НАЦІЯ ЯК ПРОЕКТ КУЛЬТУРИ

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
“Всесвіт”, спеціально для “Слова Просвіти”

Нація існує як пам’ять культури. Таке спостереження виринає після прочитання монографії Ентоні Сміта “Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка”. Для західного читача Сміт — визнаний класик світової антропології, політології та історії. Ця книжка постала в результаті обговорень на щорічній конференції Товариства досліджень етнічної належності й націоналізму при Лондонській школі економіки 2004 року. Слід зазначити, що Лондонська школа економіки — один із найпрестижніших і найпотужніших інтелектуальних центрів Великої Британії.
У чому ж важливість цієї праці, яка не претендує на статус “інтелектуального буму”? Річ у тому, що монографія Ентоні Сміта узагальнює колосальний історичний, археологічний, політичний матеріал про те, в який час і за яких умов виникли нації. У сучасній історичній думці існують два рівноправні питання: “Що таке нація?” і “Коли виникає нація?”. Перше питання — онтологічне, воно змушує нас розібратися в самій суті явища. Але насправді саме друге питання і може розставити всі крапки над “і”, оскільки дає часову панораму, а тільки на великій відстані і можна розгледіти витоки національної самосвідомості. Нація для Е. Сміта — історико-культурний проект. Ось яке визначення пропонує дослідник: “Це названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів. Так само й національну ідентичність можна визначити як безперервне відтворення та реінтерпретацію структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй, та ідентифікацію індивідів із цією структурою і спадщиною… Добір рис ідеального типу визначений трьома припущеннями. Першим серед них є провідне становище соціальних процесів і символічних ресурсів у формуванні і збереженні націй, саме вони надають їм виразного, але гнучкого характеру. Друге припущення полягає в тому, що чимало рис ідеального типу походять від попередніх етнічних і етнорелігійних символів, традицій, міфів і спогадів, властивих масивам населення, які вважають за близькі або споріднені. Разом ці два припущення стосуються питання “Що таке нація?”, тобто унікального характеру історичної нації. Третє припущення полягає в тому, що ці соціальні процеси і символічні ресурси… можуть мати живий відгук серед населення протягом тривалих часових періодів”. Так нація не може існувати без землі (території), культури, пам’яті (міфології, свого символічного простору й системи ціннісних орієнтацій). Сміт говорить про “багатогранність характеру більшості націй і націоналізмів, часто багатошаровість характеру їхніх культурних традицій, що став результатом поступової еволюції або раптових змін і революції. Своєю чергою ця багатогранність свідчить про дальшу важливість різних культурних традицій, надто традицій заповіту і республіки, які надають національним спільнотам багатства й розмаїття”.
“Я стверджуватиму, — розвиває думку історик, — що форми національної спільноти залежать від певних культурних традицій, які походять із давніх часів і сформували властиві членам тих громад характер і чуття національної ідентичності”.
На думку британського соціолога й культуролога, основними характеристиками нації можуть бути такі:
“1. добре окреслена територія з фіксованим центром і виразно демаркованими й контрольованими кордонами;
2. єдина правова система і спільні правові інституції в межах цієї території, які створюють політично-правову спільноту;
3. участь усіх членів, або громадян у суспільному житті та політиці нації;
4. масова публічна культура, поширювана засобами державної стандартизованої системи масової освіти;
5. колективна незалежність, інституційно утверджена у формі суверенної територіальної держави цієї нації;
6. членство нації в “інтернаціональній” системі товариства націй;
7. легітимація, якщо не створення, нації завдяки ідеології націоналізму”.
Із першого розділу дослідник говорить про дві традиції щодо визначення “нації” як політично-історичного й соціокультурного явища. “Модерністи” прагнуть пов’язати витоки нації лише з новим часом (модерною добою). Натомість є апологети “неоправічності”, які запевняють, що нація — продукт давній, оскільки нація виникає вже у стародавні часи. Дискусія полягає в тому, що модерністи переконані: націю створюють не безмовні маси, а прогресивні інтелектуали, які можуть сконструювати образ своєї нації в певний історичний момент. Це свідчить про наявність політичного самоусвідомлення. “Саме націоналісти, на думку Гелнера, створюють нації, а не навпаки, так само, як Просвітництво, вважає Елі Кедурі, сформувало світську культуру націй і породило наслідувальні та реактивні інтелігенції спершу в усій Європі, а потім на всій земній кулі. Саме це й становить переламний етап націоналізму. Адже Просвітництво за межами своїх батьківщин створило покоління відчуженої й розчарованої молоді — маргінальних людей, які відчувають, що їхні шанси на гідну роботу і статус, відповідні їхній світській освіті, знищені аристократичною або колоніальною зневагою. Невдоволення, яке виникало, шукало в націоналізмі спасенного політичного розв’язку. Результатом стали заклики послідовних хвиль націоналістичних інтелектуалів до “своїх”, належних до однієї культури мас, створювати політичну націю, в якій інтелектуали матимуть забезпечену роль лідерів. Тільки після Французької революції такі заклики вже могли сколихнути маси, починаючи з романтиків у Німеччині, — тож у такому разі формування націй знову припадає на XIX ст.”, — зазначає автор монографії. З іншого боку, “Величезна маса людей, неписьменне та ізольоване селянство, не лишило ніяких письмових пам’яток. Але в такому разі скільки цих пам’яток селяни лишили в XIX ст., цьому, на думку більшості модерністів, періоді зародження націй?
Ці міркування знову повертають нас до головного твердження Вокера Коннора, що нації і націоналізми — масові феномени, а оскільки селяни в попередні періоди були неписьменні й “німі”, годі говорити про існування націй за часів, коли вони ще не вийшли на політичну арену країни, а у випадку теперішніх націй — Коннор, якщо є досить свідчень, припускає існування націй у давніші історичні періоди — цей вихід відбувся лише наприкінці XIX ст. Проти Коннорового аргументу можна спрямувати кілька заперечень. Почнімо з того, що(!) відсутність свідчень — не те саме, що свідчення відсутності, тож аргумент, зіпертий на мовчання документальних джерел, часто має двосічний характер. На думку неоправічників, це мовчання можна з не меншими підставами інтерпретувати або як те, що селяни визнають або вважають за даність свої етнічні й національні зв’язки, або як властивий їм брак будь-яких почуттів національної належності”.
Що ж для звичайного читача дають ці наукові дискусії? Одразу скажу, що це дослідження Е. Сміта з першого розділу може видатися занадто академічним, сухим, що ця книжка розрахована передовсім на гуманітаріїв і науковців. Насправді це не так, просто автор виставляє перед читачем вимогу пройти вступну частину, аби сформувати адекватний простір розуміння. Як науковець Сміт прагне подати історіографію явища, прописати науковий апарат і методологічну перспективу. Все найцікавіше починається далі для тих, хто зможе здолати академічний рубіж у першому розділі.
“Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка” — вже в самій назві дослідження сконцентровано вузлові проблеми “націології”. В нашій культурі сьогодні, на жаль, націологію вважають упослідженою, мовляв, це царина для “національно свідомих” (яких часом на Сході в побуті називають бандерівцями, а у Криму — бидломовними). В Європі сьогодні проблеми націології вкрай важливі: Європа прагне розібратися зі своєю історією, щоб зрозуміти, наскільки можливим є вписування у своє життя історій раніше колонізованих націй. Чи, може, колонізованими були зовсім не нації, а народності, етноси, племена? Може, саме наявність колонізатора “допомогла” цим племенам/етносам/народам усвідомити свою історичну й культурну самобутність? Нація не можлива без соціоісторичного й політико-культурного контексту.
Як переконує Е. Сміт, нація апріорно містить усі ці складові. Вона виникає лише тоді, коли є спільна політична система, коли є спільна культура і монолітний суспільний устрій. Усе це сприяє формуванню націй. Це дає підстави “неоправічникам” говорити про те, що нація — проект архаїчний, який виник у часи Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Юдеї, Стародавньої Греції. В ті часи було сформовано найважливіше — джерело для самоусвідомлення. Для когось це самоусвідомлення було покладено в прокрустове ложе заповіту (як в Юдеї), для когось — ієрархії (як у Стародавньому Єгипті), для когось — республіки (як у Греції). Так Е. Сміт доходить висновку, що нація — не світський проект; нація, навіть у найліберальнішому суспільстві, у найдемократичніший час усе одно містить елемент сакрального. Культура сакрального — архаїчна праматерія, праелемент, із якого формується нація. Здавалося б, знову входимо в площину наукових понять… Але ж насправді це вкрай важливо для розуміння сучасних процесів передовсім в Україні.
Якщо нація не “світський феномен”, а містить форми сакрального мислення, це означає, що в осерді нації є щось священне, щось надважливе, що неможливо адекватно описати і передати раціонально. Хіба це “щось” не є тим загадковим механізмом, який змушував у всі часи різні народи (згадати хоча б Європу) змагатися між собою? Всесвітня історія — це історія вияву сили. Згадати хоча б про криваві війни між Англією та Францією? Згадати війни в Італії та Німеччині? Нація прагне утвердити себе, бо в такий спосіб утверджується святиня. Ця “святиня” незримо наявна в національному єстві. Сутність нації виростає з тіла священного, нація — проекція чогось небесного. Війни на національній основі — найзапекліші, найстрашніші в усі часи. Згадати й сьогоднішні протистояння в Росії на Кавказі? Згадати Чечню? Згадати Кримську війну? Згадати того ж Лєрмонтова з його “Героєм нашого часу”?!
Е. Сміт припускає, що споконвіку в соціальному вимірі існували три кити: ієрархія (розподіл на царів, вождів, фараонів і нарід, чернь, плебс), заповіт (люди на землі прагнули збудувати державу за вищими законами, за законами, які на землю “передав” Усевишній, Бог, Аллах), демократично-республіканське мислення (людина прагнула бути вільною, для неї найвищим соціальним благом була свобода і невтручання в особистісний простір інших людей; проте навіть ця форма соціального устрою мала свої химери і свої святині, які було реалізовано в соціальному плані, можливо, й несвідомо). Таким чином нація складається з різних параметрів, але в осерді — золоте дерево, Arbol mundi, Axis mundi. Це не лише соціальна угода між різними індивідами. Але ж у такому разі виміри “нації” не можуть бути обмежені лише політичним або історичним чи соціальним контекстом.
