ПРО КОНЦЕПЦІЮ МОВНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Іван Ющук,
професор, заслужений діяч науки і техніки України,
відмінник освіти України

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України запропонувало для загального обговорення проект Концепції мовної освіти. Відразу потрібно сказати, що поява такого державного документа заслуговує всілякого схвалення. Адже мова, як справедливо зазначено в проекті, “є не лише об’єктом вивчення і пізнання, а й основним засобом, знаряддям навчання, виховання і розвитку”. Через мову формується людина і зміцнюється держава. Проте сам зміст документа, попри всі його позитивні сторони, викликає певні зауваження й застереження.
Насамперед впадає у вічі те, що тут ідеться про мову взагалі, поза часом і простором, а не про її конкретні суспільно-функціональні іпостасі. За стосунком до особистості і за суспільним статусом мова буває рідна і чужа, державна і недержавна. Відповідно й підходи до вивчення тої чи іншої мови мають бути різні.
Рідною мовою дитина оволодіває стихійно, наслідуючи мовлення свого найближчого оточення. Хоч не завжди. Бо, як писав А. Погрібний, “рідна мова — то не так та мова, якою вам особисто з різних причин випало в житті спілкуватися, і навіть не завжди мова “мамина” (бо скільки ж тих мам відбилося від свого слова та і чад своїх скалічило!), а саме ваша родова мова, мова вашого роду”. Рідна мова “як форма існування і вияву національної та особистісної самосвідомості” (цитую проект Концепції) — це мова рідного народу, а ніяка інша, бо мова чужого народу породжена й сформована людьми з іншою ментальністю, з іншою історією, з іншою культурою, з іншим баченням світу.
Якщо навіть змалку дитина виховувалася в нерідномовному середовищі, вона має в собі більше завдатків до рідної мови (мови рідного народу), ніж до накинутої їй чужої. Борис Грінченко виріс у російськомовній сім’ї, те саме можна сказати й про Панаса Мирного, Володимира Сосюру, Бориса Антоненка-Давидовича і ще про багатьох діячів української культури, які, проте, виявили себе саме через українську мову, через мову свого народу, а не через мову, що її чули від народження.
Саме через рідну мову, тобто мову свого народу, дитина засвоює логіку, вчиться мислити, набуває навичок спостерігати, аналізувати явища, пізнає світ, прилучається до великого загалу — рідної нації. Рідна мова пронизує й впорядковує підсвідомість людини, можливо, навіть на генному рівні. Отже, рідну мову дитини треба лише шліфувати, удосконалювати, збагачувати, розкривати її закони й закономірності, її красу, показувати можливості її виражальних засобів.
Чужа мова сприймається на фоні рідної і в порівнянні з нею. Вона нерідко вступає в суперечність з усталеними уявленнями, сприйняттями, асоціаціями. Це можна наочно бачити в російській мові Миколи Гоголя, у якого за позірною російською оболонкою проступає український спосіб висловлювання. Рідної мови дитина вчиться, а чужу мусить вивчати: перше — це все одно, що йти відомою місцевістю, ходженими стежками; друге — це навпомацки пробиратися хащами з безліччю пасток. Відповідно повинні застосовуватися й різні методи при викладанні цих двох цілком різних, хоч і подібних дисциплін.
Різне призначення в суспільстві мають державна мова і мови національних меншин. Як справедливо підкреслено в проекті Концепції, “володіння державною мовою сприяє консолідації громадян у розбудові й зміцненні Української (як і будь-якої іншої. — І. Ю.) держави”. Державна мова обслуговує все суспільство, створює всім громадянам країни однакові можливості для здобуття освіти в будь-якій її частині і з будь-якої спеціальності, дає змогу обіймати будь-яку посаду в державі. Хто ігнорує державну мову, той позбавляє себе багатьох громадянських прав. Так ведеться в усіх цивілізованих державах: і в Росії, і в Сполучених Штатах, й у Франції — скрізь, куди не кинь. А мови національних меншин забезпечують культурні потреби лише окремих груп населення. І це мало би бути враховане в Концепції мовної освіти: держава повинна забезпечити всім своїм громадянам однакову можливість у повному обсязі оволодіти державною мовою. Цього вимагають і міжнародні правові документи. Зокрема, в статті 14 Рамкової конвенції про захист національних меншин, де йдеться про право осіб, які належать до національних меншин, на викладання їхньої мови або навчання нею, робиться застереження, що це повинно робитися “без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою”. Мовна ізоляція представників національних меншин від решти населення — це посягання на їхні громадянські права.
