Віктор ЮЩЕНКО: «Перша точка нашої єдності — мова»

img_0730Із нагоди Дня соборності у створеному наприкінці жовтня Інституті Президента Віктора Ющенка “Стратегічні ініціативи” відбулася зустріч українських журналістів із третім Президентом України. На першу (після довгого періоду мовчання) аудієнцію Віктор Андрійович запросив лише п’ять видань, серед яких і “Слово Просвіти”. Спілкування тривало понад три години. Говорили і про історичні віхи українського державотворення, і про сучасні тенденції розвитку держави, кожен із присутніх журналістів отримав вичерпні відповіді на запитання. Пропонуємо читачам “СП” найцікавіші з них.

— На Вашу думку, країна сьогодні рухається до Соборності, чи до роз’єднання?
— Вважаю, що роз’єднати Україну з кожним роком усе важче. Найнебезпечніша політична гвардія, яка могла б зробити повороти в нашій історії, відходить у минуле. Дякую Богу, що приходить покоління, яке не знає червоних прапорців, піонерських галстуків, комсомольських значків, яке мислить європейськими категоріями. Я тішуся тим, що в Україні росте таке покоління. Але з повагою ставлюся і до інших поглядів. Адже в Україні певна частина суспільства ніколи не змінить своїх ідеалів, вона забере їх із собою в могилу. Очевидно, є речі, які соборна нація пережила б набагато легше, ніж їх переживає Україна.
Огляньтеся, як за останні 400 років Україну різали імперськими кордонами, скільки разів забороняли мову, скільки тисяч священиків лягли кістьми у чужу землю, скільки загинуло патріотів, — стає страшно. Це занадто велика плата за нашу незалежність. Останнє століття ми прожили в тоталітарній системі, яка не допускала двох думок, інших поглядів. Ми жили в системі крайнього лівого радикалізму, яка принесла колосальну шкоду і яку донині не засудили. Але я не даю жодних оцінок, адже для певних обставин найкращим лікарем є час. Тому процес нашого становлення відбувається у великих муках, яких у іншої нації могло і не бути.
Скажімо, будь-яка значима дата для мого народу викликає у певних політичних сил багато бажань провести якусь чергову спекуляцію. Не виключення і 22, і 29 січня. Кожна така дата — виклик для нас — хто ми? Як би ми діяли в тих ситуаціях? У мене немає сумніву — дорогу від нації до держави суспільство проходить не за рік, не за два. На цьому шляху виникає багато непорозумінь, невизначеностей, трагедій… У цьому процесі живе Україна останні 20 років. Безумовно, це унікальний історичний процес, у якому набагато менше песимізму, ніж оптимізму. Але щоб це оцінити, потрібен час.
— Чи здатна Соборність об’єднати українських політиків?
— Дуже часто відбувається політизація речей, які стосуються становлення нації. А це означає, що ми маємо справу виключно зі спекуляціями. Одні політичні сили йдуть на Контрактову площу і називають себе демократами, другі йдуть на Михайлівську і називають себе демократ-патріотами, треті йдуть на історичну соборну площу — Софійську і теж називають себе демократами, четверті — на Європейську площу… Скажіть, який ще коментар потрібен? У нас не буде порядку, доки ми не почнемо турбуватися про внутрішню консолідацію суспільства. Не можна тягнути партійний жупан у такій святій справі, як злука. Прийшовши в політику, я намагався все робити для того, щоб політичні сили об’єднувалися навколо національних процесів. А навколо чого об’єднується кожна нація? Навколо великих свят. Той, хто не бажає добра Україні, завжди буде налаштований проти державності, говоритиме, що в нас різна мова, різна пам’ять, різні герої, різна історія. Суперечка руйнує державу.
— Якою Ви бачите свою об’єднавчу функцію в сучасній Україні?
— Людей може об’єднати усвідомлення національної ідентичності. Коли ми об’єднані — легко говорити про культуру, економіку, політику. Але таке об’єднання не твориться швидко. Коли усвідомлюєш джерела минулого, легко побачити майбутнє, усвідомити, де цей народ буде, які його пріоритети, як він реагує на виклики. Минулі п’ять років ми торкали ті струни, які кличуть до діалогу і приводять націю (через п’ять, десять, двадцять років) до консолідації, якою пишаються нині литовці, чехи, поляки. Нація — найвищий прояв людської солідарності. Я переконаний, що завдання №1, для будь-якого Президента, на багато років — плекати нашу державність. Це не та політика, яка приноситиме лаври, вона тебе мучитиме, завдаватиме ран… Але через ці шрами ти пам’ятатимеш, що робиш найсвятішу справу — громадиш силу своєї нації. Адже це твоя рідна земля, вона дає тобі хліб. Як можна жити і не любити її?
— Як Ви оцінюєте намагання чинної влади переписати українські підручники з історії і запровадити двомовність?
— Із найвищих владних кабінетів сьогодні нав’язується дискусія про другу державну мову. В жодної нації світу сьогодні немає такої дискусії. Нас відкидають на сотні років назад, у якесь дикунство, коли ми ставимо під сумнів статусні речі (не маю на увазі мову спілкування). Я вже не кажу про те, що забезпечує нормальну комунікацію людей, безпекову політику… Часто стає соромно, коли розумієш, на якому слабкому рівні наша національна свідомість. Навіть половина журналістів мислить вчорашніми категоріями. Для нації це дуже важко, але опускати руки не можна.
В усіх сферах ми намагалися творити новітню політику. Це стосувалося і програм “Українська мова” і “Українська книжка”. На жаль, далеко не всі суми вдавалося провести через Верховну Раду, де більшість голосів була у Прем’єр-міністра. Але Президент не вживав заходів щодо звуження використання української мови, а навпаки, крок за кроком, в усіх сферах намагався збільшити відсоток її використання. У нас були лише позитивні тенденції. Порахуйте, на скільки зросла за п’ять років кількість шкіл з українською мовою навчання, на скільки годин збільшилася кількість українськомовних телепрограм. Важливо, щоб наші діти, молодь не повторили помилок минулого. А минуле не повториться, якщо їх всюди буде оточувати українська мова, мова їхньої держави. Найскладнішим у нашій політиці було вироблення мотивів толерантного сприйняття мовної політики в усіх регіонах.
Перша точка нашої єдності — мова. Держава сьогодні страждає через розбрат і гуманітарну агресію. Якщо нинішня влада ігнорує питання єдиної державної мови, то вона не проводить політику консолідації суспільства. Адже тільки консолідована нація здатна на економічні дива.
Пам’ятаю гасло з минулих виборів: “Два языка — одна страна”. Нісенітниця! Такого ніколи не буде, мудра нація цього не допустить. Але в нас розігрують цю карту!
Ще одна болюча тема — церква. Наше Православ’я роздерте на чотири конфесії. Чому українцям вкладають у голову, що жити в міжконфесійному розбраті — норма? І вигадують нюанси, які начебто є підґрунтям для такої позиції. Без духовного об’єднання нас чекають складні іспити. Рано чи пізно ми прийдемо до єдиної помісної церкви.
Історія. Чому вона така різна? Бо немає “общєй” історії. У кожної нації своя історія. Ми можемо брати участь у спільних подіях, але в кожної з націй свій погляд на них і, безумовно, свої герої. Тільки власна історія формує спадок, що з’єднує націю. Так можна говорити і про культуру, і про безпеку, і про економіку…
— Одним із Ваших головних досягнень вважають Свободу слова. Як Ви оцінюєте сучасний стан свободи українських ЗМІ?
— Ви — лідери, ви — влада, у вас монополія на найголовніше — інформацію. У вас є магічний вплив на людську думку, бо ви володієте тим засобом, який може її формувати. У вас ще дуже багато роботи, надзвичайно цікавої, осмислюючої. Бо те, що сьогодні відбувається в Україні, для журналіста — гарне поле для серйозних міркувань, досліджень.
— Чи згодні Ви з твердженням, що Віктор Ющенко — трагічна постать в українській історії? Якби Ви могли повернутися назад у 2004 рік, що б змінили, які суттєві державотворчі кроки зробили б інакше?
— Я змінив би певну частину своїх партнерів. Після закінчення своїх повноважень трагізму я не відчуваю і повен енергії, амбітності, затятості більше, ніж 5 років тому. Ще більше переконаний у правильності своїх ідеалів. Моя мета — не перемогти лівих чи правих, а об’єднати їх навколо національних пріоритетів. Думаю, що не варто було нічого змінювати заради кар’єри, другого терміну. Я добре розумію, яку націю представляю, в якому стані ця нація. Мене могли не розуміти, тепер більшість може не підтримувати, але час усе поставить на свої місця.
Якби у мене була можливість донести до народу дуже багато нюансів ухвалення окремих рішень, то нація змінила б свої погляди щодо певних осіб. За високими словами, за красивими костюмами часто стояла людська порожнеча, в основі якої — еґо, слава і влада. Зараз я пишу книгу, де буде не тільки історія мого президентства, а й мій світогляд, система державотворення…
Я переконаний прихильник парламентської демократії. Президентська демократія часів Кучми — теж цікава модель, але вона має більше ризиків. Деякі з них ми спостерігали 2004-го, я про це напишу…
У мене немає великих розчарувань у тому, що відбувається. Було б великою помилкою гніватися на певних політичних персон. Так, вони роблять цю політику, це їхня політика. Але вони б ніколи цього не робили, якби за ними не було 13—14 мільйонів голосів виборців, які їх підтримали і мають такі ж переконання. Не варто витрачати емоції, людську енергію на антипатію, адже причина глибше. Це набагато серйозніше, ніж на поверхні.
А те, що відбулося нещодавно в Конституційному Суді (ми повернулися до того, що шість років тому у нас було), безумовно, заслуговує на негативну оцінку. Виникає мотивація, що випадає з контексту демократичного процесу. Такі рішення можливі, але винятково через політичні механізми, а не через тиск на суд. Це вже маніпуляція.
— Чому Ви не посадили за ґрати своїх опонентів у 2004му?
— Я знаю, що ми представляємо політично складну державу, де посадити за ґрати політика практично ще не можливо. Як тільки правоохоронні органи намагаються зачепити політика, з’являється контраргумент — це політичні репресії. Якщо Президент почне саджати в тюрму, то буде те, що на Гаїті, в Кот-д’Івуарі, чи як зараз у Тунісі. Якщо буде необхідний такий механізм розправ (навіть справедливих), то ви добре знаєте, з кого потрібно почати, але дуже погано знаєте, на кому треба закінчити, — а кінець, як правило, дійде до вашого села і торкнеться самої крайньої хати, ось тоді ви згадаєте про демократію. Не помстою потрібно жити. Зла не повинно бути. Справедливість полягає у беззворотності покарання, а не у його глибині.
— Прокоментуйте, чому ніяк не доходить до логічного завершення справа про Ваше отруєння.
— У мене немає сумнівів, що ця справа може бути доведена до фіналу і злочинці, яких сьогодні немає в Україні, можуть бути належно покарані. Для цього потрібна воля і технічні засоби. Чи вистачить нинішній владі волі довести цю справу до кінця через відповідні інститути судової системи? Думаю, ми будемо свідками дискусій, різних версій…
Не було жодної вимоги Генеральної прокуратури, яку б я не виконав. Тепер хтось вимагає повторного аналізу. Шановні, не може бути повторного аналізу. Новий аналіз може бути. Але повторити у собі характеристику крові шестирічної давнини я не можу. Мені говорили, що у нас немає лабораторії, досвіду, тому потрібно робити міжнародний аналіз. Тепер, через 6 років з’ясовується, що показники лабораторії в третьому знаку після коми мали відхилення. Експерти говорять, що такі незначні розбіжності в показниках свідчать лише про те, що у кожної лабораторії є свої методи дослідження. Це природно, що відрізняються показники, вони ж не на порядок, а на соті відрізняються! Я хотів би, аби люди, які організовували експертизу, понесли відповідальність, якщо сьогодні хтось ставить під сумнів її результати. Чи вони не дотрималися процедури, чи якісь інші причини. Я хочу, щоб прокуратура нарешті поставила крапку щодо цього питання і передала справу до суду.
— Вікторе Андрійовичу, розкажіть, будь-ласка, про Ваше ставлення до судових процесів, пов’язаних із відміною Указів про присвоєння звання Героя України С. Бандері і Р. Шухевичу.
— Це фарс, тому що це не компетенція суду розглядати конституційні рішення Президента. Вето на них може накласти хіба що Конституційний Суд, але він цього ніколи не зробить, бо на це немає жодних підстав. Я абсолютно свідомо приймав ці рішення, і якщо ми прагнемо порозуміння і національної єдності, то маємо виховуватися на правдивій історії… Кожна нація має славити своїх героїв, і це нормально. Я намагався загоїти рани розбрату правдою, порозумінням, примиренням.

Спілкувався Євген БУКЕТ
Фото Олеся ДМИТРЕНКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

3 thoughts on “Віктор ЮЩЕНКО: «Перша точка нашої єдності — мова»

  1. UAR

    Просрал паскуда Украину
    Просрал мессия ты майдан,
    И плачет по тебе осина,
    Вокзал , Европа, чемодан.

  2. Leonid

    Прикро,що Віктор Андрійович і сьогодні не визнає своїх помилок чи не бачить їх,закриває очі, а журналісти не хочуть йому нагадати про них.Неначе і не читали всього надрукованого,бодай,в тижневику.Чи можна працювати як В.Ющенко на якусь політичну єдину націю,коли українська нація із етнічних українців ще має народтиися з українською мовою і душею. І він ще має амбіції продовжити поліичну діяльність? Він ще говорить про українську мову,нічого не зробивши,щоб зупинити зросійщення українців? Іще й пише книжку?Для когоі для чого?Щоб передати таким як він бездарним політикам досвід використання національної одежі в боротьбі за владу?! Хай згадає в своїй книзі бодай про статтю 11 Конституції України і що він зробив,щоб їх реалізувати.Ось такі наші повідники української справи: ні сорому ,ні відповідальності перед українцями.Що далі?!

  3. андрій

    Нема чого після бійки руками , що “нічого не крали”, розмахувати, та людей дратувати через те, що привів цю зграю до влади.

Leave a Comment