ПАВЛО ТИЧИНА: «ОБ СЕРЦЕ ДЗВОНЮ Я…»

pgtСтаніслав ЗМІЄВСЬКИЙ,
м. Одеса

Кожен талант — загадка, а геній — загадка за сімома замками для всього світу. Ми лише наближаємося до усвідомлення, що після Тараса Шевченка — Пророка — Україна породила свого Поета — Павла Тичину. Його рання творчість сповнена незбагненних чар, а породжені музою поета-експериментатора диво-слова здатні перевернути душу. “Це співець яблуневоцвітності, яка, переходячи з покоління у покоління, і нині здатна хвилювати юнь, очищати й наснажувати кожного, чия душа, сприйнятлива до прекрасного”, — сказав про нього Олесь Гончар.
Доля Павла Тичини трагічна. Сталінізм, розстрілявши Українське Відродження, за словами Василя Стуса, репресував Павла Тичину славою, одягнувши на нього блазенський ковпак, змусивши писати під диктат убивць. Його вбили заживо. Це було сходженням поета на Голгофу. Проте єзуїтські тортури і невблаганний час виявилися безсилими перед тендітною музою українського Орфея. Нині він повертається до нас.
Про життя Павла Тичини і його творчість, зокрема ранню, написано сотні томів, та навіть в останніх публікаціях зрідка можна знайти бодай згадку про його найперший цикл поезій “Панахидні співи”. Сам автор вважав його назавжди втраченим. А він на наших очах виплив із всепоглинаючої Лети в українській чорноморській столиці — Одесі легкокрилим човником. Це було справжнім літературним відкриттям.
Рукопис “Панахидних співів” знайшов невтомний шукач духовних скарбів Сергій Лущик, розбираючи архів художника й літератора Михайла Жука. Цей викладач малювання Чернігівської семінарії, а пізніше один із засновників Української академії мистецтв, щиро потоваришував зі своїм найобдарованішим 14річним учнем Павлом Тичиною, і цю дружбу обоє пронесли крізь усе життя. Поет-початківець, перебиваючись із хліба на воду, днював і ночував у майстерні чернігівського вчителя. Своєї оселі не мав, тож, надсилаючи вірші до редакцій, незрідка вказував на конвертах адресу Михайла Жука. Коли якийсь журнал повернув автору його “Панахидні співи” у Чернігів, Павла Тичини там уже не було, а 1916 року й Михайло Жук переїхав до Києва. Отак поет і розминувся зі своїм першим циклом поезій.
Сергій Лущик переконливо доводить, що в ньому йдеться про події не пізніше весни-осені 1914 року. А про час написання першого поетичного циклу Павла Тичини достеменно невідомо. Про нього є лише згадка у листі без дати, який автор надіслав Андрію Ніковському: “Співи панахидні” у мене ще й досі не викінчені… Як викінчу, то попереду, ніж друкувати їх, пришлю Вам на “любу розмову”. Цей лист знайшов у архівному фонді журналу “Основа” одеський літературознавець Григорій Зленко, опублікувавши його ще 1973 року. Дослідник стверджує, оскільки у листі йдеться про вже видані числа “Основи” наприкінці 1915го — початку 1916 року, то слід вважати, що на той час цикл поезій уже був.
Окремі згадки про існування “Панахидних співів” породили безліч легенд про те, що вони собою являють і кому присвячені. Та ось тепер ми маємо повний, переписаний самим автором набіло, варіант цього циклу поезій. Але загадки лишилися. Одні дослідники твердять, що юний поет оспівує передчасну смерть коханої і навіть називають різні імена, інші вважають, що у ньому йдеться про загибель найсвітлішого почуття першої закоханості, а не реальної дівчини. Однак є своя чарівність і в тому, що “Панахидні співи” постають перед нами в ореолі таємничої філософської притчі про сенс людського буття, де завжди перегукуються білі та чорні акорди.
Над цією вічною темою розмірковував і Михайло Жук, який в одному сповідальному вірші сказав про себе: “Білим і чорним хотів би я бути”. “Біле і чорне” — його найбільша картина (207х310 см), над якою він працював упродовж 1912—
1914 рр. На початку століття твір часто експонували, але в тоталітарну добу про картину, герої якої мають янгольську подобу, ніде не згадувалося. Та саму роботу дбайливо зберіг відомий колекціонер україністики з Одеси Тарас Максим’юк, і тепер вона стала відкриттям одного з вершинних зразків українського малярського модерну 1920х. Інтерес до цього панно настільки великий, що воно не раз уже експонувалося у форматі “виставки однієї картини” у Києві, багатьох містах України та за кордоном.
Коли ж було знайдено “Панахидні співи” Павла Тичини, Тарас Максим’юк та й інші з подивом упізнали на картині в образі чорнокрилого янгола-Орфея автора цих поезій. Схожість підтверджується і графічним портретом Павла Тичини, який Михайло Жук написав дещо пізніше — 1919 року. А в образі білого янгола окремі дослідники помічають риси студійки Михайла Жука Полі Коновал, вважаючи її першим коханням юного поета. Про їхні взаємини художник не міг не знати. Згодом Поліна залишила Павла Тичину. Можливо, оспівана поетом смерть коханої — лише поетична метафора, призначена висловити страждання розбитого серця? І така точка зору має право на існування. Не випадково Тичина у тридцятилітньому віці, коли товариш нагадав йому про “Панахидні співи”, із чисто чоловічою погордою занотував у щоденнику, що тоді пригадалися йому “те перше кохання і ті дурні сльози”. На думку Сергія Лущика, так можна було сказати радше про зраду, а не про смерть коханої. Тож, як бачимо, картина не так відповідає на численні запитання, як порушує нові. А сама вона водночас пророкувала ще й трагічну долю українського Орфея.
І хоч “Панахидні співи” і картина Михайла Жука “Біле й чорне” мають безліч спільних смислових і суто зовнішніх ознак, ніхто не наважиться назвати панно ілюстрацією до циклу поезій П. Тичини. Твори двох геніїв-однодумців доповнюють і поглиблюють один одного, створюючи разом художнє полотно ще небаченого масштабу й злету філософської думки та емоційної сили. Тож разом з іншими ранніми поезіями Павла Тичини тепер маємо відкриті широкому загалу дві глибокі й чарівні притчі про вічний двобій між білим і чорним.
На моє глибоке переконання, настав час створити і своєрідну третю притчу — музичну, яка має поєднати високе поетичне слово та модерний живопис в одне гармонійне ціле. Своїми роздумами про це я поділився з кількома відомими композиторами, але, на жаль, жоден із них не зважився на створення чи то ораторії, чи вокально-симфонічної поеми. Міністерство культури, якому я надіслав своє лібрето з проханням посприяти покладенню його на музику, просто відфутболило мого листа до Національної музичної академії ім. П. Чайковського, де й загубився його слід.
Та я сподіваюся, що ось-ось віднайдеться композитор, який почує голос сопілки янгола-Орфея, якого вразять слова поета: “Об серце дзвоню я…”, і покладе їх на музику. Живить моє переконання те, що вже давно більшість поезій збірника Павла Тичини “Сонячні кларнети” стали піснями й романсами.
Син сільського дяка Павло Тичина, який чудово знав і сам у дитинстві співав літургійні пісні, використав у своєму циклі поезій їхню лексику та ритмічну побудову. Якоюсь мірою поет навіть дотримується християнського ритуалу панахиди. Це дослідив одеський публіцист Борис Херсонський. Зокрема він пояснив повторення вірша “Я чую дзвін у бору ялин” тим, що відспівування покійника починалося й завершувалося дзвонами. Однак відлуння дзвонів можна чути і в інших віршах циклу (“Хто там у небі дзвонить”, “Плачу і ридаю, об серце дзвоню я”). Тож бажано, щоб у майбутній музичній композиції дзвони прозвучали у різних інтерпретаціях. Можливо, покладені на музику “Панахидні співи” чарівно звучатимуть і в храмах.
Хочу вірити, що наші читачі не звинуватять мене у корисливому бажанні нав’язати комусь свій арт-проект. Побіжно переповідаючи лібрето, я намагався лише передати власне бачення і прочитання “Панахидних співів” та враження від картини Михайла Жука “Біле й чорне”. Як шанувальник цих митців радий, що наші сучасники фактично відкривають їх для себе, що з їхніми маловідомими творами нарешті матиме змогу ознайомитися широкий загал. Якщо ж мої думки спонукають когось із композиторів до створення музичного твору, буду тому дуже втішений. А скористається він моїми підказками, чи проігнорує — не так і важливо. Мене цілком задовольняє реалізована у такий спосіб місія просвітника.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment