НОВІ ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ВАСИЛЯ СТУСА

Марія КУЧЕРЕНКО

Україна завжди була багата Василями. Кажуть, Василь Стус жартував — мовляв, кожна четверта українська мати називає сина Василем.
Здається, у цьому царственному імені за всю українську історію акумулювалося природжене відчуття власної людської і національної гідності, самодостатності, могутнього творчого потенціалу. А ще здатність до святої саможертовності — якість, якої в нашому суспільстві дедалі меншає (чи не тому таким рідкісним стає це горде ім’я в Україні?). Василь Чумак був розстріляний за участь у повстанні проти білогвардійців у 18 років; у Василя Еллана-Блакитного розірвалося серце в 31 рік — таким чином він своєю смертю випередив на два дні  наказ Москви про розстріл, Василь Симоненко помер “своєю смертю” — після звірячого побиття міліціонерами — в 28 років, Василь Стус — “…дерево з обрубаною вершиною”, як сказала про нього Михайлина Коцюбинська, — загинув у мордовських таборах за дивних обставин у 47 років.  Дивовижний збіг — можливо, в тому збігу є Господній знак — якась небесна обраність: Василь Стус народився на саме Різдво, а Василь Симоненко одразу по Різдві — 8 січня. Тож пам’ять про обох славних Василів вшановують разом, у січні, на свято різдвяних Василів. Цього дня нагороджують премією імені Василя Стуса людей активної громадянської позиції, які зробили помітний внесок у розбудову національного життя:  письменників, художників, акторів, науковців, правозахисників, просвітян.
Премія заснована 1989 року Українською Асоціацією незалежної творчої інтелігенції  (УАНТІ). Серед лауреатів такі яскраві постаті, як Іван Світличний, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Микола Горбаль, Мирослав Маринович, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Осип Зінкевич, Володимир Кучинський, Лариса Масенко, Марія Бурмака, Ольга Богомолець, сестри Тельнюк…
Цього року вручення премій відбувалося 14 січня в Будинку вчителя. Вручав їх президент Українського Міжнародного ПЕН-клубу Євген Сверстюк.
Першою премію отримала відома просвітянка, людина нелегкої долі Марія Овдієнко. Про її подвижництво проникливо розповів Євген Сверстюк.
Пані Марія зі студентських років провадила вельми сміливу в тоталітарній країні діяльність: друкувала й поширювала самвидавчу літературу. “Якою була Марія Овдієнко? — згадує Євген Сверстюк. — Один тільки епізод. Якось, коли вона жила в студентські роки разом із Надією Кир’ян у монастирській келії на території Ботанічного саду, сталася пожежа — горіла безцінна бібліотека зі старовинними книгами. Марія не могла стояти осторонь і рвалася рятувати книжки. Її мусили просто тримати за руки. Коли пожежа вже згасала, вона все-таки витягла з вогню кілька книжок і сховала за пазуху. Такою вона мені й запам’яталася”. Або ось такий маленький штрих до образу нагадав Євген Сверстюк. Був такий кадебістський метод тиску — слідчий залишав людину на тривалий час наодинці, аби та, нанервувавшись в очікуванні допиту, легше здала свої позиції. Проте поведінка Марії не вкладалася в рамки цієї методики: коли слідчий нарешті прийшов — натомлена жінка солодко спала. Марія Овдієнко постійно відчувала на собі увагу недремного ока, однак не тільки не припиняла своєї небезпечної діяльності, а й організувала просто-таки приголомшливий студентський вечір Василя Симоненка, за що була відрахована з Одеського університету. Залишитися без вищої освіти не могла, тож паралельно з тяжкою працею на будівництві закінчувала навчання в Київському університеті. Отримавши диплом, десять років поспіль вчителювала в Броварській школі № 3, активно займалася просвітянською роботою. Згодом заснувала в Броварах Товариство української мови, очолювала відділ освіти всеукраїнського ТУМу, була заступником начальника управління освіти Київщини. Нині Марія Овдієнко видавець, її видавництво “Українська ідея” повною мірою відображає характер літератури, випущеної у світ.
Елеонора Соловей, відомий літературознавець, критик, лауреат премії імені Василя Стуса, представила другого лауреата премії, журналістку газети “Україна молода” Ярославу Музиченко, відзначивши її як блискучого журналіста, глибокого аналітика, здатного увиразнити проблему. “Сучасна журналістика, — наголосила Елеонора Соловей, — має бути й учителем, і психотерапевтом, навіть нянькою, позаяк “жовта” преса здатна тільки скинути негатив на людину”.
Присутні на вечорі вручення премії імені Василя Стуса теплими оплесками вітали третього лауреата —  рок-гурт “САД”. Створений ще 1982 року в Дніпропетровську,  він, попри чиновницькі перешкоди,  об’їздив зі своїми концертами всю Україну. Нині гурт виступає у такому складі: Сергій Решетник (гітара, вокал), Андрій Дроздов (бас-гітара, вокал), Павло Зубков (барабани); В’ячеслав Ільїн (директор гурту, бек-вокал), Володимир Уваров (звукорежисер). Уже створено чотири альбоми: 2001 року — альбом “Трансмутатор”, 2004го — “Доле, де ти?! Акустика”, 2006го — “Дворовая песня”, 2007го — “Доле, де ти?!” на вірші Т. Шевченка. Напрям гурту — hard-rock у його класичному варіанті. Репертуар становлять високі поетичні зразки — К. Бальмонт, Шарль Бодлер, Максиміліан Волошин, Мігель де Унамуно та ін.  Композиції вирізняються майстерністю й високим професіоналізмом.  Вручаючи премію, Євген Сверстюк тепло привітав гурт “САД” і побажав йому й надалі рясних плодів.
Премія імені Василя Стуса — чи не єдина недискредитована премія в Україні, досі нею нагороджували лише справді креативних, чесних людей, щирих альтруїстів, які  вірою і правдою служать Україні в її культурному просторі. Сподіваємося, що й надалі ця премія збереже свою духовну чистоту, адже саможертовність Василя Стуса до цього зобов’язує.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment