ПЛІЧ-О-ПЛІЧ З ОЛЕСЕМ ГОНЧАРЕМ

Андрій МЕЛЬНИЧУК,
м. Київ

От уже сорок днів спливло відтоді, як нас полишив і пішов у кращі світи Яків Григорович Оксюта.
За якихось пару днів до свого відходу за вічну межу Яків Григорович зателефонував мені й, не пояснюючи, де він та що з ним, натякнув: “Ви ж там, хлопці, якщо можна, підніміть келишка за мене, бо ж завтра мій день народження”. “То приходьте, зробимо це разом із вами”, — прохопився я. “Е ні, цього разу не зможу, лежу в лікарні. Хотілося б швидше звідси викарабкатися, бо ще чимало роботи чекає”.
То були останні слова, що я почув від Життєлюба, з яким близько зазнайомився років п’ятнадцять тому. Вже з перших зустрічей мене вразила його дивовижна добра усмішка, сяйво його очей, щирість його душі. Та особливо зворушували його завжди ніжні, трепетні слова про побратима Олеся Терентійовича Гончара. З тих численних спогадів у мене склалася цілісна картина про непідробну, щиру, сердечну дружбу двох славних полтавців. Вона бере свій початок ще з далекого 1934 року, коли вони вступали до тоді добре знаного Харківського технікуму журналістики.
“То були важкі часи, — не раз чув від Я. Оксюти. — Усі ми, студенти, жили впроголодь, але були жадібні до знань. В одній кімнаті гуртожитку нас мешкало понад двадцять чоловік. Олесь першим збагнув, що в такому гармидері багато знань не почерпнеш, тим-то всі роки навчання, окрім лекційних занять, проводив у міській бібліотеці імені Короленка. Ми швидко заприятелювали, оскільки були земляками: я — родом із Великого Кобелячка Новосанжарського району, а він — із Сухої нині Кобеляцького району Полтавщини. Відстань між нашими селами не перевищувала 25 кілометрів. Після технікуму наші шляхи розійшлися. Я поїхав працювати в районну газету. Мені, зокрема, деякий час довелося освоювати там секретаріатську справу. Учив мене цьому ремеслу тодішній заступник редактора, дуже талановитий і доброзичливий чоловік Ілля Олійник, батько нашого славного поета Бориса Олійника. Я багато корисного почерпнув від нього.
Небавом молодого Оксюту покликала армійська служба. Проходив солдатську муштру на Далекому Сході, а коли запахло порохом, враз опинився на західних рубежах Союзу. Там і застала його війна. Відступаючи, зазнав тяжкого поранення. Далі був госпіталь, тривале лікування. На фронті відчувалася нестача кваліфікованих кадрів, отак і потрапив у Сталінградське військове училище. А потому — знову в бій. Оксюті випало визволяти російське місто Курськ, із боями пройти всю Україну, Польщу, брати участь у Берлінській операції. Там, у самому лігві ворога, ледве залишився живим — був контужений. Переможні салюти зустрів на Ельбі. Але й після того Я. Г. Оксюта ще тривалий час продовжував армійську службу, кілька перших повоєнних років — у Тюрингії, в складі окупаційних військ. Мав неабияку повагу серед солдатів. Ще б не так! Груди бійця прикрашали два ордени Великої Вітчизняної війни, орден Червоної Зірки, інші бойові відзнаки, найвищою з яких вважав для себе солдатську медаль “За відвагу”. До його голосу прислухалися новобранці, для яких він був справжнім авторитетом. На службі й на мить не поривав із журналістською справою, навчаючись, “перемолочував” багато періодичних видань, які регулярно надходили з Союзу.
— Було це влітку 1947 року, — прокручую з диктофона живий голос Якова Григоровича. — Якось, гортаючи журнал “Новый мир”, я від радості аж скрикнув, прочитавши на одній зі сторінок: “Олесь Гончар. Альпи”. Цей вражаючий твір “проковтнув” за один вечір. Як же багато в ньому було того, що й сам пережив! За цим твором ми провели низку читацьких конференцій у багатьох підрозділах 8ї гвардійської армії, штаб якої дислокувався в німецькому місті Веймар. Солдати-фронтовики в один голос заявляли: це твір високої проби, чиста правда про прапороносців. Коли я 1948 року прибув до Києва й відшукав адресу автора, про все йому в деталях розповів. Щире спілкування з ним утвердило мене в думці: у літературу прийшов письменник-явище. А було йому тоді лише 30 років”.
З тих пір Яків Григорович назавжди увійшов у коло найближчих друзів і соратників Олеся Гончара. Скрізь і всюди, як міг, підтримував і захищав його. Понад 20 років інвалід війни II групи, тодішній підполковник, а згодом полковник Оксюта віддав творчій праці в редакції газети Київського військового округу. Завдяки йому в цьому виданні не раз з’являлися публікації Олеся Гончара — статті, інтерв’ю, вітання солдатам і командирам, уривки з нових творів. Одне слово, в армійських колах Олесь Терентійович був своїм. І раптом, — згадує Яків Григорович, — декому захотілося пересварити Гончара з військовиками. Було це 1968 року, під час гоніння письменника за його “Собор”. Уся преса накинулася на нього з шельмуванням, дійшла черга й до військової газети: влада вимагала надрукувати “розносну” статтю про “Собор” і його непокірного автора. Оксюта разом із колегами, на щастя, не пішли у фарватері інших видань і зуміли відбитися від офіційної вказівки згори. Мотив був більш ніж переконливим: Олесь Гончар — автор газети, який багато робить для патріотичного виховання воїнів, а його “Собор” аж ніяк не стосується військової тематики, то чи варто “розпалювати багаття”? Аргумент спрацював: газета КВО була чи не єдиною в Україні, яка не взяла участі “у всенародному обуренні” “Собором”, автора якого, до речі, було висунуто світовою спільнотою на здобуття Нобелівської премії.
40 років тому Я. Оксюта зняв із себе погони. Подумалося про відпочинок. Але для таких, як він, спокій ввижався тільки у снах. Його запросили в Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, а через вісім років за наполяганням Олеся Гончара, Василя Козаченка, Павла Загребельного він стає заступником голови іноземної комісії Спілки (відповідальним секретарем), тобто правою рукою Олеся Гончара, голови цієї комісії. Хіба міг Яків Григорович відмовити самому Гончару? Раз запрошують, значить — треба! І тривалий час працював на совість, не знаючи ні вихідних, ні святкових днів. Радів зустрічам з іменитими літературними гостями й Олесь Терентійович. Він щиросердо запрошував їх на свою “фазенду”, що в Кончі-Озерній під Києвом. Серед супроводжуючих осіб нерідко був добродушний, безвідмовний і скромний Яків Оксюта. Тут же, як завжди, гостинна й сердечна господиня Валентина Данилівна, чиї мудрість, людська доброта й кулінарна майстерність вражали багатьох високих гостей.
Яків Григорович завжди радо підставляв своє плече під нелегку життєву ношу Олеся Терентійовича, надто в останні роки його життя, коли здоров’я письменника-борця, підірване війною і постійними цькуваннями “екстремістських жеребчиків” (висловлювання Григора Тютюнника), стало підупадати. Прагнучи не перевантажувати голову іноземної комісії зайвими клопотами, його заступник не завжди повідомляв про приїзд поважної зарубіжної делегації. І коли Олесь Терентійович часом довідувався про це, то ніколи не докоряв своєму другові “за самостійність”, але цікавився, які враження залишилися в гостей від Києва, з ким вони зустрічалися, й неодмінно — чи побували в музеї Тараса Шевченка.
Про Я. Оксюту, про його багаторічні стосунки з духовним президентом України, як О. Гончара з пієтетом називали шанувальники високородного таланту, можна написати багато, бо він і справді мав що згадати. Вельми прикметно, що, перебуваючи в променях слави письменника-класика, Оксюта прагнув ніколи “не світитися”. Це у нього від вродженої селянської скромності й простоти. Інший на його місці міг би й “погрітися” в отому полум’яному промінні. Мій співрозмовник на це казав:
— Я вважав для себе за велику честь трудитися пліч-о-пліч з Олесем Терентійовичем, пособляти йому в його трудах праведних. А мати від того якийсь зиск — і в помині не було й ніколи не буде. Допоки живий, і далі служитиму задля його світлої пам’яті.
І ревно служив. Узяти хоча б такий факт. Позаторік у “Бібліотеці Шевченківського комітету” побачив світ чималий за обсягом том “Олесь Гончар. Листи”. Його упорядники — дружина незабутнього Олеся Терентійовича Валентина Гончар і він, Яків Оксюта. Саме вдвох і облагодили велику дослідницьку й організаторську роботу задля виходу вельми цікавої, знакової книжки епістолярної спадщини класика новітньої української літератури. У ній уміщено понад 530 листів і звернень автора до друзів, побратимів по перу, науковців, учителів, учнів та студентів, державних і громадських діячів. Ті листи беруть свій першопочаток ще з 1930х років.
Це видання, як і тритомник щоденникових записів О. Гончара, засвідчує, якими широкими інтересами, незгасним уболіванням за Україну та її народ жив видатний Майстер. А щоб видати його листи, упорядникам довелося докласти максимум зусиль, звернутися в сотні різних інстанцій, у державні й приватні архіви. Подібна робота багато в чому зрідні “ходінням по муках”, надто в наш “неповторний” час.
До речі, більш повне видання листів буде видрукуване в 10-му томі творів О. Гончара, яке готується у видавництві “Наукова думка”. Над цією епістолярною спадщиною письменника-побратима Яків Григорович працював до останніх днів свого життя.

* * *
Завжди на Новорічно-Різдвяні свята я неодмінно телефонував Гончаревому побратимові Якову Григоровичу, вітав його щиро. Вражався його завжди молодецьким голосом, його оптимізмом, якоюсь незбагненною залюбленістю в життя. Він ніколи ні на що не скаржився, просто жив життям праведника. А ще — непоказною, але надто щирою любов’ю до рідної України і до тих, хто “боровся, і жив, і страждав, і трудився для неї”. Серед таких очільників одним із перших був для нього незабутній Олесь Терентійович Гончар. Кажучи його словами, Яків Григорович Оксюта явив нам справжню красу людської вірності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment