку примовлянку я виголошував і на голодну кутю, а чому однаково? Певно, так було у нас заведено здійснювати ритуали. Після того на стіл ставили вечерю з пісних страв, зокрема й кутю, мама набирала з горщика і приправляла її лише олією та цукром. Може, тому, що волоських горіхів у нас не було, та й меду теж. А маком приправляли товчену картоплю, зварену на грубі. Виявляється, це стародавній рецепт, який майже вийшов з ужитку українців, оскільки мені ніде не доводилося куштувати цієї страви, а тільки в себе вдома і не тільки на Святвечір, а й у будні цю страву готували й подавали на стіл гарячою, а до неї смакували квашені огірки з бочки, приправлені гірким стручковим перцем. Святкова вечеря починалася після того, як зійшла зоря. Спочатку батько читав “Отче наш!” тричі, потім ритуал заклинання здійснював я, як мене навчили батько й мати. Набравши дерев’яну ложку куті, підносив її до замальованого морозом вікна (морози були тоді до 30 градусів, тож у хаті зимою у нас ніколи не було більше 14—15 градусів бо з топливом було сутужно) і промовляв: “Морозе, морозе, іди, куті їсти, а якщо й не прийдеш куті їсти, то не навертайся ні на телят, ні на ягнят, ні на яку птицю, ні на перепелицю”.
Потім батько виголошував благословення на кутю, у якому зичив здоров’я усім сущим, а також у благополуччі діждати наступного Різдва, просив у Бога врожаю й приплоду худоби на наступний рік, а також згадував померлих близьких родичів і поминальні слова говорив для їхніх душ, щоб їм було Царство небесне і легко лежать. Після того, як скуштували куті, пробували й інші страви, запивали узваром і врешті батько дякував і славив Бога — усі ми хрестилися, як годиться, на завершення святкової трапези.
Після всього, що відбувалося вдома, була також традиція носити кутю хрещеним батькам, дідові й бабі, іншим родичам, віншуючи їх та вітаючи зі Святим Вечором. Отже, Свята вечеря була вечерею всього роду, і, певно, всіх українців, які шанують традиції наших предків.
Після Святої Вечері я лягав на печі спати, повторюючи на ніч слова колядки:
“Колядин, колядин, що я в батька один,
Мене батько послав, щоб я грошей
достав.
Колядую колядницю — добра з медом
паляниця,
А без меду не така, дайте, дядьку,
п’ятака!
А п’ятак не важний — дайте руб
бумажний!”
Уранці вставав рано, як півні заспівають, вдягався, взував бурки з чунями (таке було тепле взуття) і найперше колядував дома, за що мені батько давав п’ять копійок (не більше) і цукерок трохи. Потім я йшов до сусідів, а потім і по хутору ходив по снігах із палицею, бо бувало у когось собака одірветься, так щоб відганятися. Потім ми, хутірські хлопчики, об’єднувались у ватагу і ходили разом поки вистачало сил. Носили ми з собою шкільні торбинки (шаньки) з полотна для зошитів і книжок і туди ж складали колядне — хто що дасть: коржики, цукерки, шматки ковбас, а дід Омелько мені завжди давав яблука свіжі й квашені, що було найсмачнішим для мене, бо вдома ще не було саду. А ще ми боялися, щоб учитель Михайло Романович не побачив нас із колядою, бо приказував у початковій хутірській школі, щоб не колядували й не засівали. Але нам було байдуже, і велика радість свята Різдва, яке протягом дня ставало дедалі гучнішим, бо за малими йшли дорослі дядьки колядувати, а їх уже пригощали не п’ятаками, а всілякими напоями й ковбасами та печеним салом і холодцем.
Не менш цікавим для нас малих було й свято Нового року (Василя). Так само рано вставали й ходили засівать. Посіваючи зерном у хаті урочисто промовляли:
“Сій, Боже, роди, Боже,
жито пшеницю та всяку пашницю,
Льон по коліна, щоб у Вас, хрещених,
голова не боліла,
На щастя на здоров’я, на Новий рік,
Роди, Боже, хліб, лучче як торік!
Будьте здорові з празником —
З Новим роком, із старим хлібом!”
Маланку й Василя у нас не водили, певно тому, що хутір був малий і не всі традиційні ритуали відновлені, бо переселення на хутір відбулося у 20х роках, і ті переселенці не все запровадили у новому поселенні.
Наступні свята — Голодна кутя і Водохреща — святкували гучно. Так само варили вдома кутю. Батько знову кропив кропилом із м’яти свяченою водою обійстя і хату, а крейдою на всіх дверях хліва й хати писав хрестик (для Божого захисту). Так само відбувалася дома Свята вечеря, лише з деякою різницею. За Святою вечерею я промовляв трохи інакше, як на першу кутю:
“Тікай кутя із покутя,
А узвар — на базар, розмолот у живот”.
І так тричі. Потім батько виносив дідуха, його спалював і стріляв тричі з рушниці — проганяючи кутю й козу. Після вечері мама клала ложку, миску, де залишалося трохи куті, й ставила до ранку на лавці, а зверху пиріжок. Як уранці ложка не перевернеться, то всі будуть живі-здорові, а як перевернеться, то хтось помре.
На Водохреща парубки робили на нашій греблі (озерце на болоті, де колись був водяний млин) “атракціони” для забав. У лід вморожувалася ось із колесом від воза, до нього кріпили міцну дерев’яну лату з осики, на кінці якої прив’язували санчата. А ще в колесо вставляли дерев’яний ворот, яким крутили весь цей механізм. Забава проходила дуже весело — з піснями, з горілкою й ковбасами. Але символіки християнської було недостатньо, на мій погляд, бо і священиків тоді замало було, бо їх переслідували власті. Лише по хатах на Водохреща ходив піп і проводив ритуал освячення і ще щось писав червоним на крейдяній стіні, певно, якісь християнські символи, у яких нам складно було щось зрозуміти.
Отже, народні традиції, у яких вечеря — важливий чинник об’єднання й єднання родини, громади, всіх сущих навколо певної ідеї, залишаються необхідними для нас, людей уже третього тисячоліття. А зберегти нас може лише народна традиція освячена тисячоліттями, духом наших праведних пращурів і тих, хто сьогодні сповідує любов до ближнього, цінує природу, людську мораль і чистоту душ наших.
Із цього приводу я почув відповідь від японця Масамі Накахаші, віце-президента відомої у світі авторитетної громадської організації “Осака у світі”, на запрошення якої Народний ансамбль української музики “Роксоланія” Київського національного університету імені Тараса Шевченка перебував у Японії протягом жовтня 2010 року з метою представлення української традиційної музичної культури. На моє запитання про смисл великих матеріальних витрат та організаційних складнощів щороку запрошувати художній колектив з іншої країни для знайомства японців з автентичним мистецтвом інших етносів японець відповів: “Японці перестають разом вечеряти. Так нехай вони переконаються в необхідності збереження цієї традиції не тільки з власних національних джерел, а й із традиційних культур інших народів”.
Довелося мені спостерігати деякі фрагменти європейської традиції вечеряти разом, де, як відомо, поширена тенденція рано сепаруватися дітям від родини, від батьківської оселі. Якось у м. Утрехті (Голландія) мене і мого товариша, відомого мовознавця й перекладача з німецької професора Івана Сойка запросили на день народження 18річної студентки в гуртожитку Утрехтського університету, де ми мешкали, перебуваючи там у відрядженні з хоровою капелою “Дніпро”. На свято прийшов батько дівчини, дві її подруги, а ми були запрошені як сусіди. Батько іменинниці виголосив тост за здоров’я і успіхи доньки, вручив їй ключ від орендованої кімнати, де вона вже мешкатиме сама і дбатиме про своє майбутнє. Ми коректно підтримали виголошений татом тост і на цьому завершилася вечеря — без пісень, без звичаїв, без емоцій. Тепер це називається соціальною сепарацією. Сумно, що за поспішною “індивідуалізацією свідомості суб’єктів” у так званому цивілізованому соціумі втрачаються традиційні народні цінності й можливість разом вечеряти.
Дорогі Українці! Нам треба разом вечеряти! І не тільки на великі свята, а й у будні. Будьмо єдиними у збереженні наших національних святинь, нашої рідної пісні, наших безцінних народних звичаїв і ритуалів. Нехай вони допоможуть нам залишатися красивими, багатими духовно, і щасливими в наступних поколіннях! Зі святами вас! Щастя вам і добра на многії літа!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment