ПЕТРО КОНОНЕНКО: «20 рокІв незалежностІ: гарна свита Чи гарнІ латки?»

2011 року виповнюється 20 років проголошення незалежності нашої держави.
Президент підписав Указ № 990/2010 “Про відзначення 20-ї річниці Незалежності України”. Заплановано урочистості, міжнародні науково-теоретичні конференції, всеукраїнські конкурси, показ на телебаченні циклу пізнавальних документальних фільмів про історію українського державотворення, проведення Днів України й інших тематичних заходів в іноземних державах за участі української громадськості за кордоном тощо.
Чи є нам що святкувати? Чи не знищить Україну той політичний планктон, що так вільно зараз почувається при владі? З якими почуттями входять українці у 2011 рік? Новорічним настроєм і переживаннями поділився директор Національного науково-дослідного інституту мовознавства, доктор філологічних наук, академік Петро КОНОНЕНКО.

— Петре Петровичу, Новий рік — 1991 українці згадують із особливою теплотою. З якими сподіваннями і розчаруваннями входимо в третій десяток нашої молодої незалежної держави?
— В українців Новий рік завжди шанували і кожен був по-своєму пам’ятний. Однак 1991й — особливий рік. Після референдуму було багато побоювань, щодо подальшого історичного вибору.
Українська інтелігенція не могла не порушувати питання, що саме обере населення. Однак проголосувало “за” 90,32 відсотки — це були не тільки українці, за державний шлях розвитку голосували і росіяни, і білоруси, і поляки, і румуни, і татари, й угорці. Це був історичний вибір не тільки українців, а вибір на користь усієї Європи, всього демократичного процесу розвитку людства. Українська інтелігенція сприймала Новий 1991 рік як відповідь народу не тільки Європі, а й усьому світу.
Декому дуже до вподоби фраза: “Українському народу легко дісталася його державність”. Більш фальшивої тези придумати неможливо.
Сьогодні біологи чітко вказують, що без сигналу з космосу жодна рослина не виросте, навіть якщо її ховають у підземеллі, вона в певний час проростає і в певний час зацвітає.
Ми знаємо слова великого педагога Костянтина Ушинського: “Навіть нову державу, втративши попередню, може відновити народ”.
Але коли вимирає мова в устах народу, вимирає і народ. Усе робилося для того, щоб ми втратили мову, культуру, чуття державності. XVII століття чітко відповіло, що вершинним образом єдності є нація. Коли відбувся референдум, тоді українці ще раз постали як великий народ.
1991 рік для різних людей вимірявся по-різному. Декому здавалося, якщо ми стали суверенною державою, то вже завтра розбагатіємо. Але цього не могло бути, бо перебудова такого організму, як державний, та раніше підрядний, — непроста справа.
Якщо в Радянському Союзі робили літаки, то інженерна наукова думка була в Києві, а деталі виготовляли в Москві. Навіть годинник збирали у різних містах. Так було в усьому: в соціальній, економічній, політичній структурі.
Колись розмовляв із Леонідом Кучмою, він сказав, що національна ідея не спрацювала. Я спитав у нього: “Скажіть, будь ласка, на 1990—1991 рр. в Україні була своя партія? — Не було. А український уряд? — Не було. А міліція? — Не було. А КДБ? — Не було. А зовнішня політика? — Не було”.
Той Новий рік засвідчив, що українці стають на ґрунт своєї історичної якості. Ми — історичний народ. Скільки сьогодні не докладають зусиль для того, аби українці не почувалися народом, усе це приречене на поразку. І цей референдум 1991 року прийшов не просто в оселі, а в душі, у свідомість, в ідеали людей.
Є поняття історичної пам’яті. Це пам’ять не окремих дат, це пам’ять своєї землі, свого неба. Український народ виявив вищу форму історичної пам’яті. Якщо запитати українців, чому вони проголосували за незалежність, більшість, не задумуючись, відповіли б просто: “Я хочу бути господарем на своїй землі, хочу мати свою державу”.
— Нарешті українці усвідомили свою національну ідентичність…
— Ми повинні мислити категорією всесвітньою. Те, що нарешті й держава порушила це питання, — дуже знаково. Бо проблема національної ідентичності сьогодні — центральна проблема людства, всі народи цим займаються.
Була тривога, чи прийде усвідомлення, що у світі має панувати багатоманітність: веселка тому й веселка, що вона різнокольорова. Як у різних частинах світу різна природа, так і людство цілісне своєю багатоманітністю.
Єдиний одноманітний народ — польський, у них польське населення становить 98 %. Більшість народів мають етнічні вкраплення, і їх треба шанувати. Проблема лише в тому, що саме визначатиме єдність цих народів. Якщо в Україні польські чи румунські меншини не матимуть можливості внутрішнього розвитку, то й Україна не буде вільною. Все це суспільству необхідно усвідомити.
— “Нашого цвіту по всьому світу”… Чому українці так легко перетворюються на безхребетних манкуртів, забуваючи рідне слово?
— Ми — на всіх континентах, ми — харизматичний світовий етнос. Але об’єднує нас національна ідея. Почувши слово Тараса Шевченка чи Лесі Українки, люди відчувають, що до них прийшов український світ і що вони належать до великої світової спільноти. Чи є такі, що цього не відчувають? Є, і ми знаємо Франкове: “Чого у нас відступників так много, чому для них відступство не страшне?”. У будь-які періоди розвитку України такі були.
Здійснивши Помаранчеву революцію, український народ показав свою волю: можна вирішувати найглобальніші проблеми цивілізовано й культурно. Нікого не побили, нічого не зруйнували. Тепер погляньмо, що зараз відбувається в інших країнах, зокрема й у наших сусідів.
Це ще один великий урок українству, нації як народу з внутрішньою ментальністю, історичною пам’яттю, що все можна вирішувати на рівні конституції Пилипа Орлика, прийнятих Центральною Радою декларацій. Це єдність поколінь, єдність епох.
Я був більш як у 30 країнах, бачив, як живуть українці й не українці. Коли нам говорять, що Україні треба йти до Росії, чи до Америки, то це незрілі, несформовані думки. Нікуди нам не треба йти, бо думками, почуттями, мисленням треба координувати наші устремління із досвідом різних країн, але чогось доброго можна досягти тільки власними силами.
— Багато людей зневірилися, Новий 2011 рік сприймають як крок до загибелі нашої держави.
— Мені завжди жаль людей, які до чогось підходять однобоко. Декому зараз здається, що країна гине. Ще Костомаров писав: “Лежить в могилі Україна, але ще не вмерла”. І Франко: “І не вмерла, і не вмре”.
Україні замовляють реквієм, кажуть, що держави не буде. Але ще наприкінці XIX століття здавалося, що держави немає. А вона вибухла національно-визвольною революцією. Сьогодні в нас дуже багато проблем,  і пройшовши такий шлях, маючи такі можливості, ми їх значною мірою не реалізували. Всіх охоплює недовіра і страх, який був раніше. Головне — вірити у перемогу.
Чому до влади приходять люди, які не знають, що таке Україна, не знають цієї землі, її культури, та найгірше — не прагнуть знати. Їхня діалектика: гроші —влада, влада — гроші, будь-яким способом утриматися при владі.
Українців зламати не можна, бо характер у нас мудрий і мужній. Треба бачити і часткове, і загальне. Той, хто не зважає на історичний характер нашого народу, дуже ризикує.
Саме тому вірю, що ті, що прийшли керувати цим народом, не шануючи його, не маючи елементарної поваги, етики, при владі довго не затримаються.
Зараз у нашому уряді є абсурдні люди. Вони володіють апаратом управління у сільській, районній, обласній раді, у Кабміні, у Верховній Раді. Ми вже дійшли до того, що у Верховній Раді можна зневажати здоров’я депутатів, а потім казати: “Давайте забудемо, це внутрішня справа парламенту”. Яка внутрішня справа?  Якщо там б’ються, то чому не можна так чинити скрізь?
Це фальшива теорія і позиція неінтелігентна. У нас основна проблема — формування еліти в усіх сферах. Це процес  досить повільний. Дехто говорить: “А хіба я доживу до кращого?”. Але ми живемо не одним днем і в нас ще дуже багато щасливих нових років.
Я теж часом відчуваю смуток і сум, але вірую. Жоден народ не реалізується, доки не відчує тої космічної сили, волі світової до розуміння, що він великий народ, важливий історичний суб’єкт.
— З якими головними проблемами, на Вашу думку, зіштовхнеться Україна в наступному десятилітті?
— Основного фундаментального проекту концепції перспективного розвитку України немає. Ми приймаємо закони, кодекси, не маючи головної концепції. Хочемо мати гарну свиту, зробивши на ній гарні латки, але вона  не буде святковою, теплою, зручною.
Найважливіша проблема — проблема освіти, науки, культури. Якщо чиновник обіймає посаду, і не готовий до цього професійно й морально, то це некультурна людина, навіть якщо працює у Міністерстві культури.
Кошти на науку, освіту й культуру мізерні: порівняно з американцями у 200 разів менші, з росіянами — у 30 разів. Це інтелектуальна недостатність нашої влади.
Приходить одна партія і “давить” усі інші, особливо попередників. Говорять, що прийшли на розруху: казна — порожня, військо — небоєздатне, господарство — запущене. Взялися за справу, не доробили. Але прийдуть наступники і скажуть, що вони застали ту  саму розруху. Це погані уроки минулого, їх треба забувати.
— З чого починається проблема освіти, науки і культури?
— Починається із родинного виховання. Якщо батько-мати книжку в руки не брали, як тоді дитина візьме? Якщо дитину не привчали, поснідавши після себе прибирати і допомагати матері мити посуд, то як вона нормально побудує своє родинне життя?
Коли був деканом, зустрічався з такими парами, які сьогодні одружилися, а через кілька місяців розлучилися. Вона каже: “Він обіцяв мене на руках носити”. А він відповідає: “Як же я її буду носити, якщо вона і супу не вміє зварити?”.
І правильно. Але ж їх того не навчили батьки. Я запрошую до себе цю молоду пару і запитую: “У вас хоч один щасливий день був разом?”. — “Був”. Чого ж ви його зраджуєте, учіться бути разом.
Жінці треба усвідомити, що таке бути господинею — це не обслуговувати, а вміти зробити так, щоб чоловік допомагав по господарству. Ось мій син Тарас може зварити такий борщ, який не кожна жінка зварить.
Дискотека, чарка, гульня — так зараз живе молодь. “Комсомольська правда в Україні” дає на останній сторінці фотографії дівчат. Маша любить дискотеки, хоче мандрувати, сподівається побачити інші країни. Одна за одною те саме. А хоч хтось із них щось робить, чи захоплюється чимось корисним для себе та інших?
Школярам запропонували відповісти на запитання анкети: “Де ви бачите себе по закінченні школи?”. Відповіді неприємно вразили: вони хочуть бути прем’єрами, президентами, бізнесменами. Ніхто не збирається працювати у сільському господарстві.
Дитина повинна привчатися не до свята, а до праці. Але перед тим як учити дітей, треба вчити батьків.

Спілкувалася
Наталія АНТОНЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment