УРЯДОВИЙ АРХІТЕКТОР СТОЛИЦІ

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва

Минулого року столичне видавництво “КИЙ” презентувало в “Українському Домі” книжку автора цих рядків, яка вийшла в серії “Бібліотека Музею історії міста Києва” і називається “Архітектор Григор’єв. Київський спадок”. Видання здійснено, завдяки сприянню та фінансовій підтримці директора VD MAIS Володимира Олександровича Давиденка. Книга має промовисту присвяту: “Повертаємо із забуття”. Останнє пояснюємо: десятки років ім’я Сергія Григор’єва залишалося поза увагою істориків і мистецтвознавців, бо восени 1943 року зодчий назавжди покинув Київ, не сподіваючись на кращу долю по поверненні радвлади. І через те, що був на окупованій території, і через те, що “багато знав” у 30і роки.
Лише 1997 року в додатковій частині біографічного довідника “Мистецтво України” вміщено коротку згадку про Сергія Володимировича (а не Вікторовича) Григор’єва і вказано дату смерті: 7 листопада 1943 року. І хоча насправді він прожив ще тридцять два роки, але ж, мабуть, комусь хотілося, щоб життя київського зодчого скінчилося на другий день після визволення Києва з-під нацистської окупації…
Отже, про те, що було насправді.
Сергій Вікторович Григор’єв народився 28 лютого 1896 року в Харкові. 1928 року закінчив архітектурний факультет Харківського художнього інституту, вже маючи авторські роботи. То був час розбудови нової української столиці, доба індустріалізації. Тоді за проектами С. Григор’єва споруджували найрізноманітніші об’єкти, як-от багатоквартирні житлові будинки в Харкові, Запоріжжі, Софіївці, житлові комплекси — робітничі кооперативи для промислових гігантів у тому ж Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та Маріуполі, амбулаторія в Кадіївці, робітничий університет у Ровеньках для “Цукробуду” — електростанція в Сумах, клуб і жомосушарка в Бурині, деревообробна фабрика в Луганську, електрозавод у Харкові. Усе це — у 1925—1932 роках.
Коли 1927 року в Криму стався руйнівний землетрус, С. Григор’єв відбудовував та реконструював будинки відпочинку в Ялті, а в Алушті — готель із цілком ще тоді природною татарською назвою “Яли-Бахча”.
Звичайно, все це будувалося в економному стилі конструктивізму, поширеному в усій тогочасній Европі. Але С. Григор’єв неодмінно додавав фасадам проектованих ним житлових будинків рис українського бароко — в обрисах фронтонів, обрамуванні вікон тощо. Найкращі його роботи в Харкові — житлові будинки на вул. Чернишевського, 88, Сумській, 110.
Будуючи соціалістичний рай для трудящих, більшовицька влада не забувала й про себе. 1932 року С. Григор’єв бере участь у конкурсі проектів дачі Раднаркому УСРР у Гайдарах, будує на урядовій дачі так званий павільйон-кабінет та кухню-їдальню.
Маючи великий досвід із проектування та будівництва різних за призначенням споруд, здобувши незаперечний авторитет, С. Григор’єв 1933 року виконує проект перепланування та реконструкції центральної частини та магістралей Харкова. Того ж року за його проектом перебудовано собор на Святих Горах під… театр профспілкового будинку відпочинку — доба давалася взнаки! Тоді ж він проектує внутрішнє оздоблення харківського готелю “Асторія”.
21 січня 1934 року ВУЦВК УСРР ухвалив постанову про перенесення столиці республіки з Харкова до Києва. 24 червня уряд прибув до нової столиці. Разом із ним переїхав до Києва і “урядовий” зодчий Сергій Григор’єв. Принагідно зазначимо, що він, не перебуваючи в лавах КП(б)У, не виконував ніяких проектних робіт для партійних установ!
У Києві С. Григор’єв спроектував для Раднаркому (нині — Кабінет Міністрів) житлові будинки: 1934 року — 12-квартирний на вулиці Терещенківській, 5; 24-квартирний на Інститутській, 20/8; 32-квартирний на Шовковичній, 10 та 50-квартирний — на Шовковичній, 23—25; наступного, 1935 року — 78-квартирний на Інститутській, 16. До честі зодчого — всі його київські роботи не порушили навколишньої забудови, не зруйнували образу вулиць, який склався перед тим, не мали агресивного вигляду. Можна припустити, що замовник цілковито довіряв зодчому-фахівцю та його смаку.
На той час через нові технології та “швидкісні більшовицькі темпи” якість славетної київської жовтої цегли пішла в минуле. Так само довелося забути про характерні, традиційно київські цегляні фасади, тим більше, що по всій Європі увійшли в моду тиньковані “під шубу” поверхні стін. Враховуючи ці обставини, С. Григор’єв надав своїм київським новобудовам тиньковані сірі фасади, але дуже тактовно, з почуттям міри й смаку розміщував декоративні вставки у вигляді соковито ліплених, типових для українського бароко рослинних мотивів. Це теж різнило його роботи від аскетично спрощених “пролетарських” будинків-блоків, споруджуваних до перетворення Києва на столицю. З’явилася в цих урядових будинках і така не дуже “пролетарська” подробиця, як наявність у кожній квартирі невеличкої кімнатки для прислуги, завуальованої під поняттям “хатня робітниця”. Раднаркомівські будинки на розі Інститутської та Шовковичної постали символічно на місці колишнього генерал-губернаторського дому, спаленого 1920 року польським військом. А чудовий генерал-губернаторський парк, теж традиційно по-київськи названий садом, залишився. Зодчий заново розпланував його алеї, передбачив тенісні корти, вази й фонтан із золотими рибками. Вважалося, що в недалекому щасливому майбутньому так житимуть усі трудящі Країни Рад. Нині фасади цих будинків рясно вкрито меморіальними дошками на честь радянських діячів держави, культури й мистецтва, які мешкали в різний час у цих елітних житлах. Мешкав там і автор — архітектор-художник Сергій Григор’єв — на Шовковичній, 10, квартира 29. А поверхом нижче — кінорежисер Олександр Довженко — теж у 1935—1941 роках. Син зодчого, Олег, згадує, як він катався на дитячому триколісному велосипедику по коридору, а сусіда (Олександр Петрович) запитував у батьків: “Ви що, там у кеглі граєте?”
Одночасно на розі Некрасовської та Ново-Павлівської вулиць споруджувалася сучасна автобаза РНК із ремонтними майстернями на 100 “зисів” і “емок” та “каділлаків” для перших осіб. А в мальовничому київському урочищі над річкою Сирець, відомому під назвою Васильчиковська дача, С. Григор’єв зводить 1936 року комплекс дач РНК. Від прізвища першого “дачника” — голови уряду — ця місцина одержала у киян назву “дача Любченка”. Доля останнього склалася типово для тих часів: 30 серпня 1937 року він, заздалегідь попереджений про арешт, поповнив серію самогубств разом із дружиною. За неофіційною версією, їм у цьому “допомогли”. Нині тут парк “Нивки”.
Ще один урядовий будинок за проектом С. Григор’єва споруджено на вулиці Обсерваторній, 23.
С. Григор’єв двічі брав участь у конкурсах на проекти урядового центру в Києві та сесійної зали Верховної Ради.
У 1936—1939 роках за проектом С. Григор’єва споруджено найвідомішу його будівлю — на вулиці Банковій, 11, що призначалася для штабу Київського особливого військового округу (КОВО). Кому довелося бувати тут, напевно, звернув увагу на неймовірну товщину стін першого та другого поверхів. Це тому, що скористалися наявними двома симетричними корпусами, зведеними в 1870х роках за проектом київського архітектора Олександра Шіле, і просто напнули на них нові стіни. Новий величний будинок одержав виразний, помітний фасад, видовжені крила, а в центрі композиції — масивний ризаліт із вставною колонадою великого корінфського ордера. Владну монументальність будинку підкреслено важким антаблементом, облицюуванням цоколя полірованим лабрадоритом, сірим тинькуванням. Додали величі й чотири поліровані кам’яні кулі, що фланкують портал парадного входу. Талановитий зодчий настільки точно розрахував усі деталі, що величезний будинок, незважаючи на розташування на вузькій вулиці, не тільки не розчавив довкілля, а й добре проглядається з усіх точок: з Інститутської та Лютеранської, з сусідньої площі ім. Франка та з далекого Михайлівського майдану. Від 1991 року тут — Адміністрація Президента України і величний фасад відомий у політичному світі не менш, ніж фасад Білого Дому у Вашингтоні.
У той передвоєнний час С. Григор’єв брав активну участь у громадському житті столиці, виступав у фаховій періодиці. 1937 року його обрали членом правління Спілки радянських архітекторів України. На груповому фотопортреті бачимо його серед архітекторів старшого покоління — В. Кричевського, В. Рикова, К. Жукова.
На творчому диспуті влітку 1939 року, коли обговорювався вже споруджуваний будинок ЦК КП(б)У на Михайлівському майдані, архітектор С. Григор’єв висловився рішуче проти, зазначивши, що то “дуже важкий і тупий об’єм, що придавив своїм тягарем наддніпрянську височінь. Це основна помилка проекту, який не враховує умов рельєфу і далекої видимості силуету”. Минули десятиріччя і цю ж помилку, але вже не як помилку, а як зухвале знущання з містобудівних та етичних норм, як брутальний виклик всім інтелектуалам, естетам та просто справжнім киянам і всім порядним людям кинули нові, недоторканні скоробагатьки, встромивши край Маріїнського парку, в колишньому раднаркомівському саду та по всьому історичному центру Києва ще гірші потвори! Справді ж, історія вчить, що нічому не вчить…
В останні передвоєнні роки С. Григор’єв — доцент Українського художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури), про що варто нагадати цьому шанованому закладу.
За проектом С. Григор’єва споруджено також шляхопровід над залізничними коліями на Деміївці — так само з чотирма гранітними кулями (на жаль, при недавній реконструкції знищено цікаві пілони обабіч шляхопроводу авторства С. Григорєва).
Він проектував будинок наркоматів у двох варіантах, будував житловий комплекс Дніпровської військової флотилії на розі вулиць Мельника та Макарівської, проектував і здійснив у натурі внутрішнє оздоблення їдальні в N-ській військовій частині, інтер’єрів готелю “Спартак”, ресторану та кав’ярні “Гранд-готелю”. Обидві останні роботи загинули під час більшовицького нищення Хрещатика 24 вересня 1941 року в окупованому Києві.
З початком війни, старший за призовний вік, архітектор С. Григор’єв із дружиною та маленьким сином вирушив у евакуацію, але потрапив в оточення, тож довелося повернутися до Києва. Урядові будинки на Липках заселили окупанти, родина поневірялася, голодувала, позбавлена реальної можливості професійної праці. Довелося заробляти на прожиття виготовленням іконостасів для відновлюваних парафіянами церков Київщини. Личка янголочків йому домальовувала юна Катруся Кричевська, онука Василя Григоровича Кричевського.
Коли восени 1943 року німецькі окупанти в очікуванні вуличних боїв виганяли киян з домівок, залишив місто і Сергій Вікторович Григор’єв з дружиною Любов’ю Семенівною та сином Олегом. Потім були табори “переміщених осіб”, виїзд до США у березні 1950 року. Назавжди. Оселившись у місті Сейнт-Пол — столиці штату Міннесота, С. Григор’єв працював за фахом у великих архітектурних фірмах, дружина — кресляркою. Син Олег закінчив університет штату Міннесота, став архітектором і працював в одній із найбільших в Америці архітектурних фірм. Проектував переважно медичні заклади в США та за кордоном. Найбільше творче задоволення, за його власним визнанням, одержав від спорудженої за його проектом української православної церкви св. Катерини в Арден гіллс — передмісті Сейнт-Пола. Ця п’ятибанна ошатна будівля витримана в традиціях українського бароко ХVІІ—ХVІІІ століть. Її планово-просторова композиція нагадує прообраз — церкву Різдва Богородиці на Дальніх печерах Києво-Печерської Успенської лаври, а від барокових грушовидних бань віє рідною Україною — подихом отчого краю. Це творіння Олега Сергійовича стало в далекій Міннесоті своєрідним, гідним пам’ятником батькові й Батьківщині.
Видатний український архітектор-художник Сергій Вікторович Григор’єв одійшов у вічність 10 червня 1975 року і похований у Сейнт-Полі, на кладовищі з поетичною назвою “Лісова галявина”. 20 жовтня 1993 року не стало дружини, Любові Семенівни. Її поховали поряд з чоловіком. А син спроектував і встановив на могилі батьків кам’яну стелу, прикрашену українським орнаментом і тризубом.
Згадаймо ж добрим словом тих, хто чесно прожив на світі, не зронивши гідності й не забувши свого коріння, хто належно виховав сина. До речі, Олег Сергійович спілкується не тільки англійською, а й українською. Саме завдяки Олегові Сергійовичу стало можливим розповісти про його батька детальніше, додати до видання родинні фото з сімейного альбому та репродукції творів Сергія Вікторовича — акварельні етюди з українськими церквами, натюрморти з українською керамікою та архітектурними кресленнями будівель — уже американських.
А в Києві на фасаді будинку по Шовковичній, 10 варто встановити меморіальну дошку на честь Сергія Вікторовича Григор’єва — українського Зодчого, чиї твори перебувають у віданні надійного користувача — Державного управління справами Адміністрації Президента України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment