ВИСТУП 22 СІЧНЯ 2011 РОКУ НА СОФІЇВСЬКІЙ ПЛОЩІ
Чому так сталося, що Злука наших держав, проголошена 1919 року, не забезпечила перемоги державності українського народу? Хто знищив об’єднану Українську Народну Республіку? Найголовніші її руйнівники — імперські білі й червоні армії, російські монархісти і більшовики, об’єднані ненавистю до самостійної України. А хто сьогодні намагається знищити українську державність? “Дядьки отєчества чужого”, прислужники білої і червоної Москви, регіонали і комуністи, об’єднані тією ж ненавистю до українського визвольного духу.
Минуло 92 роки, а ворог України — той же, і ті ж таки його союзники: споконвічні незгоди й чвари в середовищі українських державотворчих сил. Після Злуки не було створено єдиного державного управлінського апарату, єдиних збройних сил УНР. Галичина відбивалася від поляків, Наддніпрянщина — від росіян. А що сталося в Україні після переможного 1991 року? Ворожнеча й розкол в Русі, шизофренічні міжусобиці помаранчевих лідерів і ось вам Україна — над урвищем безодні.
Нинішня влада, керована з Кремля новоімперським кланом будівничих “русскаго міра”, спрямовує свою діяльність на перетворення нашої держави в колоніальну власність правителів Росії, в слухняну парафію Московського Патріархату. Московський Патріархат заплатив нашому найвищому чиновникові 50 тисяч євро за передачу церков Київського патріархату в руки розпинателів; небагато, але Юда дістав тільки тридцять срібняків за зраду свого Вчителя. Влада замикає в тюрми своїх політичних опонентів, мислячих залякує, підлих купує, а над усіма простягає диктаторську залізну руку, від якої має крижаніти людська душа.
Напрям політики режиму Януковича, суть якого відображає злочинна, антиукраїнська активність міністра Табачника, націлений на те, щоб вирвати з українського серця почуття національної гідності, а з української пам’яті — історію боротьби народу проти найжорсткішого ворога України — російського царизму і комунізму.
За допомогою своїх клевретів і п’ятої колони Москва повертає наш народ у добу Руїни. Мова, культура, духовність мають бути поступово знищені, а національна ідея українського народу, його державотворча енергія вже скована й замінена гаслом: “Усе для людей, а для українців — нічого!” Люди — це безнаціональні, як пролетарі Маркса, будівники нової УРСР під дахом, на якому сидить двоголовий невтомний, але й безуспішний убивця Прометея.
Але винні в наших бідах не тільки прибульці з космосу російського шовінізму, а й українські професійні патріоти, хворі на егоїзм, засліплені ревнивою ворождою до своїх братів-однодумців, противсіхньою вождівською пихатістю.
Дорогі мої, двадцять років тому я на цій площі відкривав рухівський мітинг з нагоди ювілею Злуки. Тоді на шляху від Львова до Києва в єдиному ланцюгу стояли сотні тисяч людей з прапорами, прапорів на всіх не вистачало, бо було ж їх пошито тільки півтора мільйона. Того дня на Софіївській площі з живого серця народу з’явилася безсмертна українська державність, тобто соборність, що за неї вмирали в боях козаки Хмельницького і Виговського, Мазепи і Петлюри, воїни УПА і найясніші розуми української інтелігенції в Сандармосі і незліченних катівнях НКВД.
Господи, благаю, дай нам сили об’єднатися й повернутися в сяйво синьо-жовтих прапорів Дня Злуки, в переможний настрій воскресаючої України!
Сьогодні свято Соборності затьмарене, але сонце наше не згасло, бо ми тут!
Ми бачимо тут нову сув’язь рук і розумів, здатних захистити Україну. Тут представлені всі українські землі. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Донеччина), Юлія Тимошенко (Наддніпрянщина), Тягнибок, Стецьків, Пальчинський (Галичина), Тарасюк, Заєць (Полісся), Соболєв, Наливайченко (Запоріжжя), Гриценко, Катеринчук (Черкащина), Брацюнь (Поділля), Лук’яненко (Чернігівщина), Ратушний (Тернопілля), Скипальський, Поровський (Волинь), Горбатов (Донецьк), Жорновий (Січеслав) і наймолодший серед нас — Олександр Данилюк, один із керівників минулорічного майдану, що також за місцем народження має право презентувати Київ.
Усіх не назвати, але названі й неназвані, всі ми — насамперед не політики, не громадяни з особливим статусом, а діти свого краю, своєї родини та землі, люди з українськими серцями, що беруть відповідальність за долю України.
Єднаймося! Єдність — перемога! Слава Україні!
Дмитро Павличко
