Наталка ПОКЛАД
Ця пісня, творцем слів і музики якої є талановитий композитор і великий український подвижник Леопольд Ященко, не раз запалювала і ще запалюватиме наші громади на рішучий і благородний чин.
“Є люди, які не міліють ніколи. За будь-яких обставин. І ступають на свій хресний шлях без самовиставляння та голосних нарікань. До таких особистостей належить моя землячка й навчителька Ліда Орел. Її життя пов’язане із тим духовним феноменом, що дістав назву “шістдесятники”, — так пише у статті “Орлиця” полтавець Василь Яременко.
З відстані часу, відколи знаю їх (а це десь із початку 70х років минулого століття), не перестаю захоплюватись гордою поставою їхнього духу, серед усіх незгод-випробувань — світлою вірою у свою місію (“Бо хто ж, як не ми?”), людяністю та щирою наснаженістю на добро і творчість.
Це унікальне подружжя — відомий український етнограф Ліда Григорівна Орел та музикознавець-фольклорист, багаторічний художній керівник хору “Гомін”, який зазнав стільки переслідувань, Леопольд Іванович Ященко. Починаючи з далекого 1960го, вони впродовж півстоліття разом, і хай ще довгою буде їхня життєва й творча дорога!
Любов до України, до народної культури, вивчення й утвердження її — як тоді, в умовах задушливого тоталітарного режиму, коли все було супроти українства, так і нині, коли вже нібито розвиднилось, але проблем чомусь не поменшало, — а також велика відданість рідній землі та невтомна, жертовна праця для неї вирізняє це подружжя з-поміж тисяч інших.
Не будемо лукавити: не завжди удостоюються наші славні трударі, зокрема на ниві української культури, вдячного слова від держави. Звісно, вони те вдячне слово заслужили і чекають на нього, але здебільшого не дочікуються. Тож не раз доводиться тим трударям, роззирнувшись гірко довкола, самим збирати свої снопи докупи та й казати — не так, може, людям, як Його Величності Часові: ми не сиділи, склавши руки, ось наш щедрий ужинок, і нам за нього не соромно.
Книжка Леопольда Ященка та Ліди Орел “Ми просто йшли…”, яка щойно вийшла друком, висвітлює головні віхи життя та праці цього унікального подружжя науковців і громадських діячів упродовж 50 років. У ній поєднано автобіографічні спогади (Л. Ященко: “Відроджуймо в собі себе”, “Як народжується пісня”, “Ходить коляда в Україні”, “Слово до українця”; Л. Орел: “Драбів очима етнографа”, “У храмі мистецтва Івана Гончара”, “Народна культура і творчість Григора Тютюнника”, “Під недремним оком влади”, “Музей народної культури”, “З досвіду створення експозиції “Полісся” тощо) та вже публіковані в пресі матеріали різних авторів про них, як-от: Миколи Кагарлицького “Храм народної пісні”, Валерія Ясиновського “Дивак”, Михайла Гуця “Прапороносець відродження українського народного співу у Києві” (до 75річчя від дня народження Леопольда Ященка), Вадима Пепи “Доля полум’яної щирості”, Василя Яременка “Орлиця” тощо.
Видання ілюстроване великою кількістю світлин, які в читачів сколихнуть хвилю спогадів: ось вона, щемка й важка наша історія — таки зовсім недавня! А ще книжка містить цікавий додаток — авторські пісні та обробки Леопольда Ященка, які так полюбилися багатьом.
Вони не боялися бути першими: відроджували народні веснянки, колядки й щедрівки, правдиво, а не кон’юнктурно творили музейну експозицію, рятували-досліджували понівечену Чорнобилем землю, першими (ще до незалежності), під холодними прицілами спецназу співали Державний Гімн України… Вони завжди там, де важко, де йде змагання за українську справу, де потрібна самопожертва, — торують свою непросту життєву дорогу — і своїм чином давно заслужили звання Героїв, бо на таких, як вони, тримається Український Світ. Вірність ідеалам, безстрашність — часом до безоглядності, непідкупність і дивовижна скромність вирізняють їх із-поміж теперішніх галасливих юрб. Хоч би яка була влада, хоч би які були умови життя — ця пара не покладає рук, розвиваючи українську культуру, пропагуючи її у світі та захищаючи від посягань недоброзичливців — і чужих, і своїх. Скажімо, лише за останні роки Ліда Григорівна видала (якщо чесно, то, зважаючи на брак здоров’я — хоч вона категорично ніколи не скаржиться — та на фінансовий стан у державі, таки справді надзусиллям) книги: “Українська родина”, “Шевченків край”, “Мальоване дерево України”, “Українські рушники (історико-культурологічне дослідження)”, “Україна в обрядах на межі тисячоліть”, “Земля, обпалена Чорнобилем (за матеріалами польових досліджень)”, “Скарбниця народної культури України” (до 40річчя НМНАПУ), “Українське Полісся. Те, що не забувається” тощо. А Леопольд Іванович зі своїм “Гомоном” — на всіх важливих державних і громадських заходах, як їхня дорога оздоба. Та ще масові співи на свята на схилах Дніпра і недільні — у музеї Івана Гончара: долучайтесь, охочі, до краси.
А щорік, то гірше напосідають хвороби, і часом не стає сил дивитися на суспільний бедлам, проте Слово залишається: пристрасне, бо воно з любові, точне й зважене, бо воно з досвіду й знання. І лишається Пісня, бо вона часточка нас.
