Народний художник України Микола СТРАТІЛАТ зробив концептуально нове дослідження Тараса Шевченка як графіка і гравера.
Дмитро СТЕПОВИК,
доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор богословських наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України, головний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України
Цього року Україна відзначатиме знаменні дати — 150 років від дня смерти (10 березня) і також 150 років (22 травня) від дня поховання українського поета Тараса Шевченка на Канівській землі. 1860, останній рік, був дуже значимим у його житті, восени цього року вийшов “Кобзар”, а 2 вересня Рада Петербурзької академії мистецтв прийняла постанову про визнання художника Шевченка академіком із гравірування. Диплом академіка, оригінал якого нині експонується у залі офортів Національного музею Тараса Шевченка, з підписом Президента Імператорської Академії мистецтв і відповідною печаткою був виписаний 31 жовтня (за старим стилем). На ньому є напис, який говорить про те, що документ для передачі родичам-спадкоємцям отримав радник Михайло Лазаревський, друг поета.
Шевченко одним із перших художників у Росії був удостоєний звання академіка гравюри, і на той час його порівнювали з великим Рембрандтом, хоча він виконав не так багато гравюр, ми маємо нині 27 сюжетів. Усі вони, починаючи з першої гальваноакустики “Король Лір” до останнього офорта “Портрет архітектора Горностаєва, представлені у альбомі “Шевченко — академік гравюри” (м. Хмельницький, 2010), який був презентований у рамках Шевченківських студій, що постійно проводяться у Парламентській бібліотеці України.
Автор вступної статті й упорядник альбома — народний художник України Микола Стратілат, що сам обрав стезю гравера, і працює в цій галузі мистецтва ось уже більше 30 років.
Про Тараса Шевченка як художника, зокрема гравера-офортиста написано багато, але це не значить, що вже сказано і повністю досліджено. І саме в цій глибокій, проникливій, хоч і невеликій за обсягом праці, яку повною мірою можна назвати монографією, що починається епіграфом із Щоденника, поетичними словами, сказаними на засланні про гравюру і її значення для поширення знань і освіти серед народу, зроблено спробу подати нові факти, і розкрити велике значення цього доробку Шевченка. Працювати в гравюрі, так вважає Шевченко, — “це бути корисним людям і угодним Богові”. Жоден із художників-граверів, із тих, що навіть по-справжньому любили свою справу, не сказав таких піднесених слів: “Прекрасне, божественне покликання гравера!”
Навіть при піднесених емоційних станах поет не кидав слів на вітер, не говорив заради самої їх красивості. І цю тезу глибоко і професійно розкриває у своєму дослідженні Микола Стратілат. Монографічний нарис є науковим вступом до альбому репродукцій офортів, виконаних у тому ж розмірі, що й оригінали. Значення цього нарису для нинішнього шевченкознавства дуже велике. Сам першокласний рисувальник і гравер (також і маляр), автор вперше (я не боюся вжити це слово) дав аналіз гравюр Шевченка з погляду застосування технологічних новацій, відомих митцям того часу, вибудував його спадок у галузі офорта за хронологією виконання, проаналізував підготовчі начерки й етюди. Але, найголовніше, можна говорити про техніку і прийоми гравюри, але тема залишиться нудною і нецікавою для читача. Стратілат знайшов золоту середину, говорячи про теорію гравюри, про її значення, її особливу поезію, про естетичні завдання, які ставив перед собою Шевченко, про кількість естампів, що дійшли до нас, про зворушливі написи — автографи, зроблені на подарованих друзям гравюрах: “Моїй любій Княгині Олександре Михайловне Кулиш. От старого боярина Т. Шевченка, на память”. Ми бачимо його оточення, відчуваємо атмосферу часу. Тут же розкривається і образ самого Шевченка, поета, художника, пророка нації. У текст введені документальні матеріали, спогади сучасників, рядки листів, що робить оповідь живою і захопливою.
Само собою зрозуміло, що автор добре обізнаний з історією українського граверства попереднього, щодо доби Шевченка, періоду XVI—XVIII століть, він розглядає доробок Шевченка як частину найкращих здобутків нашої гравюри, а його самого як продовжувача творчості Тарасовичів, Левицького, Мирського, Галятовського, Зубрицького та інших визначних граверів.
Прочитавши цю працю, кожен може нині прийти до Національного музею Тараса Шевченка, щоб подивитися на оригінали офортів і мідні дошки, на інструменти гравера, на те необхідне приладдя, що було в невеличкій майстерні в Академії, де український поет і художник прожив останні роки свого життя.