Найближче підійти до царини “сакрального” може саме культура. Для того, щоб існувала нація, як переконує Е. Сміт, має бути спільний простір розуміння. Культура надає можливість сформувати такий простір. Як він реалізується? Звичайно, за допомогою мови. “Для націй же такі спільні культурні риси повинні стати спільним громадським набутком і правити за конкретні критерії культурної диференціації. Вони повинні стати частиною характерної національної публічної культури. Крім того, будь-які регіональні варіанти діалекту чи культу мають бути підпорядковані цій ідеологізованій публічній культурі — або винищені”, — переконує Е. Сміт. Щоб була створена нація, має бути сформована єдина мовна модель, якою ця нація може репрезентувати себе в часі. Сміт зазначає, що всередині нації можуть бути різні діалекти, але обов’язково має існувати спільний голос, спільна мова. На його думку, “…публічні ритуали, церемонії та символи мають більше значення для виникнення націй, ніж створені простонародною мовою коди і літератури. Адже ці коди й літератури зринають на поверхню тільки на початку новітньої доби, незважаючи на аргументи Адріана Гейстінґза, що в Англії та серед її сусідів вони виявлялися ще в середні віки. Література здебільшого була сферою придворної та церковної еліти, принаймні до миті, коли держава на початку новітньої доби “зафіксувала” мову та її літературу, а друкарський капіталізм поширив її продукти на ширші кола. Натомість публічні ритуали, церемонії й символи поширюються набагато раніше, бо вважається, що вони необхідні для прищеплення великим сегментам населення спільного чуття належності до широкої політично-культурної спільноти…”.
А як бути в українській ситуації? У нас тоді мають існувати дві нації: українськомовна й російськомовна? Чи може в такому разі бути порозуміння? Як кваліфікувати Швейцарію та Бельгію?
Ми останнім часом намагаємося реалізувати політику гармонійного співіснування українськомовних і російськомовних. Джеймс Мейс узагалі свого часу сказав, що українське суспільство поділяється на українців (незалежно від мови спілкування) і совків. На жаль, сьогодні в цьому дедалі сильніше переконуєшся. Але чому все ж таки найбільший клопіт для національної політики, для утвердження національної ідеї створюють російськомовні регіони? Крим? Донецьк? Одеса? Чому в цих регіонах люди ведуться на хармани “псевдопророків” (які тепер можуть бути і мерами, і губернаторами, і журналістами, і дипломатами)? На жаль, мова може бути і фактором відчуження, і фактором розколу. Принаймні цей факт двомовності має якось перекриватися в національній моделі іншими сильнішими націоствердними факторами. А в нас цього немає. Схід і Крим не хоче поважати українську мову, нівелюючи статус державної української мови, забуваючи про “колоніальне” коріння російської мови — російська була утверджена цілеспрямовано, нахабно, жорстоко, шляхом винищення української інтелігенції. Поважаючи мовний вибір кожного, толерантно ставлячись до російської мови, маємо розуміти, як переконує британський фахівець, що мова — національна риса.
А отже, в Україні національна ознака — подвійність, на якій грають сусіди. Монографія Е. Сміта виважено, аргументовано переконує в тому, що нація — політичний, інтелектуальний, соціальний проект, який передовсім виростає з сакральних шарів і усвідомлення своєї культури? Володимир наказав знищити язичницьких богів, щоб збудувати нову християнську державу. А як бути тепер Україні, коли хтось цінує Шевченка, хтось Пушкіна, а хтось узагалі живе поза категоріями культури? Десь співають колядки, а десь — шансон. Десь послуговуються українською, десь російською, а десь — блатняком? А нація ж наче одна? Чи дві? А якщо дві, то можливе об’єднання в одній державі? Чи можна об’єднати націю, засновану на Заповіті, з нацією, заснованою на демократії? Історія доводить, як переконує Е. Сміт, що дуже рідко такі об’єднання у стародавні часи були можливі. Багато чого залежить від грамотної політики, орієнтованої на державотворення, а не на підігрування колишнім колонізаторам. Зрештою, і європейські нації модерного часу не були монолітними у своїй суті, але вони змогли вберегти національне ядро завдяки державній політиці, яка не плекала міфів про спільну імперську колиску. На думку Е. Д. Сміта, “…нації — це насправді етнічні групи, наділені самоусвідомленням. Нації становлять найчисленнішу групу, сформовану на основі властивої її членам переконаності, що вони мають предківську пов’язаність. А те, що вони можуть не мати предківської пов’язаності або походити, як трапляється досить часто, з розмаїття етнічних джерел, не має значення. У творенні націй важить не фактична історія, а відчута”.
Тим більше сучасний світ у глобальній проекції взагалі не мислить поняття “гомогенності” — тепер американські джинси виготовляють у Туреччині, італійські меблі — на Малій Арнаутській… А що виготовлятимуть в Україні?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment