ОПОЗИЦІЯ — ВІД КРОНИ ДО КОРЕНЯ І ПОЗИЦІЯ БОГДАНА ГОРИНЯ

Гриць ГАЙОВИЙ

Суспільну значущість братів Михайла та Богдана Горинів у політичних ігрищах сучасності зазвичай сприймають лише сукупно, до того ж у молодшому браті багато хто не бачить самодостатньої опозиційної (і творчої!) особистості серед чільних діячів доби останніх визвольних змагань.
Природно, що і в біографії, і в світогляді братів багато спільного, але ототожнювати їх аж ніяк не можна. (Кажу це напевно, бо обох достатньо добре знаю: свого часу доводилося разом їсти мордовську бурду з алюмінієвих мисок.) Михайло як політик — максималіст: радикальний, рішучий, часто нестримний і безоглядний. Богдан, навпаки, хоч наполегливий, але поміркований, розважливий, обережний і завбачливий. До того ж він не лише політик, а й ерудований мистецтвознавець, вимогливий критик, вправний літератор і… скрупульозний літописець.
Либонь ще з дитинства (а зі студентських років — точно!) в процесі навчання, просвітницької роботи, підпільної й відкритої політичної діяльності він методично карбував не лише в пам’яті, а й на папері, фото- й магнітофонних плівках усе найважливіше, що бачив, чув і що думав про це. Щоб по досягненні 70-річного віку, додатково озброївшись раніше таємними документами, у трьох грубезних книгах спогадів і роздумів правдиво й відверто розповісти людям “Не тільки про себе”. При цьому не доповнювати неминучі провали в пам’яті пізнішими домислами.
Архітектоніку першої книги цього багатопланового роману-колажу формують нотатки, листи, спогади, щоденникові записи, офіційні протоколи та світлини. Із них вимальовуються портрети громадських і культурних діячів — від сучасників Івана Франка до маловідомих тоді підпільних самвидавців. Оповідь обмежена десятилітнім часовим відрізком: 1955—1965 рр.
Багато неординарних людей — талановитих, ерудованих, високої культури, але різних за характером, рівнем громадянської сміливості й організаційних здібностей — знайшли свої місця в Богдановім колажі. А найяскравіше вирізняється колосальна постать Івана Світличного. “Двигун руху шістдесятників” — так називається розділ, присвячений йому — винятковій особистості, людині, яка мала дар і волю формувати нову революційну генерацію, акумулюючи творчу енергію цілого покоління, спрямовуючи її в русло національно-культурного руху й “надаючи цьому рухові певної організаційної окресленості”.
Друга книжка охоплює удвічі довший часовий відтинок (1965—1985 рр.) — період застою і реакції, на який припадають аж дві кадебістські масові “зачистки” інакомислячих, так званих дисидентів націоналістичного ухилу. Вона майже удвічі більша за обсягом і чи не найцікавіша (принаймні з мого погляду). Оприлюднено багато цікавих архівних документів (зокрема з грифами “секретно” та “совершенно секретно”) — від стенограм пленумів творчих спілок до протоколів слідства в “особливо важливих справах” і закритих судів; від доповідних записок спецслужб високим партійним інстанціям до “сигналів” стукачів; від “покаянь” розколотих “особливо небезпечних державних злочинців” до “рятівних” наклепів заляканих “свідків” та упереджувальних доносів потенційних кандидатів у “державні злочинці”. Приміром, серед партапаратних документів внутрішнього користування — текст датованого 11.VІІ.1972 р. доносу заповзятого провінційного партфункціонера В. Маланчука київському босу В. Щербицькому на відносно ліберального секретаря республіканського ЦК Ф. Овчаренка, посаду якого невдовзі таки відняв “злий геній львівської інтелігенції”, як іронічно називає автор цього підленького кар’єриста. І вже 23 березня 1973 р. він брав участь у роботі ІV пленуму правління Спілки письменників України, очоливши там “високопоставлену ораву партійних вовкулак”, які разом зі спілчанськими прихвоснями ганьбили Івана Білика, Романа Андріяшика, Олеся Бердника. (Іван Дзюба, здається, тоді вже сидів у в’язниці — до розкаяння). Наводяться стенограми виступів погромників — зокрема В. Козаченка, Л. Новиченка та іже з ними.
Автор, схильний до психологізму, розмірковує над проблемою духовного роздвоєння і подвійної моралі, характерних для тоталітарного режиму. “Подвійна свідомість була для них (ідеться про літераторів на кшталт Тичини, Рильського, Малишка та деяких шістдесятників), та й не тільки для них, панциром, що охороняв їх од знищення”. Так, відома письменниця Ірина (Дарія Дмитрівна) Вільде, теоретично обґрунтовуючи свою політичну дволикість, у відвертій розмові давала практичну настанову й Богданові Гориню: “Якщо служити владі, то можна щось зробити й для літератури, не зачіпаючи владу. Прийде час — і це буде оцінено. Подумайте над цим”.
Мабуть-таки думав, і довго думав, бо завершив свій філософський відступ несподіваним висновком: “Було б помилково думати, що при незалежній Україні ця хвороба повністю щезла й ніхто нею не хворіє. Хворіє, та ще й як!”
Загалом цікаві, хоча й не беззаперечні, розмірковування не лише з психологічної, а й етичної точки зору, нагадали мені “бородатий” анекдот про діда, який спробував, але не зміг перестрибнути канаву, й, вилазячи з неї, скрушно промовив: “Ех, старість — не радість…”, а коли озирнувся й побачив, що нікого поблизу нема, додав, махнувши рукою: “А, я й молодим такий був!”.
Важко дорікнути Богданові відсутністю чи бодай притлумленістю почуття гумору в позірно серйозному стилі розлогого твору. Той гумор іноді чорною тінню пробивається навіть через шпарки споруд, де, здавалося б, зовсім не до сміху — зі слідчих ізоляторів, пересильних в’язниць та зеківськими посланнями з “малої зони” концтабору у “велику зону” соцтабору.
А далі — посттабірний колорит, і на його тлі — колоритні постаті Надії Світличної і Алли Горської, безстрашного Романа Андріяшика й багатоликого Івана Драча, розсудливого Олеся Гончара й обережної Ірини Вільде, невтомних братів Анатолія та Валерія Шевчуків. То був час застою, морально-психологічного тиску, нагнітання страху і другої “відсидки” більшості перших “відсидентів”.
На відміну від свого принципового, схильного до екстремізму брата, Богдан Горинь зумів уникнути повторного ув’язнення завдяки винятковій обережності. І надалі Богдан стояв ближче до конструктивного лібералізму, ніж до радикального екстремізму, своїм ідеалом вважаючи Махатму Ганді з його теорією всеохоплюючого ненасильницького спротиву колоніальному режимові.
Найбільша за обсягом і, певно, найзмістовніша остання книжка трилогії (1985—1990), хоч і найкоротша за часовим відтинком. То був час так званої Горбачовської перебудови і гласності. І в книжці документально зафіксовано майже все, що намічали й на що спромоглися. В особах і думках, планах і діях. Тобто за що боролися, а на що напоролися. Одне слово — колаж, у якому навіть посвяченим нелегко розібратися.
Хочу привернути увагу читачів до деяких висвітлених Б. Горинем сумнівних або не до кінця з’ясованих моментів історії визвольних змагань та її чинників. Зокрема стосовно однієї з ключових і найяскравіших постатей тогочасного процесу — мого колишнього однокурсника по факультету журналістики Київського держуніверситету В’ячеслава Чорновола.
Загальноприйнята думка про те, що саме Чорновіл був ініціатором перетворення Руху на партію (що небезпідставно вважається найбільшою тактичною помилкою націонал-демократів у процесі українського державотворення), виявляється, не зовсім відповідає дійсності. Насправді перше звернення з такою ініціативою, опубліковане в “Літературній Україні” 8 березня 1990 р., підписали 22 вже тоді добре відомі рухівці, серед яких — Ю. Бадзьо, С. Головатий,   В. Дончик, І. Драч, П. Кислий,          В. Мулява, Д. Павличко, В. Яворівський, а також керівники Української Гельсінкської спілки (УГС) М. Горинь та Л. Лук’яненко.
А через тиждень В. Чорновіл у зверненні до виконавчого комітету УГС категорично висловив принципову незгоду з цією заявою, обґрунтовуючи її таким чином: “Уважаю, що створення справжньої політичної партії неможливе на такій широкій базі, як Рух, що увібрав у себе все розмаїття опозиційно настроєних елементів українського суспільства — від ліберальних членів КПРС і прихильників федерацій і конфедерацій до відвертих антикомуністів і поборників самостійної Української держави. Уважаю також, що ліквідація Руху як масової бази опозиції і перетворення його в партію нанесло б невиправної шкоди справі національного визволення” (Підкреслення моє. — Г. Г.).
Та, як ми знаємо, незабаром Рух було таки перетворено на однойменну партію — саме зусиллями й під егідою того ж Чорновола. Але про це Богдан Горинь уже нічого не пише. Зате докладно подає передісторію такої, на перший погляд, дивної метаморфози свого видатного сподвижника в розділі “Довга розмова з гірким присмаком”.
