ЯК ПРО ХЛІБ НАСУЩНИЙ…

Омелян СОЛЕЦЬКИЙ,
кандидат технічних наук,
член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка,
м. Борислав Львівської обл.

Мало хто стане заперечувати, що однією з головних причин гальмування процесу перетворення нашої незалежної України на високорозвинуту національну демократичну державу європейського зразка є сформований під упливом різних історичних факторів національний нігілізм переважної частини нашого суспільства, включно з державними чиновниками різного рівня. У цьому неважко переконатися, порівнюючи наші надто скромні досягнення у державотворенні за 19літній період із визначними успіхами в цій сфері колишніх совєтських республік Прибалтики (Естонії, Латвії і Литви), де рівень національного усвідомлення особливо високий.
Національний нігілізм більшості українців насамперед проявляється в їхньому байдужому, якщо не зневажливому, ставленні до рідної мови — однієї з найголовніших ознак національної ідентичності народу. Рідна мова — найбільший скарб кожного народу, який він успадковує від своїх предків. Через неї він зберігає самобутність, менталітет і культуру. За визначенням нашого видатного громадського діяча Михайла Подолинського: “Рідна мова — дзеркало душі народу, святиня, з якою пов’язана не тільки минувшина, але й будучність народу, його повага в світі”.
Повага до рідного слова є одним із найважливіших атрибутів національного патріотизму — поваги до свого народу, до національної й особистої гідності. “Втрата рідної мови, — зазначає академік І. Дзюба, — означає втрату свого особистого “Я”, якщо воно є”.
Наша українська мова належить до найдавніших і найрозвиненіших мов світу. Це стверджують дослідження вітчизняних і зарубіжних мовознавців. Якими тільки епітетами не характеризують нашу мову! Вона милозвучна й пестлива, співуча, солов’їна, калинова… Такі враження від нашої мови знаходимо у французького дипломата й військового діяча П’єра Шевальє (1663 р.), турецького мандрівника Ельвія Челебі (1657 р.), німецького мандрівника Ульріха Вердума (1670—1672 рр.), чеського ученого-славіста П-Й. Шафарика, чеського письменника К. Гавлічека-Боровського (1842—1844 рр.), німецького письменника Ф. Боденштадта, російського художника І. Рєпіна, а також багатьох лінгвістів і культурних діячів.
Усі цивілізовані народи пишаються материнською мовою, вважають її найкращою в світі, навіть, якщо для інших вона неприваблива. Тим парадоксальніше, що одна з найкращих у світі — українська мова — не користується належною повагою власного народу. І, що особливо прикро, у значної частини його інтелектуальної еліти, яка повинна стати взірцем шанобливого ставлення до мови титульної нації, але, на жаль, і досі вперто спілкується мовою “старшого брата”. Огидно слухати, як високопоставлені й високоосвічені особи з українськими (можна сказати — козацькими) прізвищами демонстративно спілкуються “на общєпанятном язикє”, хоча чимало з них непогано володіють українською мовою. Таке зневажливе ставлення до рідного слова, здається, не має аналогів у світі (за винятком, можливо, Білорусі).
Обмежене вживання українцями рідної мови за колоніальних режимів, як відомо, було зумовлене її утисками й заборонами, побоюванням втратити роботу, бути зарахованим до “буржуазних націоналістів” чи до “ворогів народу” з відповідними наслідками. Хоча і в ці важкі для народу часи були патріоти — сподвижники рідного слова, які, попри всілякі погрози, ставали на його захист. Окрім наших національних геніїв Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, це Маркіян Шашкевич, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Степан Руданський, Борис Грінченко, Марко Кропивницький, брати Тобілевичі, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Василь Стус, Іван Дзюба та багато інших.
А чим пояснити таке ігнорування української мови зараз, коли вона офіційно стала державною мовою? Насамперед комплексом меншовартості, який українському народові віками прищеплювали його поневолювачі й якого він не може позбутися дотепер, а ще космополітичним і проросійським духом більшості депутатів нашого парламенту та державного керівництва. На жаль, успадковані за часів бездержавності проблеми повноцінного функціонування української мови не тільки не вирішені, а стали посилюватися через невпинне витіснення її мовою російською із засобів масової інформації, які, по суті, проводять антиукраїнську діяльність, паплюжать нашу національну гідність. Мета цих антидержавницьких елементів у самій країні і поза її межами (головно в Росії) одна — довести неповноцінність нашої мови, нашої культури, поставити під сумнів існування української нації, а разом із тим і штучність утворення української держави. Для досягнення цієї мети вони використовують, окрім ЗМІ, художню літературу, естраду, історичні фальсифікації, зокрема перевертнів на кшталт Бузини і Тимченка. І ця підривна діяльність не безуспішна. Під її вплив потрапляють громадяни (а особливо молодь), які зневажають усе українське, зокрема українські пісні, незалежно від їх художнього рівня та вокальної майстерності виконавців, що спонукає останніх вилучати їх зі свого репертуару. Як наслідок — засилля низькопробної російської “попси”, що заполонила наші розважальні заклади, транспорт, ярмарки, дискотеки, а подекуди й міські майдани.
Одним із засобів нівечення української мови є суржик. У поширенні суржика досягли “успіхів” деякі розважальні програми, що транслюють майже по всіх телеканалах України, такі як КВК, “Вєрка Сердючка” (чи то А. Данилко), “Квартал 95” тощо. У тиражуванні таких програм зацікавлені ворожі нам елементи, які використовують суржик, аби показати нашу чудову мову викривлено, як таке собі “нарєчіє русскава язика”.
Під упливом переважного перегляду російськомовних телевізійних програм, що заполонили наш ефірний простір, та російськомовних ЗМІ, суржик, більше поширений у східних і центральних областях України, в останні роки став інтенсивно вражати мову українців західного регіону.
Наведемо приклади найпоширеніших російських слів у мові наших краян. Почнемо з іменників. Кажемо: бутилка, отдих, воздух, етаж, клубніка, краска, мінута, морковка, мусор, неділя (7 днів), ножниці, носки, обув, очередь, печеньє, полотєнце, роствор, садік, сельодка, спічки, стакан, стікло, стройка, сутки, счьот, тряпка, фамілія, утюг… Замість (відповідно): пляшка, відпочинок, повітря, поверх, полуниця, фарба, хвилина, морква, сміття, тиждень, ножиці, шкарпетки, взуття, черга, печиво, рушник, розчин, садок, оселедець, сірники, склянка, скло, будова (будівництво), доба, рахунок, ганчірка, праска… При цьому називний відмінок множини деяких іменників формується за російським зразком, наприклад, два брата, два пиріжка, а треба — два брати, два пиріжки. Наруги зазнає наша національна валюта — гривня, яку чимало хто чомусь уперто величають рубльом, а дехто у викривленій формі — гривна або гривень. Вони з обуренням реагують на зауваження, що все слід називати своїми іменами, мовляв, яка різниця — і так зрозуміло. Одна продавчиня тільки тоді заспокоїлася, коли я замість п’яти гривень дав їй п’ятирубльову купюру, що збереглася з радянських часів. І вже ніяк не вкладається в здоровий глузд словосполучення “два гривні”, яке ми чуємо навіть від високоосвічених людей (очевидно, за аналогією з “двома рублями”). Бо гривня жіночого роду, і треба казати “дві гривні”. Це лише один із промовистих прикладів калічення рідної мови.
А власні імена у пестливій формі! Вони переважно російські: Ваня, Вася, Вова, Гріша, Діма, Коля, Міша, Петя, Стьопа, Маша, Наташа, Саша, Свєта. Де поділися прекрасні українські відповідники: Івасик, Івась, Іванко, Василько, Васько, Влодко, Володько, Григорко, Гринько, Грицько, Дмитрик, Дмитруньо, Дмитрусь, Микольцьо, Миколочко, Михайлик, Михась, Михасьо, Петрик, Петрусь, Петрусик, Степанко, Стефко, Стефцьо, Марійка, Марічка, Маруся, Марися, Наталя, Наталка, Леся, Олеся, Світланка?
Широкого вжитку в певної частини українського населення набули деформовані дієслова, такі як гладити, зжимати, красити, одіватися, получати, ремонтірувати, стірати, стоїти, строїти, считати, трогати, толкати, фотографірувати, хватати, які відповідають українським дієсловам: прасувати, фарбувати, одягатися, отримувати (одержувати), ремонтувати, прати, коштувати (вартувати), будувати, рахувати (лічити), доторкатися, (торкати, займати), штовхати, фотографувати, вистачати. Особливо одіозним є вживання слова “стоїти” в значенні коштувати.
