АНДРІЙ БОЧКО: «МРІЙ НІКОЛИ НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО…»

Фольк-колектив “Місто Казкових Мрій” створений у вересні 2005 року в Києві. Відтоді відбулося чимало змін і в складі, і в репертуарі. Тому ми вирішили поцікавитися у засновника колективу Андрія БОЧКА про історію становлення гурту, творчі плани, нові пісні для мрійників…

— Андрію, слухаючи твою музику, огортає хвиля романтики, легкості, гармонії… Проте часом думаєш, а чи не ховаються хлопці-дівчата з гурту “Місто Казкових Мрій” від реалій прийдешніх? Чи не забагато мрій, утопії?
— Чимало наших пісень мають слова: мрія, казка чи світ. Вони пронизують усю мою творчість. Звідси і доречність самої назви. Перед нашим першим виступом я сидів вдома, намагаючись вигадати назву, і вчергове програвав пісню “Дивне місто”. І просто спіткнувся на цих словах із приспіву: “І ми з тобою підемо двоє в Місто Казкових Мрій…”. І я побачив це місто — місце для всіх митців, які б могли там творити, отримувати задоволення від цього, жити цим, утекти від сучасного світу, забути всі проблеми і просто насолоджуватися самим процесом творіння. Думаю, що кожен митець хотів би опинитися в такому місті, почуватися вільним і щасливим. І не бачу жодної підстави ховатися від реальності, адже казка завжди присутня в житті, тільки ми її просто не бачимо, оскільки всі ЗМІ звертають нашу увагу на трагедії, проблеми, політичні, економічні й соціальні негаразди… І все це охоплює нашу свідомість, так чи інакше ми підсвідомо переймаємося цим. Чому ми не обираємо інше життя? Я всім кажу, що життя може бути настільки казковим, наскільки ви можете його таким собі уявити. Чому б не почати бачити навколо лише приємні моменти, по-іншому дивитися на світ, на людей, друзів… Хіба це не казка, яка є серед нас, і яку ми не помічаємо?! Я, наприклад, із 2000 року не дивлюся телевізор, не знаю, які там ведучі, хто що вдягнув сьогодні, а хто придбав яку машину, або новий серіал, на який стільки людей витрачають життя. Тому намагаюся жити власним життям, створювати його власноруч завдяки спілкуванню, новим знайомствам, враженням, емоціям, подорожам, люблю зустрічати світанки… З усього цього й народжуються нові пісні, черпається натхнення. Мрій ніколи не буває забагато, завдяки цьому ми будуємо власне життя, за яке самі й відповідальні. Якщо немає мрії, як можна сподіватися, що вона здійсниться?
— Нині безліч колективів, які звертаються до фольклору. На твою думку, у чому унікальність вашого музичного стилю?
— По-перше, у нас усі пісні авторські, це не автентика чи етно, музика за стилем нагадує стару середньовічну бардівську чи менестрельську, але все-таки із сучасним звучанням. Цей стиль можна було б назвати нео-фольк або фольк-рок, залежно від характеру пісень. Але я просто називаю романтичним фольком. Так зрозуміліше, бо характер майже всіх пісень романтичний, пов’язаний із коханням, пісні являють собою казки, історії, легенди… Іноді у репертуарі пісні з мого власного життя…
— Під впливом яких зарубіжних, українських виконавців формувалися ідеї, мотиви ваших пісень? Що справило найбільше враження і знайшло відголосок у творчості?
— “Blackmore’s Night”, “Die Irrlichter”, “Varttina”, “Caprice”, “Lacrimosa”, ранній “Nightwish”, “Omnia”, Моцарт, Бетховен, Джеймс Блант, “ТаРУТА”, Сергій Василюк… Це те, що свого часу справило на мене враження. Але найбільша заслуга належить Річі Блекмору і “Blackmore’s Night”. Коли ще далекого 1997 року вперше побачив їхній альбом тоді ще на касетах, то був здивований, як так, у нього жінка співає, для мене це було шоком, бо я виріс на “Deep Purple” i “Rainbow”. А тут щось нове й незрозуміле. Але все одно купив касету, прийшов додому… і два місяці цю касету не виймав із магнітофона. Ще тоді зрозумів, що це моя музика.
— Гурт пережив деякі трансформації, переїзд із Києва до Львова. А чи були кризові ситуації, коли здавалося, що ось-ось… і кінець?
— Ніколи так не здавалося. Якби я думав про це, кінець уже давно настав би. Гурт створювався складно, кілька років, і в мене було багато можливостей це все кинути, але я б не міг цього собі потім пробачити. І зараз від людей чую слова вдячності за нашу музику, за те, що ми граємо саме таку музику, неформатну, непопулярну, яку не почуєш на жодному радіо чи телебаченні, під яку не пострибаєш на фестивалях, але під яку можна закрити очі й кудись відлетіти, чуттєву й романтичну. Цього насправді бракує людям у час швидких відносин за відсутності почуттів. А зміни потрібні, вони завжди несуть розвиток, при цьому змінюємось і ми самі, і музика, і її наповнення.
— Будь-який колектив — це своєрідна мозаїка, кожний учасник якої — невід’ємний елемент. Яким був шлях до нинішнього складу гурту?
— Перший склад колективу налічував трьох учасників. Тоді гурт був київським. У нас були гітара (я), флейта (Антон Солов’єнко) і скрипка (Анастасія Шевченко). Потім до нас приєднався перкусіоніст (Андрій Філоненко). Але я завжди знав, що цього мені замало, музиці не вистачало наповненості та об’єму. Та події розвивалися так стрімко, що не вистачало часу на пошук нових музикантів…
“Молоде Радіо” оголосило нас одним із найкращих гуртів 2008 року, ми взяли участь у передачі “Фольк-Music”. Після цього наш флейтист, який натоді зробив досить багато для колективу, пішов розвиватися окремо як творча особистість у власному гурті, згодом до нього приєднався і наш перкусіоніст на барабанах (зараз цей колектив називається “Камін”, і мені приємно, що вони й надалі грають, розвиваються). А нам тоді треба було швидко знайти нову флейту, бо на носі були перші фестивалі, від яких я не мав наміру відмовлятися. І така людина знайшлась. Це Марія Кіях, вона грає у Київській Камераті, дуже талановита дівчина, яка і на клавішах, і на флейті, і на блок-флейті втілювала усі мої ідеї. Разом із нею ми підготували музичну програму під Легенду для фестивалю “Ту Стань! — 2009” на 40 хвилин окремо створеної для цього музики, під яку ставилися танці й акробатичні номери. А нам доводилося вживу це все грати. Дуже цікавий експеримент був, хоч і нелегкий. Це поки що єдине в моєму житті, що я робив на замовлення.
А після цього настав час змін, мій переїзд до Львова, пошук нових музикантів і перший виступ гурту десь за півроку мого перебування у Львові. Ми вийшли з деякими новими піснями, з більшою кількістю учасників, долучили хор. Зараз у нашому складі: гітара (я), віолончель (Роксолана Пахолків), флейта (Дмитро Гнатів), скрипка (Світлана Коваль), перкусія й інші шумові ефекти (Роман Міськів). Це основний склад поки що. Інколи ми залучали бандуру (Галина Семенів та Анастасія Коваль) і клавіші (Андрій Федоришин), який допоміг із партіями для хору. З новим складом записали пісню “Дівчина-Мрія”, де нам допомагали Марта Галаджун на клавішах і студентський хор Львівської Політехніки “Гаудеамус”. А зараз ми вже плануємо повноцінно долучити клавішні у колектив, бо з’являються нові пісні, які просто вимагають цього інструмента. І вже є людина, яка думає над партіями для нових пісень… Сподіваюся, навесні ми вже зможемо відіграти концерт у такому складі, бо програма у нас і справді велика… Отак-от усе пливе, змінюється, хтось приходить, віддаючи частинку себе, і зникає, а хтось залишається надовше. Я ніколи не тримаю людей. Якщо хтось відчуває, що варто обрати інший шлях, треба спокійно це сприймати і рухатися вперед.

Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment