“Історія заради порозуміння”, під такою назвою 14—15 січня в Українському католицькому університеті з ініціативи Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін “Нова Доба” і Програми дослідження сучасної історії та культури України ім. Петра Яцика відбувся круглий стіл науковців та вчителів історії. Учасники зустрічі обговорили важливі питання — написання нового підручника з історії нашої держави та укладання нової історичної політики в державі.
Наталія ПАВЛИШИН,
м. Львів
Під час конференції експерти обговорили проект нового підручника “Разом на одній землі. Історія України багатокультурна”, який підготувала Асоціація “Нова Доба” за підтримки Ради Європи. Цей посібник, який пропонує поліетнічну версію української історії, готують до виходу 2012 року.
Окрім дискусій щодо посібника, науковці ставили перед собою й більш стратегічну мету — створення громадської альтернативи офіційній версії історичної пам’яті, аби не дозволити політикам використовувати історію винятково для вузькопартійних цілей. “Конфлікт навколо історичної пам’яті унеможливлює компроміс у державі, це також гальмує політичні та економічні реформи. Тому потрібні громадські ініціативи, які зможуть протистояти такій монополізації і пропонувати розумні альтернативи”, — зазначив професор Львівського національного університету ім. І. Франка, відомий історик Ярослав Грицак.
Для реалізації своїх задумів учасники заходу створили рух “Історична ініціатива”. До проекту долучилося близько сорока педагогів-істориків і науковців із різних регіонів України: Одеси, Харкова, Криму, Луцька, Рівного та інших.
На думку експертів, головним викликом для сучасних українських істориків є вписання історії країни в європейський контекст.
УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ СВІТОВОЇ
У результаті обговорень та дискусій науковці зійшлися на думці, що викладання історії України потребує серйозних змін, бо підручники в нашій державі нагадують підручники історії Європи ХІХ ст., які мали національний характер. На думку Ярослава Грицака, наша держава ще досі “переживає своє ХІХ століття”, бо викладає свою історію відокремлено від європейської. З цим погодилася також історик, професор Києво-Могилянської академії, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії НАУКМА Наталія Яковенко і запропонувала скоординувати схему української історії зі схемою загальноєвропейської, яку викладають за великими культурними епохами.
Доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України НАН України Станіслав Кульчицький зазначив, що досі залишається невирішеним питання про те, скільки курсів історій викладати і які саме — “історію України” і “всесвітню історію” (такий поділ був у Російській імперії, Радянському Союзі та сучасній Росії) чи просто “історію” (європейський приклад). В Україні, на думку науковця, мала б бути історія України на тлі всесвітньої історії, куди входили б загальні явища, регіональна історія (якої досі в наших підручниках практично нема) та історичне краєзнавство.
Науковці зійшлися на думці й про те, що нашу історію не треба розглядати крізь призму колоніального статусу. Треба вивчати буття українців у всіх державах, до яких їх вводила історична доля, через призму включеності в життя цих держав. Як приклад експерти навели радянський період. У той час борців були лише одиниці, а решта є прикладом включеності.
Зокрема Наталія Яковенко закцентувала на тому, що “ідея колоніального статусу вносить в історію України почуття меншовартості та постійної упослідженості. Такий підхід до висвітлення історичних подій неминуче призведе до відчуття власної вторинності і марґінальності”.
ГЕРОЇЗМ ЖЕРТОВНИЙ, А НЕ НАСТУПАЛЬНИЙ
Історики дійшли висновку, що місце війни у шкільному підручнику історії має бути принципово переосмислено. Учні мають вивчати війну як явище, з якої повинні знати певну кількість найголовніших дат і подій. “У війні немає правих і немає винних. Одна річ розглянути, які ідеології підштовхнули у ХХ ст. до війни, а інша — це жертовність мільйонів невинних людей, які повинні були на фронті, в тилу, страждаючи, пережити той страшний час” — саме це, на переконання історика Наталії Яковенко, має бути головним акцентом у змалюванні війни. Зокрема вона наголосила на потребі виокремлювати історію дослідницьку, яка має включати все, та історію шкільну, яка насамперед має бути виховною.
Схожої думки дотримується й Ярослав Грицак, який наголосив, що є різні типи героїзму. І важливо акцентувати увагу на героїзмі не тих, хто стріляє, а тих, у кого стріляють. І якщо розглядати українську історію в такому контексті, то нас більше об’єднують жертви, аніж герої.
МОРАЛЬНІСТЬ — ШЛЯХ ПОРОЗУМІННЯ
Шкільна книжка, на думку експертів, має нести не лише знання, а й виховний заряд, щоб дитина виростала терпимою до інших рас і релігій.
Наталія Яковенко наголосила на потребі зміщення історичних акцентів, що розширить моральний вимір і відкритість молодої людини, навчить молодь вірити не лише власним поглядам, а й у те, що опонент може бути правий. Це абсолютно сучасна вимога до підручника, який повинен будувати й утверджувати саме моральну людину.
— Національне виховання має бути вихованням моральнісного громадянина, який любить і поважає свою Батьківщину, але разом із тим це відкрита на світ людина, яка шанує інших і усвідомлює, що правд може бути багато, — наголосила Наталія Яковенко.
ПОЛІЕТНІЧНІСТЬ
ЯК ОЗНАКА ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ
Чи не найбільше дискусій під час “круглого столу” викликало питання поліетнічності в історії України. Наша держава є багатовимірним (релігійне, мовне, етнічне) “пограниччям”, тому вибір ідентичності особливо гострий.
Зокрема завідувач кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету Володимир Кравченко наголосив на тому, що більшість західних істориків, аналізуючи історичні події, використовують поліетнічний підхід. Національно-державницька парадигма, що домінувала ще півстоліття тому, на Заході поступилася місцем мультикультурній перспективі. Адже саме мультикультурне бачення власної історії є привілеєм демократичних та успішних країн із розвиненим громадянським суспільством. Вивчення історії різних культур пришвидшує виховання в людині якості самостійно і критично мислити та привчає поважати інших.
Зі свого боку, історик, декан гуманітарного факультету Українського католицького університету Ігор Скочиляс зауважив, що поліетнічна історія є новою і несподіваною для нашого суспільства. Такий підхід перспективний, коли досягнуто загальнонаціонального консенсусу в трактуванні подій минулого.
— Наша держава має дві історичні пам’яті: українську і колоніальну. В нас є громадяни, які є українцями лише за географічним визначенням, а не за ментальними ознаками. Щоб змінити ситуацію, треба написати історію України з цивілізаційних міркувань, відмовившись від підходу, який існував навіть у нових українських підручниках поч. 90-х років ХХ століття, — наголосив завідувач відділу джерел історії України XIX — початку XX ст. Інституту української археографії та джерелознавства НАН ім. М. Грушевського Ігор Гирич.