Не все гаразд із прикметниками, займенниками і похідними від них прислівниками. Вкоренилися в мові декотрих українців такі слова, як вообще, даже, довольний (довольно), любий, одноврємєнний (одноврємєнно), отдєльний (отдєльно), постоянний (постоянно), полєзний (полєзно), що мають такі українські відповідники: взагалі (загалом), навіть, задоволений (досить), будь-який, усякий, одночасний (одночасно), окремий (окремо), постійний (постійно), корисний (корисно). А слово “любий” в українській мові взагалі має зовсім інше значення, ніж російське слово “любой” (наприклад, кажемо — “мій любий чоловік”).
Щодо числівників, то, хоч як це дивно, в останні роки наші краяни майже перейшли від українських “сімдесят” і “вісімдесят” на російські “сємдєсят” і “восємдєсят”.
Нарешті, не можна обминути того, як ми звертаємося одне до одного. Ще дотепер часто чуємо звертання радянських часів за ознаками статі чи родинних зв’язків: “мужчино”, “жінко”, “тьотю”, “дівчино”, “діду”, “бабуню”… І вельми неприємно, коли підлітки звертаються до старших людей “мужчина”, “жінко”. А є у нашого народу такі цивілізовані звернення, як “пане”, “пані”, “добродію”, “добродійко”, “паничу”, “панночко”, які повсюдно вживалися колись до всіх людей незалежно від їхнього матеріального стану й освітнього цензу, що не принижувало їхню особисту гідність.
Часто на зауваження про вживання неукраїнських слів чи зворотів можна почути запозичену від “старших братів” репліку: “Що ви возитеся зі своєю мовою? Немає значення, якою мовою розмовляє людина, аби тільки вона була хорошою”. Але хіба може вважатися справді людина хорошою, що зневажливо ставиться до материнської мови? Та чомусь більшість представників російськомовної меншини не хочуть бути “харошимі”, а вважають, що такими мають бути тільки українці, які зневажають власну мову. Проте вони, живучи десятиліттями серед автохтонного українського населення, вперто нехтують його мовою, спілкуючись, як правило, винятково на “общєпонятном язикє”, ревно оберігаючи його чистоту. Чи не пора нам, українцям, взяти з них приклад і вважати “харошимі” тільки тих росіян, що спілкуються з нами українською?
На завершення хочу закликати весь український загал повернутися обличчям до рідної мови — найбільшого скарбу нашого народу. Дбаймо про неї повсякденно, як про хліб насущний, як про молитву, з якою звертаємося до Всевишнього. Бо материнська мова — це також хліб для народу, але духовний, культурний, моральний. Утративши рідну мову, перетворимося на аморфну масу, втратимо віками вистраждану державну незалежність.
Станьмо на захист рідної мови перед спробами московських прислужників узаконити її відмирання, затвердивши закон про другу державну російську мову. Ця акція повинна стати першочерговим напрямом діяльності усіх осередків ВУТ “Просвіта” із залученням широкого кола фахівців (учителів, викладачів, науковців), регіональних ЗМІ, усіх небайдужих громадян.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “ЯК ПРО ХЛІБ НАСУЩНИЙ…

  1. Леонід

    ВДАРИМО У ДЗВОНИ?! “РАЗ МИ Є, ТО ДЕ,,?”
    До українців, як до того гукав свого часу незабутній Анатолій Погрібний?! Тоді не почули, не дослухалися! За сьогоднішніми свідченнями тих, хто свого часу був поряд з А.Погрібним, “ була б інакшою Україна, якби ж то дослухалися”. То ,можливо, сьогодні, коли в цьому числі тижневика Омелян Солецький в статті “ Як про хліб насущний..” соромить нас, як свого часу А.Погрібний, за нашу зневагу до української мови та закликає “..весь український загал повернутися обличчям до рідної мови”, ми дослухаємося і зробимо все для того, щоб зробити бодай перші кроки по оздоровленню “епідемічно хворої” української нації, допоможемо українцям позбутися ярма байдужості, а відтак зробимо нашу Україну в рік 20 –тих роковин незалежності трішки інакшою, українською?! ( “Слово просвіти” , число 2,2011р,стор5,www.slovoprosvity.org) Підхопимо заклик О.Солецького в проукраїнських ЗМІ і ітернет – виданнях, опублікавши статтю і надавши для її обговорення широким загалом постійних рубрик чи сторінок, поширюючи і узагальнюючи думки , досвід роботи дописувачів, як це робив свого часу А.Погрібний. Сам тижневик, сподіваємося,покаже приклад і поряд із словами «Без мови немає нації!» буде заклик до українців шанувати рідну мову ,спілкуватися українською.В кожному числі буде нагадування про вимоги статті 11 Конституції України.Приклад тижневика, без сумніву,підхоплять інші ЗМІ і інтернет-видання , узагальнюючи досвід роботи активістів, місіонерів українізації українців. Сьогодні ми вже маємо конкретні пропозиції В.Вітковського, як організувати оту українізацію українців, з чого починати, чим безумовно маємо скористатися(“Декалог небайдужого українця..”,www. slovoidilo.com чи http://sd.org.ua/news.php?id=19340) Відомі і напрацюванняв цьому ж напрямку самого А.Погрібного і його дописувачів памятної з того часу програми на радіо “Якби ми вчились так, як треба”
    А згадавши останнє, не будемо гаяти часу і будемо належно вчитися, не повторюючи помилок попередніх 19 років незалежності, щоб нарешті у українціві у нації “ мудрость би була своя” Не завадить сьогодні згадати і такі слова Т.Шевченка :” Обнімітеся брати мої,молю вас,благаю”
    Якщо без сумніву заклики О.Солецького перегукуються з тим, до чого гукав свого часу А.Погрібний, то саме ім’я А. Погрібного без зайвих слів становить зрозумілим, в якому нарямку має вестися робота української громади по українізації українців. Тому буде доцільним, якщо робота ця будеє вестися громадською організацією , яка носитиме його ім’я, товариством Антолія Погрібного.Товариством, яке буде нести слово і правду А.Погрібного до українців, як і щирі слова всіх небайдужих українців на кшталт закликів О.Солецького.Товариством,яке об’єднає зусилля окремих груп,організацій , зокрема такої як ВГОРУ по поширенню української мови в єдиний загальнонаціональний рух, створючи осередки товариства там, де подібних груп чи організацій немає.В цьому нададуть допомогу шанувальники і дописувачі А.Погрібного, які є повсюдно по всій Україні і які не забули поради А.Погрібного. Без сумніву, не залишаться осторонь такої справи церква і українська діаспора за кордоном.
    Членами цього руху за українізацію українців , колективними і індивідуальними, як свого часу в русі за перебудову , мають стати партії і організації, члени всіх партій і громадських організацій національно-патріотичного спрямування, бо від успіху цієї роботи, консолідації української нації заледить як їхнє політичне майбунє , так і майбутнє України.
    То ж за роботу ,побратими-українці, за створення товариства Анатолія Погрібного, загальнонаціонального руху за українізацію українців зусиллями української громади ,щоб нам не соромно було на 20-ті роковини незалежності глянути в очі неньки- України!Бо вже грім гримить у нас над головами!
    Ми не повинні боятися відокремитися від інших народів і національних меншин в Україні, боятися звинувачень в націоналізмі. Навпаки, український націоналізм, як ідеологія єдності української нації, більшості суспільства, його поширення серед українців несе дійсну демократію, т оржество права, мир і злагоду,стабільність в супільстві і державі.
    Сьогодні кожен із нас, небайдужих українців, які володіють українською мовою і готові стати її місіонерами,пропагандистами українізації українців, маємо готувати подарунок до роковин незалежності, навертаючи російськом овних українців до рідної мови, переконуючи їх позбутися ярма байдужості.Кожен- ,бодай, одного російськомовного українця і,чим більше, тим краще! І хай нам в цьому допомагає Бог!
    П.С. Шанувальники і дописувачі А.Погрібного, прихильники товариства А.Погрібного! Будь ласка,відгукніться , скажіть своє слово на адреси редакцій slovo_prosvity@ukr.net, Chedit@ day.kiev.ua, master@day.kiev.ua, slovoidilo@ukr.net, ukrrusj@gmail.com, ukrpravda@gmail.com, office@chorna-rada.org.ua , office@radioera.com.ua або leopin@ukr.net
    Леонід Пінчук ,Миколаїв, шанувальник і дописувач А.Погрібного

Leave a Comment