Із цього погляду абсурдно звучить задеклароване в Концепції положення про “вільний вибір мови навчання”. З якою метою? Це може лише дезорієнтувати якусь частину населення, нібито знання рідної чи державної мови не дає людині ніяких переваг. Людина найчіткіше мислить і найповніше виявляє свої інтелектуальні здібності саме рідною мовою, тобто мовою свого народу. Знання державної мови робить її рівноправним членом усього суспільства.
Якщо в Україні державною мовою є українська мова, мова абсолютної більшості населення, то які є підстави для того, щоб російську мову оголошувати “мовою міжнаціонального спілкування”, як це зроблено в проекті Концепції. Адже ні у Франції, ні в Німеччині, ні в Голландії нікому й у голову не спаде оголошувати англійську мову мовою міжнаціонального спілкування, хоч там нею вільно володіє чи не більшість мешканців.
У проекті Концепції мовної освіти зовсім не враховано того, що українська мова століттями нищилася. Навіть Володимир Ульянов (Ленін), творець Радянської імперії, був змушений 1919 року визнати (можливо, з кон’юнктурних міркувань), що “українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами”. Не менш заповзято вів наступ проти української мови й недавній тоталітарний режим. Як спадок із тих колоніальних часів маємо суржик (в інших постколоніальних країнах це креольські або гібридні мови), який спотворює, примітивізує міжлюдське спілкування, огрублює, паралізує мислення. Суржик — наче ракова хвороба суспільства. Як допомогти зросійщеним українцям повернути їхню рідну мову? І не тільки українцям, а й, мабуть, кримським татарам, грекам, іншим неросійським національним меншинам, зокрема через їхніх дітей. Адже в національній мові, як це справедливо зазначено в проекті Концепції, “акумульовано ментальність, знання і життєвий досвід предків, невичерпні скарби культури, народної думи і пісні, шляхетні, сповнені глибокої людяності правила співжиття, національні й загальнолюдські ідеали”. Якщо народ втрачає мову, він гине як народ, а з ним і його неповторний життєвий досвід.
У проекті Концепції неправомірно ставляться в одній площині поняття “мова” і “мовлення”. Слово мова, кажучи мовознавчим терміном, є гіперонімом щодо слова мовлення, як, скажімо, слово дерево до слова сосна. В українській мові слово мова, на відміну від російського язык, означає водночас і “мовні засоби” (які ми тримаємо в пам’яті), і “мовлення” (акти спілкування).
Позбавлене конкретного значення словосполучення мовні меншини; воно, власне, позначає, крім іншого, також групи людей, які користуються діалектом, говіркою, сленгом, арго (бандитське, злодійське, картярське тощо), жаргоном. У міжнародному законодавстві такого поняття, як “мовні меншини”, немає, є лише термін “національні меншини”. І йдеться тут про права лише національних меншин і аж ніяк не мовних. Річ у тому, що словосполучення мовні меншини в українську мову потрапило через хибний переклад назви міжнародного документа “Європейська хартія регіональних мов або мов меншин” (без означення, яких меншин). Насправді ж цей документ у точному перекладі називається Європейська хартія місцевих або малопоширених мов.
І навряд чи в державному документі доцільно категорично визначати методику викладання мови. Навіть у Загальноєвропейських рекомендаціях із мовної освіти нема категоричності: “Мета Рекомендацій — не давати розпоряджень і навіть не рекомендувати певний метод, а представити напрями, запрошуючи вас до роздумів над вашою поточною практикою, до прийняття відповідних рішень”. У лінгводидактиці вже не раз той чи інший метод оголошували як “найдосконаліший”, проте він був лише одним із можливих. Я, наприклад, маю всі підстави стверджувати, що останнім часом, коли було запроваджено так звану інноваційну методику вивчення рідної мови, грамотність абітурієнтів помітно впала, знизилося розуміння ними закономірностей певних мовних явищ.
Про мету вивчення мов у проекті Концепції сказано досить повно, хоч і не конкретно, без врахування суспільного призначення тої чи іншої мови. Проте про мету прийняття нової концепції мовної освіти не мовлено нічого посутнього, що було б пов’язане зі специфічними українськими реаліями. І тому ця Концепція навряд чи суттєво сприятиме “формуванню високоосвіченої, інтелігентної, самодостатньої творчої особистості з інноваційним типом мислення і діяльності, здатної гідно відповісти на виклики цивілізації” (цитата з проекту Концепції).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment