«ТАКІ АКТИ МАЛО ВИГОЛОСИТИ — ТАКІ АКТИ ТРЕБА ВЧИНИТИ»

img_1013Павло МОВЧАН

Cічневі дні в історії України є, напевне, визначальними: варто лише пригадати переяславські угоди з Москвою, проголошення IV Універсалу, проголошення Акту Злуки на Софіївському майдані, відлунний Ланцюг єднання, і та подія, яка вивищила календарний січень, а саме 29 січня, понад багатьма датами, які стосуються відродження Української держави в ХХ ст.: бій під Крутами… Подія, яка була, здавалося б, назавжди поскрибованою з новітньої історії України. Де ми могли б знайти хоча б натяк на ту українську героїку, яка обезсмертила українське студентство, виповнене героїчним духом і волею до захисту щойно проголошеної самостійної України? Тому і не дивно, що відроджена “Просвіта” вже з перших років діяльності в незалежній Україні дату 29 січня виокремила в національному календарі й уже вкотре цього дня буде збирати біля метро “Арсенальна” всіх київських просвітян, аби урочистою ходою прийти до Аскольдової могили і поклонитися тим, хто обезсмертив своєю відвагою наші національні змагання за самостійну Україну, хто реабілітував своїм подвигом і своєю смертю тих, котрі, дотримуючись хутірської ідеологеми “моя хата скраю”, слухали з печей надовколишніх сіл, як “ревуть гармати”. І ці “запічники” і “запільники” не усвідомлювали, що вже за короткий час ті ж “бандюки”, які вхромлювали московські багнети в оборонців волі, будуть витягувати за опухлі ноги з обезлюднених хат мерців, доконаних голодом у 1933-му. В 1922 році Євген Маланюк у своєму нотатнику записав у таборі Шипйорно: “Хтось сказав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитись традиція, що грає велику роль у вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів…” Традиція, яка була започаткована відразу по перепохованні героїв-крутян, так само стрімко урвалася, адже у нас у Радянській Україні могли бути лише “герої” січневого повстання 1918 року: Боженки, Пархоменки і Щорси. Кіностудія ім. О. П. Довженка продукувала цих героїв, возвеличувала їхні імена, штампувала стереотипні романтично-піднесені постаті, компостуючи мізки молоді. ЛКСМУ проводив свою агітаційну роботу з гаслом “Лєнін всєгда впєрєді…” Тому й не дивно, що до Дня Героїв Крут так поволеньки поверталися або наверталися ті, хто з певними труднощами розлучився з набутими стереотипами, хто самостійно, — адже держапарат незалежної України нічогісінько не робив для розкриття справді високого змісту того акту, — приходив до правдивих історичних джерел. І лише на початку 2003 року з ініціативи правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, яке звернулося до Президента України Л. Д. Кучми, було видане відповідне розпорядження про офіційне вшанування Героїв Крут, і до тогорічних заходів уже й прилучилися військовики, котрі виставляли військову почесну варту й віддавали військові маршові пошанівки. Просвітянсько-рухівські акції, неодноразові звернення до влади так і не досягли бажаного результату: адже вимагалося визнати 29 січня Днем української Героїки, який би мав витіснити з календаря довільний день створення українських збройних сил.
Чому бій під Крутами струснув цілою нацією? Найвичерпнішу відповідь дав усе той же Євген Маланюк, який на той час був у Києві: “Крути — це перше зірвання лаштунків невільничої комедії, що відбувалася в час революції! — на землях України, перше прозріння, що влада — то боротьба, а держава — то кров і залізо. І тому Крути — це воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою Визвольної війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч…”
Які актуальні слова для нинішньої політичної ситуації в Україні: “влада — то боротьба, а держава — то кров і залізо”.
Мені цікаво знати, чи радники колишнього Президента В. Ющенка читали самі ці аксіоматичні висновки великого українського поета і мислителя?! Чи ознайомили його з цими та й іншими сентенціями активного учасника визвольних змагань? Адже той Указ за № 1014 від 25 жовтня 2007 року так і залишився паперовим нагадом для українобайдужих чиновників про необхідність “належно вшанувати 90-у річницю подвигу Героїв Крут”. Де ті “наукові” праці, “збірники документів і матеріалів з історії Української революції 1917—1921 років, пов’язаних, зокрема, з подіями біля станції Крути у січні 1918 року”? Де “художній фільм, присвячений Героям Крут”, де, зрештою, “споруджений пам’ятник на Аскольдовій могилі у місті Києві Героям Крут”? З усіх пунктів цього Указу хіба що виконаний один підпункт “покладання квітів до їх могил”. Можна було б обійтися і без цих інвектив, якби гострий, безжальний розум  і влучне слово Євгена Маланюка свого часу не узагальнили того, що сталося з Україною в 20х роках, а ці узагальнення не екстраполювалися на сьогодення, на теперішні антиукраїнські атаки “малоросів” і “центроросів”, відвертих російських фашистів і спекулятивних інтернаціоналістів. Атак на все питомо українське, на фундаментальні цінності українців, на мову, історію, культуру, звичаї… Нам уже відмовлено у рідному слові на переважній більшості телеканалів в Україні, уже ревізується українська історія — далека і близька — істориками, які були завербовані в лави КДБ ще зі студентської лави. Це вони все “спростовують”, а точніше, перекреслюють все те, що стосується до совєцького періоду. Крут не було! — волають вони. Грушевський — не президент, IV Універсал — це вигадки все тих же “націоналістів”, Голодомор — “дезінформація” агентів ФБР… “Ніяких мільйонів”. Ніяких геноцидів, лінгвоцидів, репресій!.. Просто — недорід… посуш…
І це все в незалежній Україні! А щодо УПА — то це надцинізм: “пособнікі нємцєв”… Тоді вся Німеччина, до речі, розділена, як і Берлін, відсахувалася від власних і чужих проблем, а “пособнікі”, перейнявшись від крутян незгасимим патріотичним вогнем ненависті до окупантів, воювали аж до кінця 50-х років…
Ось чому необхідно видавати, перевидавати документи, матеріали, дослідження, поезії, рефлексії, кіносценарії, повісті, оповідання, перекази, легенди, які стосуються цієї події, без якої “навіть такий акт, як акт 22 січня”, тобто IV Універсал про незалежність соборної України, “був би документом без підпису”. Так само, як і акт 30 червня 1941 року без формування УПА. Це прямий перегук двох історичних подій у житті України. І мав рацію Є. Маланюк, який у своїх роздумах “Крути: Народини нового українця”, надрукованих у Празі 1941 року, зазначав: “Такі акти мало виголосити — такі акти треба вчинити…” Продовжимо хронологічно цей перегук часів: мало проголосити Декларацію про незалежність України в стінах Верховної Ради. А потрібно вчинити  її на всьому державному просторі  як найголовнішу українську справу.
Не було рівнозначного двом згаданим вище історичним актам того акта, який “поставив би підпис” під Декларацією. Студентський Майдан — бліденький натяк на щось вирішальне, хоч дехто з політиків його ставить “на одну дошку” з Крутами, де Нація справді “офірувала свої Землі перед обличчям вічного Бога” молоду українську кров.
Мені немає потреби переповідати читачам ані мотиви цієї “офіри”, ані обставини “офірування”, ані послідовності цього історичного сюжету. Все, що стосується цього безсмертного вчинку, дбайливо дібрано упорядником книги “Крути. Січень 1918 року” Ярославом Гаврилюком, яка вдруге перевидається у видавничому центрі “Просвіта”.
Складаємо слова найвищої подяки упоряднику за розуміння ваги кожного свідчення, кожної розвідки, кожного документа. І не можу не ототожнити очільників України з такими категоріями, які свого часу згаданий уже мною Євген Маланюк узагальнив, як певні сили, що, здається, завжди, ще з часів Хмельниччини, діяли в Україні:
1. Рустикальні романтики невільничого вчора.
2. Незграбні горе-політики наївних центрорадянців.
І третя категорія: “убога дипломатія сільських крутіїв”.
І як не продовжити цитату, яка стосується безпосередньо українського сьогодення парламенту, “Злудні стіни контрреволюційного демо-парламентаризму, де без кінця провади(вся)ться блюзнірчо-безсоромний торг раба з наслідниками бувшого пана”.
Ось чому всім свідомим українцям необхідно ознайомитися з цими документами, з нашими рефлексіями на тему однієї з найвеличніших легенд нашого народу, і конкретної історичної події, яка ще не посіла належного місця в свідомості мільйонів українців. Проте вже ніякі “корніловці”, “табачниківці”, “затулокалєдінці”, “колєсніковці” не витолочкують тієї ватри духу, що спалить будь-яку нечисть, яка підступиться до неї.
Видатний український письменник Улас Самчук сімдесят років тому, в ним же редагованій газеті “Волинь”, писав: “Слово Крути — стало дуже переконливим, бо на його зміст зложилися не самі звуки, а чин і кров”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment