Галина ТАРАСЮК
Уперше про композитора Миколу Леонтовича я почула у сьомому класі від свого двоюрідного брата Василя Мойсьондза. Василь тоді вчився заочно на музичному відділенні Вінницького педінституту і викладав співи в нашій рідній Орлівській школі, що в Теплицькому районі на Вінниччині. Попри те, що, як всім відомо, колядувати і щедрувати тоді було офіційно заборонено, але не так то просто було заборонити людям по віддалених селах святкувати найрадісніше і найнародніше християнське свято Різдва. З початком грудня ми, діти, точніше дівчатка, під вечір збиралися “кутком” у тих перевесниць, чиї мами знали найбільше колядок і щедрівок, і повторювали чи нові розучували дитячі різдвяні пісні, серед яких був і “Щедрик-ведрик”. У школі ж співали піонерських чи народних. І раптом наш новий молодий вчитель співів десь у грудні сказав нам, що сьогодні защедруємо цю “Щедрівочку” так, як вона звучить в обробці відомого композитора Миколи Леонтовича, який у ці дні передноворічні народився. І защедрував… так гарно, як ніхто з нас і не чув. Це було потрясіння… Відтоді в Орлівці виконують “Щедрика” в обробці Леонтовича.
Друге потрясіння пережила через кілька років, коли одразу після школи пішла працювати “літрабом” у теплицьку райгазету “Зірка”, дізналася, що геніального композитора Миколу Леонтовича було вбито бандитом у селі Марківці, що поряд із райцентром, коли він прийшов у гості до свого батька — сільського священика. І сталося це після Нового року і Різдва! Більш того, ще є та хата, де Леонтовича було вбито, і могилка недалеко на цвинтарі. Пригадую, що ходила в Марківку до Леонтовича пішки, взимку. Невеличка хатина “ще дореволюційна” на околиці села була на замку, а могилка за кількасот метрів на цвинтарі занесена снігом і мало чим відрізнялася від інших. Хотіла розпитати людей, але мало хто щось міг сказати, та й взагалі наприкінці 60-х про Миколу Леонтовича хоч і говорили, але якось туманно. Тільки мій всезнаючий тато сказав чітко:
— Леонтовича вбило ЧеКа. Але про це не треба писати. Пиши про його “Щедрика-ведрика”.
Не пригадую, чи щось я писала про композитора в ті далекі 60і, але його образ, його творчість не залишала мене в спокої, аж доки на початку 90-х, на хвилі національного відродження, уже живучи на Буковині, я написала вірш, присвячений пам’яті композитора. Цю поезію я люблю і чи не єдину знаю напам’ять, може, тому, що писала її, ридаючи за усіма безневинно убієнними геніями роду українського?
СЕЛО МАРКІВКА: ОСТАННІЙ
ПРИХИСТОК ЛЕОНТОВИЧА
І знову: руки навхрест — до грудей.
І знов: усі дороги крізь терновища!
Але іде — душа моя іде —
По Україні йде до Леонтовича.
Я на могилі не пущу сльози —
Я вознесуся тенором на хори:
Тут не вівси — тут Божі голоси,
Тут ластівка з архангелом говорить.
Тут більше України, як внизу:
По голубому — золоте піткання.
А унизу — заходить на грозу —
і зійде в ній печаль моя остання.
Та лиш моя. Ні враг, ні кат, ні тать
Не обезглавить нашу пісню чесну.
Ви чуєте? — То щедрівки летять
На Україну воїнством небесним!
Пишучи цю драматичну посвяту Леонтовичу, а й уявити не могла, що за кілька років переживу надзвичайну радість від зустрічі з ним, точніше із “Щедрівочкою” в його аранжуванні аж в Америці. Перебуваючи в листопаді-грудні 1993 року у складі делегації українських громадських діячів у Вашинґтоні, почула з дитинства рідного “Щедрика” біля Президентської ялинки, що її традиційно встановлюють поряд з Білим домом. Спочатку був шок, подумала, що це мені в голові дзвенить знайома мелодія. Прислухалась — але ж ні! Не в голові. Перепитала — інші члени делегації теж чують. Спитала нашого гіда — російськомовну емігрантку з Ленінграда. Та й каже, що це добре відома в Америці давня різдвяна пісня і зветься вона “Колядкою дзвонів”. Шокована інформацією, звісно, розпитувати про авторство в американців, які з космополітичною безневинністю вважають весь світ своїм, не стала, заспокоївши себе геніальною щедрістю нашого народу.
Вдруге за кордоном почула “Щедрика” знову через кілька років і теж перед католицьким Різдвом, але вже в Австрії, у Відні, де перебувала з делегацією активісток жіночого руху на запрошення Жіночого католицького руху Австрії. На моє велике задоволення, віденці знали, хто дав світові крила українській щедрівці. До речі, і до честі австрійців, у 90-і вони з великою радістю і повагою відкривали для себе наново український світ, з яким кілька століть перебували під одним державним прапором. Тоді ж у Відні дізналася, що весь християнський світ щедрує-колядує українську щедрівку в обробці Леонтовича, не відаючи почасти, звідки вона родом. Тож коли звучав мені “Щедрик” у Польщі чи Румунії, не дивувалась, але обов’язково нагадувала, звідкіля він прилетів. Тим приємніше було чути передзвін його в американському фільмі “Один вдома”, який досі залишається улюбленим фільмом моїх уже дорослих дітей. Звучить українська щедрівка і ще в доброму десятку кіносеріалів, у радіо- та телепередачах, у репертуарі різних гуртів, звичайно, в наймодерніших обробках, і навіть у рекламі.
Сьогодні історія неймовірної популярності української “Щедрівки” добре всім відома. Відомо, що стала вона знаменитою, дякуючи українським емігрантам, точніше хвилі політичної еміграції, породженої перемогою більшовиків в Україні. Перший закордонний тріумф багаторічна праця Леонтовича здобула у виконанні хору Олександра Кошиця на концерті в Нью-Йорку 1922 року, або й ще раніше — на концерті в Карнегі-Холі. Згодом, 1936 року, на мелодію, що припала до душі американцям, нові слова написав радіоведучий Пітер Вільховський, назвавши “Щедрівочку” “Колядкою дзвонів”. Сталося справді неймовірне: втративши авторство, зокрема й національне, українська щедрівка стала вселюдською, запанувавши над цілим світом. Воістино, благословенний у Бога народ, який ділиться з іншими своїм творчим генієм. І безсмертний геній, який возвеличує творчістю свій народ.
Недаремно обробка “Щедрівки” стала для талановитого і різностороннього музиканта і композитора Леонтовича твором усього його життя і вінцем творчості. Писав він її у найкращі роки життя в передчутті грядущого відродження і вивільнення України, яке переживала на початку ХХ століття уся українська інтелігенція. Знаменно, що, витримавши 5 редакцій, “Щедрівка” вперше зазвучала 1916го у виконанні хору Київського університету. Легко уявити собі цю красу і силу молодечу, сповнену любов’ю святою до України… Але важко уявити саме життя українського інтелігента Миколи Леонтовича впродовж коротких його сорока трьох років, які припали на найтрагічніший період в історії: криваві революції, світові й громадянські війни… Як відомо, коли гримлять гармати — музи мовчать. Та що гармати! Мовчати змушували “властьпридержащі” і “властьзагребущі”. Загалом, композиторові на владу не таланило. Царська переслідувала його як бунтівника і революціонера. Із полегкістю при УНР, при Директорії, разом із Кирилом Стеценком, Павлом Тичиною кинулися у вир духовної розбудови України, а тут від Денікіна-україножера треба тікати. А куди, як земля рідна затісна не лише для пророків, а й для геніїв. Метався він, бідний, від Кам’янця-Подільського до Донбасу, встигаючи посеред вакханалії смерті давати життя нове українській хоровій пісні, і в Києві працював, і в Тульчині, й у Вінниці… А смерть йшла навздогінці… Він ніби відчував це, і попри те, що мусив заробляти на хліб насущний, гарячково творив, дописуючи велику річ — оперу “На русалчин Великдень”. Лібрето для неї за казкою Бориса Грінченка писала одна з його учениць, донька священика із села Стражгород, що коло Теплика, Тетяна Тишкевич. От Леонтович і вирушив, узявши із собою старшу дочку, на Стражгород, погостивши там, заодно і батька вирішив провідати у Марківці. Не відаючи, що знайде тут останній земний прихисток. Сталося це в ніч із 22 на 23 січня 1921 року. А як сталося, кажуть знайдені в архівах КДБ і розсекречені в кінці кривавого століття, в якому судилося жити Миколі Леонтовичу, документи: якийсь чекіст Грищенко, виконуючи таємний наказ тогочасної влади, приїхав у Марківку слідом за опальним композитором, попросився на ночівлю до сільського священика — батька Леонтовича, а повечерявши разом із його родиною, на очах батьків, убив їхнього сина Миколу, а самих зв’язав, і зник у заметілі січневої кривавої ночі…
Страшне блюзнірство владодержців, цинізму сатанинського не знала українська історія…
І прикро, що ми, нині сущі, не любимо про це згадувати, особливо під чарівні звуки безсмертної всесвітньо відомої “Щедрівки”. А варто було б… хоча б заради того, щоб страшні помилки не повторювалися. Ніколи.
Саме це спало мені на думку в ці Різдвяні дні разом зі спогадами про відвідини музею Миколи Леонтовича в Марківці, улітку минулого року. Відкрили музей 1977 року, до 100річчя з дня народження композитора. Точніше, збудували нашвидкуруч нове приміщення, а стару батьківську хату, в якій загинув Микола Леонтович, якось непомітно зрівняли з землею, мабуть, щоб не нагадувати зайвий раз про той страшний злочин.
Заїхали ми в музей дорогою в моє рідне село Орлівку. Я й раніше проїздила повз нього, але в маршрутному автобусі, а за роботою в селі ніколи не мала часу навідатися сюди спеціально. І от така нагода: їдемо в авто. Утрьох. Син — за кермом. А ми з дочкою — милуємося розкішними подільськими краєвидами та ошатними селами. Проїхавши Марківку, зупинилися на околиці, біля музею, виходимо, аж колодка на дверях. Не біда, листоноша, що проїздила на велосипеді, в змиг ока покликала завідувачку — вродливу молоду жінку — Світлану Булашову, яка живе у вуличці недалеко, але та якось нітиться, двері відчиняючи, вибачається, що дах тече, стіни валяться, двічі обікрали, 2005го та 2007го, забрали всі цінні родинні реліквії… Залишили дублікати документів. Хто? Нащо? Невідомо. Варварів не знайшли. Сумно…
Справді, стало сумно. Запечалила убога, розкрадена експозиція — і плями на стінах, і вікна, які тримаються на чеснім слові. Гнітив дух байдужої казенщини. Безпам’ятства поголовного… І не вкладалося в голові, як це могло статися, що обкрадали музей Генія українського народу, шанованого у світі не за татаро-монгольської орди, а за президентства Віктора Ющенка — великого шанувальника старожитностей та рідної історії. Здавалося б, музеєві цьому розквітати та людей скликати на тиху розмову про нашу велич національну, нашу геніальність, а он вікна — рами не пристають, стеля в патьоках… Та як можна?! Тим більше, що люди з цілої України їдуть сюди, поклонитися Леонтовичу. Хто — дорогою зазирне, хто — спеціально. Про це свідчить і книга відгуків. А що місцева влада, яка минулої осені змінилася разом із найвищою? А нічого. Поки що в її духовних зацікавленнях нічого не змінилося. Одна втіха, що в нас в Україні влада змінюється. Щоп’ять років. А от Леонтович — вічний, як і його “Щедрик”, і “Дударик”, і висока духовна музика… Шкода тільки, що ми, українці, як народ і люди з власної волі у захланній своїй темноті і невдячній нереалізованості теж минаємося на узбіччі світової історії і на марґінесах власної долі, трагічно щедрої, як і доля “Щедрівки”, увіковіченої Миколою Леонтовичем.