Почалося з непорозумінь і навіть чвар між колишніми однодумцями й однокамерниками, які стали помалу відтісняти Чорновола зі звичної для нього позиції лідера. Тоді він, щоб відчувати себе вільним від тиску авторитетних товаришів по боротьбі, водночас нібито підвищуючи професійний рівень друкованої пропаганди, вирішив виокремитися з УГС у так званий УНВІС — Українську незалежну видавничо-інформаційну спілку. При цьому хвалився: “Коли ми створювали УНВІС, дали згоду з нами співпрацювати навіть (підкреслення моє. — Г. Г.) деякі офіційні журналісти, як Ганна Стеців з “Ленінської молоді” (тоді членкиня КПРС, скромно зазначає в ремарці Б. Горинь).
30 квітня 1990 р. на установчому з’їзді Республіканської партії, що постала з середовища УГС, у промові Чорновола, за словами Б. Гориня, “чулася глибока образа людини, яка створювала УГС, але опинилася на узбіччі подальших процесів”. Зокрема він сказав: “Навіщо нам вождизм? Якщо двоє-троє моральних авторитетів між собою не домовляться, то гріш ціна такій партії”.
Це в тому разі, зазначимо для себе, якщо вождем буде не Чорновіл. Бо, як справедливо каже Горинь, “Бачити себе першим, довести моральне й інтелектуальне право бути першим — таким був В’ячеслав у всіх справах, за які брався. Мрією його було стати на чолі незалежної України, але об’єктивні й суб’єктивні чинники стали непереборною перешкодою для реалізації найбільшої мети його життя”. Для досягнення цілі в пошуках ширшого кола прибічників він готовий був (можливо, тимчасово) поступитися навіть деякими засадничими принципами. Так, наводиться “мовою оригіналу” для багатьох несподіване, а для декого призабуте “Обращение кандидата в депутаты УССР Вячеслава Черновола к русскому населению Украины”, звідки раптом вигулькується “проект федеративного устройства будущего украинского государства”. І далі: “Нет, не по национальному признаку проходит сегодня главный водораздел в нашем обществе”.
Ну а потім Чорновіл з оновленою когортою палко відданих йому прибічників перетворив Рух на політичну партію, яка невдовзі й сама розвалилася…
Давно випробувана у світовій практиці тактика політичної (і не тільки) боротьби: найлегше розвалити якусь структуру, очоливши її. Або знайти спосіб спрямувати конкуруючих між собою очільників тієї структури на відповідні дії чи, в крайньому разі, зіштовхнути їх лобами.
З того, що ми бачимо тепер, можна безпомилково здогадатися, чий вишкіл проходили особи з найближчого “рухівського” оточення зарозумілого “вічного революціонера”. Крім Ганни Стеців (для ясності: вона ж Ганна Герман), можна згадати й деяких його партійних “соратників” вищого рангу — приміром, триразового міністра юстиції в різних урядах, жоден з яких не був рухівським, або компартноменклатурного “міжнародника”, що раптом, немов Пилип з конопель, вигулькнув з примітивною спецслужбівською “легендою” й одразу опинився на чолі рухівської колони. Тож нам залишається тільки здогадуватися, що нашіптували та до чого спонукали ці улесливо-мовчазні (коли треба!) “професіонали”. А куди вони спрямували ту колону й до якого фінішу довели самого В’ячеслава Максимовича — відомо…
Богдан Горинь мав твердий і послідовно здійснюваний намір “сконцентрувати світ власної пам’яти, знань, роздумів, почуттів та, доклавши зусиль, залишити його людям”. І виконав свій задум, треба сказати, добросовісно й добротно. На жаль, не до кінця: поза увагою залишився період так званої незалежності, до здобуття, а потім і “розбудови”1, до якої був безпосередньо причетний, а ось чому вона досі залишається так званою, не пояснив… Проте, як кажуть галичани, будемо ся надіяти, бо ще має час і снагу: в лютому цього року йому виповнюється лише сімдесят п’ять. Отже, нам залишається тільки принагідно побажати Богданові Миколайовичу здоров’я і натхнення до праці на славу й добробут соборної, вільної і справді незалежної України!

1 Розбудова — хитромудрий термін, мабуть, якимось єхидним гумористом придуманий спеціяльно для нардепівської братії, українських президентів, прем’єрів та державних чиновників, аби замість того, щоб будувати державу, вони її гуртом і поодинці розбудовували… (Г. Г.).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment