Андрій ДОБРОХОТ,
м. Сімферополь
В УРСР про українців Криму своєрідно, але все-таки дбали. Вони могли, зокрема, знайомитися з провідною кримською компартійною газетою рідною мовою. Якось непомітно дублерка зникла, і лише за часів проголошення української державної незалежності розпочався громадський рух за створення в Криму хоча б однієї української за мовою і змістом газети на кілька сотень російськомовних газет.
Отоді, на межі 1992-го та 1993-го років і народилася “Кримська світлиця”. Серед її співзасновників лише громадські організації — Всеукраїнське товариство “Просвіта” та Кримське відділення Спілки письменників України. А ще — трудовий колектив редакції — найзагартованіші патріоти, які пронесли українську ідею через сумнозвісні роки.
Життєвий шлях “КС” не встеляли трояндами — фінансування нестабільне і мізерне, яке уможливлювалося лише завдяки українським патріотам у державному парламенті, але окремий рядок Держбюджету міг бути і проігнорований. “КС” гуртувала довкола себе українську громаду Криму й тих, хто чітко усвідомлював — лінія фронту в боротьбі за українську незалежність пролягає саме по кримській землі. Зрештою, газету просто полюбили за її правдивість, об’єктивність, державницьку позицію, а ще — за толерантність, якої бракувало багатьом подібним виданням України. Ну і, звісно, — за життєстійкість. Була колись українськомовна приватна газета в Саках, та недовго — її редактора і видавця знайшли мертвим під вікном його власної квартири у багатоповерхівці. Віддзвенів і “Дзвін Севастополя”, який видавався довгі роки за спонсорські кошти, по мірі їх накопичення. А “Кримська світлиця”, навіть коли її працівники по півроку не бачили зарплати, все одно була зі своїми читачами, за 17 років не заборгувала їм жодного номера.
Після чергового фінансового колапсу Міністерство культури і туризму України на чолі з Ігорем Ліховим, а згодом Юрієм Богуцьким простягнуло їй руку допомоги. Увійшовши до складу Газетно-журнального видавництва (у такий спосіб підтримувалися київські культурологічні неприбуткові видання), “Кримська світлиця” немовби розправила крила. Вона і раніше не лише розповідала про культурне життя України, а й була його активним організатором. Тепер це стало одним із її пріоритетів. Рахувалося із “Кримською світлицею” і керівництво автономії, звітуючи про її участь у виконанні рекомендованих йому вищою владою державних програм. То були три роки плідної праці, газету читали по всій Україні. Та ось у Міністерстві культури і туризму України та його Газетно-журнальному видавництві помінялися люди. Чи то ці зміни, чи криза, чи якась інша зла воля спричинили до того, що з новим 2010 роком колектив редакції київське начальство на чолі з міністром Василем Вовкуном “привітало” особливо — п’ятьма звільненнями, у тому числі і головного редактора Віктора Качули. Газети фактично не стало: постаралися представники “помаранчевої” команди, саме ті, кого і підтримувала “Кримська світлиця”, чи не єдина в Криму, коли вони торували собі дорогу до влади. Поспіхом призначивши нового головного редактора та врізавши нові замки, київська бригада відбула до столиці, пообіцявши, що “КС” у новому форматі стане по-справжньому європейською газетою.
Але те, що побачили передплатники згодом у своїх поштових скриньках, нікого не порадувало. Засмутила їх і поява кримської республіканської символіки (український тризуб був раніше символом редакційної політики, спрямованої на ідентифікацію Криму як складової унітарної держави), здивували анотації до усіх публікацій російською та кримськотатарською мовами. Адже жодна газета в Криму цього не практикує — вони вважають себе і без того зрозумілими своїм читачам. Лише єдина державномовна, яку було важко співвіднести з “Кримською світлицею”, почала офіційно визнавати свою меншовартість, заграючи з тими, хто ніколи не був серед її читачів. Ображали українців і деякі публікації, принизливі для людської і національної гордості. Тож передплатники почали вимагати на пошті повернути їм витрачені гроші, адже вони замовляли зовсім інший “товар”. Полетіли особисті та колективні листи-звернення і до Міністерства — люди просили повернути їм їхню улюблену газету, яка в Криму не мала альтернативи. Тим більше, що оновлена “КС” виходила епізодично і розповідала про вже неактуальні події, “зависала” між Києвом і Кримом.
А влітку 2010 року газети не стало взагалі. Редакційні телефони відімкнули за несплату ще навесні, не працював Інтернет, за борги опечатали редакційні кімнати. Понад 5 місяців були позбавлені засобів для існування газетярі.
Важко було змиритися з цим шанувальникам “Кримської світлиці”: шкода не лише викинутих на передплату грошей. Обурювало й порушення їхніх, здавалося б, невід’ємних прав: десятки російських видань, кримські татари мають три державних газети. Не позбавлені рідного слова і національні меншини. То хто ж тоді ми, українці, у своїй державі?
Не здавався і звільнений редактор Віктор Качула, якому київські функціонери намагалися приписати усі можливі гріхи і навіть погрожували ґратами. За минулий рік він пройшов цілу низку судів, які всі до одного виграв, і мав бути поновленим на роботі.
Зробила це наприкінці 2010 року вже нова керівниця Газетно-журнального видавництва, ставлениця іншого політичного табору Вікторія Карасьова. Цей факт надихнув українську громаду, так само як і обіцянка міністра Михайла Кулиняка, що газета відновить своє функціонування у звичному форматі, яка прозвучала у прямому радіоефірі.
А тим часом діється зовсім інше. Працівники “КС” одержали попередження про можливе звільнення, а далі і по догані. Керівництву Газетно-журнального видавництва не сподобалися надіслані ними звіти про виконану без приміщення і засобів зв’язку роботу задля неіснуючої газети. Та попереду на людей очікував ще один підступ. Не подовживши контракт із Віктором Качулою і звільнивши його з роботи, пані Карасьова сповістила кожного з працівників окремим листом: редакція газети переводиться до Києва, і тих, хто не готовий пакувати валізи, буде звільнено вже в лютому. І це без будь-яких консультацій з іншими співзасновниками.
Панове, а ви готові завтра оголосити про продаж житла, де все рідне і все ваше, зірвати дітей зі школи, а працюючих — з роботи і паняти у “прекрасне далеко”, де виручених за продаж квартири коштів може вистачити хіба що на собачу будку? І де ви зупинитеся у чужому місті, поки цю будку шукатимете? Та і як довго зможете ходити на роботу, ночуючи з сім’єю на вокзалі? Тож не треба бути провидцем, аби усвідомити: єдину в Криму українськомовну газету буде просто знищено і — нібито — з вини… її змученого колективу. Та чи й потрібна в Києві, де українськомовних газет предостатньо, ще одна — з кримською назвою і без жодного кримського матеріалу? До речі, видання в столиці обійдеться нашій економній державі чи не утричі дорожче, ніж у Криму, а на передплатні кошти можна не розраховувати, зокрема, ще й тому, що передплатного індексу “Кримської столиці” немає в каталозі.
А ось кримські українці назавжди занесуть цей факт у “святці”: поряд із “чеснотами” пана Валуєва, Петра I, Катерини II та інших “добродіїв”-україножерів хай постануть імена тих, хто знищив єдину українську газету часів незалежності в Криму. Кому вони служили? Якому народові? Якій країні?
