УКЛОНІМОСЯ ПЕТРУ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОМУ

kaln2011 року виповнюється 320 літ з дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі, славетного державного, політичного і дипломатичного діяча, талановитого полководця Петра Калнишевського.  2008 року Помісний Собор  благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих.
Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ,
м. Одеса

Син козацької вдови Петро Калнишевський у восьмирічному віці потрапив на Запоріжжя. Там він навчався у школі при січовій Покровській церкві, згодом пройшов шлях від зброєносця джури до кошового отамана. Це під його керівництвом запорізькі козаки уславилися мужністю у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. 1770го за особливі заслуги в боях проти турецьких військ усьому Війську Запорізькому було оголошено подяку за відвагу, а отамана нагородили найвищою нагородою імперії — орденом Андрія Первозванного. А 5 січня 1771 року Катерина ІІ видала указ, яким “за отличные в прошлую и нынешнюю кампании храбрые противу неприятеля поступки” пожалувала П. Калнишевському золоту медаль, оздоблену діамантами, із власним портретом.
Та коли загроза з боку Кримського ханства відпала, за наказом імператриці, яку Тарас Шевченко охрестив “вража мати”, царське військо  1775 року захопило, пограбувало і вщент зруйнувало ненависну для неї Запорозьку Січ. Калнишевського заарештували і наприкінці липня  1776 року заслали на довічне ув’язнення до Соловецького монастиря. Там кошовий отаман був по суті живцем замурований у камері Прядильної башти, як у кам’яному мішку.  1801 року за загальною амністією царя Олександра ІІ був помилуваний і 110річний П. Калнишевський. Але він, не без іронії подякувавши за звільнення, відмовився від дарованої йому “волі” і попросив дозволу дожити віку в обителі, до якої за 25 років встиг звикнути. Там він на 113 році життя і помер   12 листопада 1803 року.
Заслуги Петра Калнишевського перед Україною неоціненні. Він першим запровадив масштабне хліборобство на степовому просторі Південної України. Коли російські поміщики стали переселяти на українські землі своїх кріпаків, він вирішив на протидію їм швидко заселити їх козаками. Для цього створив на Запоріжжі нову соціальну групу — посполитих, людей цивільних, що займалися ремеслом, хліборобством і торгівлею. Результат не забарився. Його попередник на посаді кошового отамана Григорій Федорів (Лантух) запевняв російських урядовців, що запорожці хліб не вирощують, та його в степу й мало родить. А за кошівства Калниша на Запоріжжі стали говорити: “Як був кошовим Лантух — не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Калниш, то з’явились паляниця, корж і книш”. Завдячуючи йому, Україна з тих пір стала справжньою “житницею Європи”.
А ще кошовий отаман приділяв велику увагу розвитку культури та духовності. Його коштом було споруджено багато храмів, зокрема, церкви у Лохвиці, у Межигірському монастирі, у Ромнах, у його зимівнику (нині село Петриківка). П. Калнишевський щедро обдаровував храми коштовними іконостасами, образами та книгами. У музеї його рідного села Пустовійтівка на Сумщині й досі зберігається Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, яке він подарував спорудженій ним церкві Святої Покрови.
День народження Петра Калнишевського не відомий, його прийнято відзначати 12 липня, на День святих апостолів Петра і Павла; а день пам’яті — 14 жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке водночас є Днем українського козацтва. Його земляки із Сумщини щорічно вшановують пам’ять кошового отамана в день святої Трійці. Низка громадських організацій, зокрема Благодійний фонд імені Петра Калнишевського, виступили з ініціативою оголосити 2011 рік роком Калниша, як із любов’ю називали кошового отамана в народі. Фонд звернувся з цією пропозицією до Віктора Януковича.
Хочеться вірити, що 320річчя П. Калнишевського буде широко відзначене повсюдно не лише українським духовенством та козацтвом, а й національно свідомою громадськістю. А чи вистачить духу в наших державних мужів, не оглядаючись на Москву, вшанувати нашого українського святого, звитяжного лицаря Петра Калнишевського на найвищому рівні? Адже не секрет, що державі-спадкоємиці царської і комуністичної імперій не до шмиги історична правда про незліченні кривди, завдані українському народові. Ми, зокрема, маємо пам’ятати, як і по смерті Калниша його мучителі продовжували глумитися над останками в’язня Соловків. Його могилу було знищено, а цвинтар, де він похований, за радянських часів зорали і перетворили на город.
За сімома замками, у спецхранах зберігають і нині наші північні “братолюбні” сусіди архів Петра Калнишевського, про існування якого довідалися невтомні пошуковці українських історичних реліквій та пам’яток. Повідомляючи про це відкриття, редактор журналів “Нова Січ” і “Музеї України” Віктор Тригуб зауважив, що доступними для наших істориків ці скарби хіба що тоді, коли в Росії до влади прийдуть розумні, освічені люди, які знімуть гриф секретності… А поки що годі сподіватися, що міністр закордонних справ, прем’єр-міністр чи президент України зважаться порушити це питання під час своїх уклінних відвідин Білокам’яної.
Доречно згадати, що був у нашій новітній історії невеличкий відрізок часу, коли державна влада підкреслено демонструвала свою любов і повагу до постаті Петра Калнишевського. Було це за прем’єрства і президентства Віктора Ющенка, який вважає легендарного Калниша своїм предком. З його ініціативи на батьківщині кошового отамана у Пустовійтівці 2006 року було споруджено дерев’яну Троїцьку церкву, а наступного року створено державний історико-культурний заповідник “Посулля” (так звуться ці землі довкола річки Сули). До меморіального комплексу П. Калнишевського, окрім храму та сільського музею, увійшов і пам’ятник кошовому, встановлений 1991 року. Саме біля нього на Сумщині щороку проводять “Калнишеву раду” — козацьке свято з молебнем, урочистою ходою, козацькими розвагами, концертами.
Відвідини Віктором Ющенком Пустовійтівки та Соловків було закарбовано у документальних стрічках “Повернення Петра Калнишевського” та “Лицар Дикого поля”. Хотілося б цього року побачити свіжі роботи кінодокументалістів, присвячені П. Калнишевському. І щоб постать його не застували наші чиновники високого рівня, як то було у згаданих стрічках. Але, мабуть, марно сподіватися, що байдужі до козацької слави зросійщені наші телеканали таку стрічку замовлять. Розраховувати можемо хіба що на аматорські відеосюжети, зняті ентузіастами з козацького середовища.
Про те, як активізують діяльність із нагоди 320-річчя Петра Калнишевського осередки ВУТ “Просвіта” розкажуть згодом його очільники. Я ж хочу навести тут лише один конкретний приклад. Одеські просвітяни у переддень року Калниша вирішили нагадати місцевому керівництву про обіцянку відкрити в місті 2009 року пам’ятник кошовому отаману Запорозької Січі. Ініціював це тодішній губернатор Микола Сердюк. За рішенням міськради було проведено конкурс на кращий проект. Переможцями було визнано київських скульпторів Петра Дроздовського, Миколу Обезюка і архітектора Анатолія Гайдамаку, які запропонували зобразити отамана верхи на коні, із пікою і козацьким стягом. Передбачалося, що пам’ятник буде встановлено на розі проспектів Шевченка й Гагаріна. Нічогісінько з того не зроблено, натомість саме в цей час було встановлено пам’ятник Катерині II — найлютішому катові українського народу.
Просвітяни зажадали від обласного й міського керівництва, щоб ті поінформували громадськість, як і коли будуть виконані власні рішення про встановлення пам’ятника кошовому отаману. Усвідомлюючи, що для реалізації цього задуму в період економічної кризи важко знайти необхідні асигнування, вони рекомендують невідкладно розпочати збір пожертв на спорудження пам’ятника, а 2011 року провести урочисте закладення монумента. На їх погляд, було б дуже доречно назвати одну з вулиць чи площ міста ім’ям Петра Калнишевського, який багато доброго зробив для Причорномор’я. Але важко сподіватися, що нинішнє “регіональне” керівництво Одеси піде на це. Воно нещодавно навіть оголосило про намір перейменування вулиці Івана і Юрія Липи та Пилипа Орлика, вважаючи і цих українських патріотів своїми ворогами.
Розмірковуючи над тим, яким би хотілося бачити рік Калниша, радив би всім ознайомитися з досвідом його земляків. Уже на шляху до села Пустовійтівка на трасі “Київ—Суми” кожного зустрічає символічний знак у вигляді трикутника, на якому зазначено: “До с. Пустовійтівка — 2 км, до Запорізької Січі — 511 км, до Соловків —        1 551 км”. Отак поєднані три знакові точки на землі, пов’язані воєдино долею лицаря Дикого поля Петра Калнишевського. А неподалік, біля монумента П. Калнишевському, щорічно в день святої Трійці влаштовується велелюдна Калнишева рада. Кілька років тому це народне гуляння стало всеукраїнським. Спочатку, як це заведено у козаків, відбувається молебень у Троїцькому храмі, потім — народні збори з виступами промовців, співом кобзарів. Тут же за традиційним обрядом посвячують юнаків у козаки. Щоправда, люльки вони не розкурюють, а от ударів нагайкою не минуть. А ще в програмі свята — козацькі забави, концерти найкращих фольклорних гуртів із різних областей, ярмарок, на якому продають свої вироби майстри народної творчості.
Мешканці славнозвісної Петриківки на Дніпропетровщині, що уславили Україну на весь світ своїми диво-розписами, теж вважають засновником і найпершим покровителем свого селища Петра Калнишевського. В музеї села, що більше схожий на картинну галерею, кожного, хто переступає поріг, зустрічає обрамлений квітами величний образ кошового отамана. На честь гетьмана петриківці теж влаштовують народні гуляння.
У Донецьку є своя високодуховна українська оаза, що зветься Братством святого праведного Петра Калнишевського, яке діє при однойменній парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату. На його рахунку безліч різноманітних патріотичних заходів. У рік Калниша вони проведуть і молебні, і урочисту ходу, і виставки та концерти влаштують, бандуристів послухають. Їхній храм прикрашають ікони, виконані в дусі традиційного українського іконопису. А моляться братчики за полеглих козаків і за відновлення козацтва, яке завжди було захисником України і християнства, перед образом свого небесного заступника. Ікону “Святий праведний Петро Калнишевський” на їхнє замовлення два роки тому написав донецький митець Тарас Носар.
Не виключено, що й інші сучасні іконописці, яких чимало у Львові, Києві, Миколаєві, теж цього року звернуться до образу святого Петра Багатостраждального, і їхні твори прикрасять церкви. Це буде невеличка дещиця на знак нашої вдячної відплати йому за споруджені ним колись храми і щедрі його дари церквам.
Сподіваюся, що започатковану сьогодні розмову про те, як нам гідно відзначити 320річчя Петра Калнишевського, продовжать наші читачі. Як на мене, то вшановувати його найдоречніше 12 липня, тобто у день апостолів Петра і Павла. Водночас варто було б відродити і прадавній народний звичай, влаштувавши після молебню пригощання мандриками. Так називаються спечені на сковорідці пампушки, виготовлені з сиру, сметани та яєць. Ними, за народними переказами, харчувалися святі апостоли Петро і Павло, мандруючи світом. Одного разу зозуля вкрала з торбинки Петра мандрику, а коли стала їсти, то подавилася. Тож і кажуть завше, що на Петра зозуля мандрикою подавилася, бо  кування цієї пташки вже не чути.
Дозвольте завершити цю розмову словами, винесеними у заголовок: уклонімося Петру Багатостраждальному (Калнишевському)! Усім своїм життям та боротьбою він доводив, що можна уярмити тіло, але не можна уярмити душу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment