Таланти та безчесники, або сюжет не лише для Марії Матіос…

7e90fad-matios-coverІсторія, про яку в Україні сьогодні знають усі, почалася 19 листопада 2010 року, коли Генеральному прокурору України В. П. Пшонці голова Ради Організації ветеранів України, народний депутат України П. С. Цибенко надіслав листа за номером 644/10*:

“Шановний Вікторе Павловичу!
Щойно з друку у літературній агенції “Піраміда” (м. Львів) вийшла книга — “Вирвані сторінки з автобіографії”, автор якої письменниця-публіцист, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка 2005 р. — Марія Матіос.
У книзі, що подається як літературно-художнє видання про сучасність і сучасників, автор М. Матіос у главі “Суворова, 3” (стор. 214, 215) дозволила собі брутальний випад проти пам’яті воїнів, загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. Не до лиця жінці-поетці, прозаїку, яка вважає себе високоосвіченою, інтелігентною людиною, наводити в книзі образливе для ветеранів війни і надзвичайно ганебне порівняння обеліску на могилі Невідомого солдата Меморіального комплексу у “Парку Вічної Слави” в   м. Києві (див. ксерокопії, що додаються).
Ветеранська громадськість розцінює цей цинічний вчинок як хуліганське мародерство, наругу над місцем братського поховання 34х Героїв Радянського союзу та могилою Невідомого солдата.
Поетка М. Матіос, упевнені ветерани, використала вульгарне порівняння обеліску з метою зневаги народної пам’яті про полеглих захисників Вітчизни, продемонструвала презирливе ставлення до священного місця поховання та суспільних принципів і традицій у цій сфері.
Ветеранська громадськість вважає, що таким ставленням до місць поховання і пам’яті ветеранів-героїв війни громадянка М. Матіос порушила ст.6 Закону України “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.” та ст.1 Закону України “Про поховання та похоронну справу”, допустивши наругу над братської могилою, вчинивши дії, що мають на меті зневажити суспільну пам’ять про воїнів, загиблих у боротьбі з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Ветерани нагально просять Вас, Вікторе Павловичу, доручити порушити кримінальну справу проти М. Матіос за ст. 297, п. 2 “Наруга над могилою, іншим місцем поховання” Кримінального кодексу України та заборонити, вилучивши з продажу, розповсюдження книги М. Матіос “Вирвані сторінки з автобіографії”.
Для інформування ветеранів про вжиті заходи прошу повідомити мене на адресу Ради Організації ветеранів України”.

Для читачів “Слова Просвіти” нагадаємо, про що йдеться у Кримінальному кодексі: “Стаття 297. Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого
1. Наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого, — караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
п. 2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою, групою осіб, або з корисливих чи хуліганських мотивів, або щодо братської могили чи могили Невідомого солдата, або поєднані із застосуванням насильства чи погрозою його застосування, — караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк”.
А ось саме та цитата з “Вирваних сторінок…” Марії Матіос, стор. 214—215, на яку посилається народний депутат: “…будинок на вулиці Суворова, 3… навпроти самісінького столичного “фалоса” — пам’ятника перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври”. (“Літературна агенція “Піраміда”, Львів—2010”).
Лист Цибенка знайшов своїх адресатів і ті вдалися до дій, про які краще розповісти мовою наступного документа:

“Генеральному Прокуророві України
В. П. ПШОНЦІ,

Копія:
Міністрові внутрішніх справ України
А. В. МОГИЛЬОВУ

Шановний
Генеральний Прокуроре України!

Події, що розгорнулися навколо мене з кінця минулого року з “благословення” Генеральної прокуратури України та Міністерства внутрішніх справ і тривають досі, змушують мене публічно звернутися до Вас із низкою запитань, оскільки я є відомою публічною людиною в Україні та поза її межами, а сферою зацікавлення прокуратури та міліції стала моя публічна діяльність, а саме — письменницька творчість.
Нагадаю, що 17 грудня минулого року із посиланням на доручення Генеральної прокуратури України працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова (відділ боротьби з організованою злочинністю) розшукували “громадянку Марію Матіос” у приміщенні львівського видавництва “Піраміда” з метою вилучення з продажу моєї книги “Вирвані сторінки з автобіографії”, яка, до речі, визнана “Книгою року2010”. Працівники видавництва пояснили співробітникам міліції, що письменниця М. Матіос мешкає в Києві і попросили надати бодай якісь документи для пояснення причини розшуків. Після телефонних перемовин із своїм начальством міліціонери відмовилися показувати документи, які мали при собі, лише з відстані продемонстрували якесь доручення та ксерокопії сторінок моєї книжки.
Історія незалежної України не знає жодного факту намагання вилучити книжки Шевченківського лауреата з продажу силами правоохоронних органів та ще в такий “оригінальний” спосіб!
Отже, мене як письменника і звичайного громадянина цікавить: яке засекречене доручення Генеральної прокуратури України виконували працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова, що з ним заборонено було ознайомити працівників видавництва, автором якого я є вже дев’ятий рік і де я видала більше 13 книжок, які здобули усі найвищі літературні та державні нагороди в Україні, перекладені за кордоном та мають незмінний попит читача?!
Мене цікавить, який стосунок до мене та до моєї творчості мають правоохоронні структури України, зокрема, Міністерство внутрішніх справ, дільничні інспектори якого із посиланням на розпорядження Генерального прокурора України опитують мешканців тих будинків у Києві, де моя родина мешкала свого часу, змушуючи їх підписувати відповідні свідчення щодо мене?
Так, 11 січня цього року, працівник міліції Печерського району у м. Києві робив обхід       9поверхового будинку, в якому наша родина наймала квартиру ще за “царя гороха”, і розшукував “громадянку М. Матіос”, як розшукують злочинців, та демонструючи розпорядження Генерального прокурора та ксерокопії сторінок моєї книжки (цю інформацію надаю за згодою одних із багатьох “опитаних”, колишніх моїх сусідів по найманій квартирі — лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, ветерана Великої Вітчизняної війни, письменника Анатолія Андрійовича Дімарова та його дружини Євдокії Несторівни).
Такі дії працівників правоохоронних органів мають усі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я їх розцінюю як неприпустимі з точки зору здорового глузду та професіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що принижують мою людську честь, гідність і моє письменницьке ім’я, створюють дискомфорт моїй родині та близьким.
Я не потребую додаткової відомості подібними засобами. У будь-якого письменника є безвідмовний промоутер його творчості — його читач, а не така одіозна “підтримка багнетами” чи, боронь Боже, силами “Альфи”, яка, на мій подив, останнім часом входить у моду в Україні.
Таких речей не розуміють і мої літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині, Франції, Ізраїлі та інших країнах, які про ці дії правоохоронців знають із преси. А вони без найменшої підтримки з боку Української держави роблять усе, щоб про Україну світ дізнавався із перекладів відомих українських книжок, а не із скандальної хроніки навколо українських письменників.
Якщо Генеральна прокуратура України чи Міністерство внутрішніх справ мають бажання чи потребу обговорити зі мною літературні чи будь-які інші теми, думаю, немає необхідності збурювати сторонніх людей, вдаючись до мого “всеукраїнського” розшуку. У час новітніх технологій та високопрофесійних українських “шерифів” у Києві у кліп ока можна знайти відому людину, без демонстрації м’язів і психологічного тиску на людей, які не мають жодного стосунку до сфери його діяльності.
Шановний Вікторе Павловичу!
В усій цій історії мене непокоїть одна-єдина думка: як довго і якими силами українські правоохоронці розшукують зниклих безвісти українських громадян, а також тих, що потрапили в біду і потребують справжньої опіки правоохоронних органів, якщо ці стражі порядку вже місяць влаштовують лови на людину, робочий кабінет якої знаходиться на Хрещатику, про що легко довідатися з будь-якої газети чи іншої публічної інформації?!
Буду вельми вдячна за відповідь по суті.

З повагою

Марія Матіос,
державний службовець 2 категорії 3 рангу,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,
автор 20 книг українською мовою
та 5 книг іноземними мовами,
почесний громадянин міста Чернівці,
заслужений працівник культури України,
лауреат міжнародної премії
“Талант та гідність”.

11.01.11, м. Київ”.

Історія, яка цілком може стати сюжетом наступної книжки відомої української письменниці Марії Матіос, набула не лише Всеукраїнського, а й світового розголосу. Сотні листів, СМС-ок, дзвінків надходили і надходять на адресу авторки “Вирваних сторінок”… Як прокоментувала їх Марія Василівна, вона переконалася, що в Україні здорове суспільство: люди озиваються до неї з Луганська і Криму, з Буковини і Галичини, з багатьох країн світу, не лише зі словами підтримки, а й відгуками про її творчість та проханнями вказати адреси магазинів, де можна придбати книгу, яка стала об’єктом уваги правоохоронних органів. Втім, не лише їх. У п’ятницю 14 січня у Верховній Раді були виголошені депутатські запити Андрія Шкіля, Ірини Геращенко та Олександра Третьякова, Арсенія Яценюка, Івана Стойка, Андрія Шевченка, Анатолія Гриценка та інших (ще четверо депутатів) до президента України, до міністра внутрішніх справ України, Генерального прокурора України — щодо політичних переслідувань української письменниці Марії Матіос з боку Генеральної прокуратури України та Міністерства внутрішніх справ України та забезпечення її захисту.
Народний депутат В. В. Таран (письменник Віктор Терен) у своєму запитанні до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової пояснив, між іншим, перейнятість суспільства історією, що розгортається нині: “про зневаження прав людини в Україні говорить кількість заяв її громадян, поданих в Європейський Суд. І ви знаєте, Україна тут займає третє місце у світі, звичайно, після Росії і після Туреччини. Тобто в Україні йде тотальне порушення прав людини: права на мирні зібрання, права на свободу слова, просто на життя. І всі, хто опонує нинішній владі, вони репресуються — це і Тимошенко, і письменниця Матіос, і журналісти, і абсолютно всі члени молодіжної організації “Тризуб”. І, скажімо, за оцінкою Міжнародної організації “Фрідом Хаус” Україна вже не є вільною державою. Вона вже не є вільною державою — вона вже є напіввільною.
Шановна Ніно Іванівно! Можливо треба набратися мужності і сказати, що дотримання прав людини в Україні неможливе без зміни нинішньої влади, нинішньої диктатури”.
Цією ж темою переймався і  В. О. Яворівський, голова Комітету ВР з питань духовності і культури, звертаючись до пана Могильова: “Шановний міністре, лісоруб Вася, відбиваючись від комарів сокирою, вирубав 2 гектари лісу. Ви зараз зрозумієте, до чого це я веду. Ви знаєте історію із видатною українською письменницею, лауреатом Національної премії, Марією Матіос, яку сьогодні переслідує наша так звана українська міліція. Генпрокурор відмовився, що вони мають до цього відношення, значить це справа вашого відомства. Міліція не змила ще крові зі своїх рук за вбивство Ґонґадзе, фактично закрита справа про вбивство журналіста Василя Клементьєва, а ще Олена Білозерська, над якою вчинили міліціонери, власне кажучи, наругу. Що відбувається в країні? Може, будемо ставити просто міліціонера, скажімо, біля Марії Матіос і не давати, щоб вона взагалі писала? Тоді у вас менше буде роботи”.
Відповідь А.В. Могильова (згідно зі стенограмою): “Дякую за питання. Відповідаю вам по Марії Матіос, відносно якої, по мнению одного из народных депутатов, она оскорбительно высказалась. Он написал по этому поводу заявление в прокуратуру. Подождите. Это не ко мне вопрос. Написали заявление в прокуратуру. Прокуратура после этого направила к нам эту бумагу опросить эту гражданку, так сказать, известную поэтессу, как вы говорите. Бумага была направлена во Львов, где ее не было, потом пришла в Киев. Адрес, который указывали они, она там не живет. Пришел милиционер. Спросил: здесь живет такая-то или нет? Написали ответ, что нет, и бумагу отправили опять в прокуратуру. Такі от переслідування. Это вы раздуваете мыльный пузырь из ничего”.
Тим часом в Інтернеті з’явилося повідомлення Відділу зв’язків з громадськістю ГУМВС України в м. Києві. Цитуємо: “Генеральна прокуратура надала доручення відповідним територіальним підрозділам МВС провести перевірку викладених у запиті фактів, а зібрані матеріали направити до Генеральної прокуратури. Одне з таких доручень отримало Печерське райуправління столичної міліції.
Виконуючи вимоги головного контрольно-надзорного органу держави, один з працівників Печерського РУВС відвідав будинок, адресу якого авторка називала у тексті книги та спілкувався з мешканцями.
ВЗГ ГУМВС в м. Києві заявляє, що столична міліція жодним чином не чинить тиску на письменницю Марію Матіос й тим паче не має на меті її затримувати. Столична міліція діє у рамках своїх повноважень, виконуючи доручення Генеральної прокуратури України.
По закінченню перевірки всі зібрані матеріали будуть надані Генеральній прокуратурі України для прийняття рішення згідно чинного законодавства по депутатському запиту народного депутата України”.
Паралельно в Інтернеті курсує відповідь глави ГПУ Віктора Пшонки (подаємо мовою оригіналу): “Авторитетно заявляю, что Генпрокуратура никогда никаких поручений никому в отношении “преследования” Марии Матиос никогда не давала”.
Дуже влучним, на нашу думку, є коментар до цієї детективної історії, від якої заносить душком репресій, яких неоднораз зазнавала українська література, лідера політичної партії “Фронт Змін” Арсенія Яценюка: “Із маніакальною наполегливістю влада відтворює сталінські практики, мавпуючи навіть стилістику судилищ 70-річної давнини. Знаходяться “обурені трудящі” — і з їхньої подачі миттєво заводяться “справи істориків”, “справи журналістів”, а тепер — ще й “справи письменників”. Так само, як і тоді, обираються дослідники й митці, чия творчість й науковий доробок є загальновизнаними і відомими далеко за межами країни. Тобто якщо вже цих дістали, то всім іншим краще й не потикатися з вільнодумством і несанкціонованими “згори” думками.
Невипадково правоохоронні органи виявили таку небачену гіперактивність, розшукуючи тих, хто зруйнував пам’ятник Сталіну в Запоріжжі. Нинішня влада, однією рукою підписуючи Закон про культуру, який гарантує свободу творчості, іншою хапає письменників і журналістів за горло саме за їхню творчість. Тепер слід чекати запровадження “індексу заборонених книг”, списку небажаних для ТБ митців, зборів “трудящих”, які Матіос “не читали, але засуджують”, і запровадження затвердженого адміністрацією президента літературного канону”.
Перегукується з цим коментарем і заява Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу: “Ми висловлюємо рішучий протест проти будь-яких спроб вилучати з обігу плоди письменницької праці. Спроба зробити це у випадку Марії Матіос викликає ганебні для влади асоціації і є ляпасом усім, хто цінує творче слово й письменницьку працю.
Ми застерігаємо нинішню українську владу: саме на неї лягає відповідальність за те, що в Україні ведеться наступ на територію свободи. Нагадуємо: перемоги влади над письменниками завжди виявляються пірровими та безславними”.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Уривок із книги “Вирвані сторінки з автобіографії”

“Я людина еластично-уперта (таких багато серед жіноцтва), скептична розумом, фанатична почуттям. До того ж давно засвоїла собі “трагічний світогляд”, а він таки добрий для гарту”.

(Леся УКРАЇНКА).

…Подеколи, коли я беруся за написання нового твору, мені здається, що укотре переді мною бовваніє “скринька Пандори” — і я її зобов’язана відкрити. Чесно кажучи, на мій вік вистачило би вже й “розпечатаних” тих скринь. А все ж… Українська історична “скринька Пандори” — вона бездонна. Її неможливо вичерпати. Але ще більш бездонні скрині людського духу, випробувань, розмислів. Для мене як письменника — не конче досліджувати великі батальні битви, битви філософських течій чи політичних рухів. Мені цікаві битви людини за іншу людину, за себе, за свою віру чи любов, за серце, за честь — за своє: землю, вітчизну, родину. І т.і. Так, доволі часто я інтерпретую історію крізь призму отієї дуже актуальної Франкової концепції “украденого щастя”. І мені цікаво досліджувати “украдене щастя” нації і “украдене щастя” окремої особи, які так взаємопов’язані, що подеколи можна говорити про “сіамську” природу таких історичних “крадіжок”. У творчості мені важлива проблема витіснення морального з людської природи, наступ на саму людську природу. Тому здебільше мої книжки — це реабілітація моральних та вітальних (життєствердних) категорій. Це, певним чином, вибудовування ментальної та моральної ієрархій нації. Адже без ієрархії моральних категорій неможливий розвиток будь-якого суспільства. Здичавіння людини відбувається тоді, коли людина і суспільство, в якому вона живе, втрачають орієнтири духу, моралі і культури. Суверенність нації може утверджуватися і через культуру. Якщо хочете, культурний націоналізм. А культурний націоналізм, на мою думку, це розумний баланс історичного, ментального та метафізичного. Це поєднання історичної та духовної пам’яті.
Коли би треба поставити епіграф до майже кожного мого персонажа, то я би вибрала такий: ЧЕСТЬ — ПОНАД УСЕ. Бо в кожного мого персонажа — (навіть найбільшого негідника) є своє алібі. Це алібі одним може видатися жорстокістю, іншим — справедливістю, третім — безглуздям. Але тому воно й цікаве — життя, що в ньому є таке різноманіття людей, позицій, поглядів. І письменникові гріх не занурюватися у ті гущавини.
Я вдивлятимусь у пітьму історії доти, поки не відчую, що запаси моїх знань і допитливості вичерпані і що більше не чую відлуння з того боку, де мій читач. Переважна більшість українців не знає правди про багато періодів життя своєї країни. Але моя цікавість до історичних тем жодним чином не пов’язана з якимись родинними подіями. Як писали колись у радянських анкетах, ніхто з моїх близьких і рідних “не був, не сидів, не притягався”. Проте, на мою думку, відсутність особистого болю не може стати “шлагбаумом” для відтворення невиписаного і непрочитаного історичного болю твоєї країни.
Оце і є моя причина зацикленості на наших історичних бункерах.
Мої книжки і люди в них — це тисячі українських розтік зі сходу на захід. Розтік, перемелених історією без жалю і пощади. І справа не в тому, пов’язано це з переділом кордонів, переділом власності чи з нівеляцією совісті і честі. Кожен український регіон мав свої різновиди історичних жорен. Зрозуміло, що мені ближча земля, де мені пуп різали і яку я чую кожною своєю клітиною. Тому в моїх книжках найбільше історії “западенської” — тієї, яка, як мені здається, в Україні є менш зрозумілою для самих українських громадян, ніж історія Стародавнього Риму чи Древньої Греції.
Але я думаю так: історія завжди собі йде, як літній дощ на Буковині — без попередження і без стриму. А люди народжуються і живуть, і вони не можуть вибирати собі ні історії, ні обставин, які їм моделює час. Вони можуть або погоджуватися з ними, або бунтувати проти обставин чи інших людей, які їм роблять кривду. Тому усі мої літературні дарусі, юстини, юр’яни — це своєрідна метафора, спроектована через Буковину і Галичину на всю Україну. Підставте свої імена моїм героїням — і ви побачите, що вони майже однакові у межах тих обставин, в які їх заганяє час.
І хочу сказати щось дуже важливе: східні регіони України надзвичайно активно реагують на запропоновану мною тематику. Я це бачу з моніторингу продажів книжок. А це — аргумент, може, сильніший за будь-який інший. Тому я не втомлюся розказувати про всіх нас — різних в усіх куточках України — доти, поки Бог даватиме мені Слово.
Апатія, яскраво виражений анабіоз і моральна втома, що з початком 2010 року охопила навіть тих людей, від яких цього годі було сподіватися (культурних діячів, політиків, свідомих громадян), не можуть стати підставою чи виправданням для людей твердої віри, які знають, що поступ життя можна лише загальмувати, але неможливо спинити. Як не можна спинити стрілу підсніжника з-під снігу, цвірінькання з гнізда вилупленого горобця і людського голосу нормального громадянина, який хоче жити по-людськи, знаючи, що так живе більшість світу, а також знаючи, що громадянин має всі підстави для такого життя.
Будь-яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба, в яку під час будівництва не були закладені всі призначені для цього компоненти. Я в це вірю. Бо це правда. Іноді правда торжествує в найбільш несподіваний момент.
Не вірите?!
А хто вірив, що моя німа солодка Даруся зуміє заговорити?! Я й сама сумнівалася. А ось прийшов Іван Цвичок — і дамбу мовчання прорвало. І аж тоді стало зрозуміло, що солодка Даруся, хоч і німа — але розумна. І дії її — розумніші від дій деяких фіксовано розумних. Чи не диво, що німі люди подеколи здатні на дії відважніші, ніж ті, що багато говорять?! Ми ще станемо учасниками такого дива. І німі. І говорящі.
Марія Матіос,
15 липня — 15 серпня 2010, Київ — Єрусалим — Київ

Сюжет відстежувала
Любов ГОЛОТА

* Мову та правопис листів, стенограм, документів зберігаємо. — Ред.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment