ДІТИ ЯКОЇ ВІЙНИ? Хронологія популізму

s-peremogaУ плетиві соціальних проблем останніх років однією з найскандальніших стала тема соціального захисту так званих дітей війни. Вона постійно виринала під час виборчих кампаній, була засобом демагогічно-популістських обіцянок. А зараз на тлі загострення соціальних питань набула нових, несподіваних граней.

Петро АНТОНЕНКО

Нагадаємо суть питання. Закон України “Про соціальний захист дітей війни” був прийнятий парламентом восени 2004 року і підписаний президентом Л. Кучмою 18 листопада того ж року. Точні дати нагадати необхідно, бо це безпосередньо пов’язано і з ухваленням Закону, і з його змістом. Було це в розпал президентської виборчої кампанії, тож не випадково, якраз у виборчій лихоманці, влада проштовхує через парламент цей Закон. Адже, нагадаємо, опонентом Віктора Ющенка в другому турі виборів був висуванець влади Кучми Віктор Янукович, тогочасний прем’єр-міністр України. Ще один цікавий момент: Закон мав набути чинності із 1 січня 2006 року. Доволі рідкісний момент у законодавчій практиці — відтермінування Закону, вступ його в дію аж на другому році по ухваленню. Тобто майбутній переможець виборів мав би приступити до виконання цього Закону лише через рік, що досить важливо, враховуючи (як далі побачимо) суть Закону.
Отже, в наше законодавство було введено нову юридичну дефініцію — “діти війни”. Це (цитую) “особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років”. Тобто, люди, які народилися між 1 вересня 1927 р. і 1 вересня 1945 року. Варто зазначити, що немало таких людей уже входили до якихось соціальних категорій і були під захистом відповідних законів. Наприклад, учасники війни. Адже 18-літні, а то й молодші, 1945 року встигли повоювати наприкінці війни, дехто навіть став інвалідом і підпадав під цю категорію соціального захисту. Свого часу категорія учасників війни була розширена, до неї увійшли не лише колишні фронтовики. Не забуваймо й про таку тяжку сторінку нашої історії, як примусове вигнання фашистами у неволю молодих хлопців і дівчат, часом і 15—16-літніх. Це категорія так званих остарбайтерів. І нарешті були ще нещасніші — малолітні в’язні фашистських таборів, яким теж уже було передбачено відповідний соціальний захист.
Та держава вирішила взяти під опіку всіх, чиє дитинство обпалила війна. Читаємо в Законі мотивацію такого кроку: “Державні соціальні гарантії дітям війни встановлюються з метою: визнання на державному рівні важкого життєвого шляху громадян України, чиє дитинство збіглося з роками Другої світової війни”.
Мета благородна і зрозуміла. Те, що багато хто пережив у дитячому віці, важко й передати. Найперше — мільйони цих дітей війни стали сиротами чи напівсиротами. Окупація або евакуація, зовсім недитяча праця, злидні, голод у війну і голод 1947 року — все це вони пережили. Їх із кожним роком усе менше. Тож що наша держава змогла пообіцяти і зробити для їхнього захисту через 60 з лишком років після війни?
Закон доволі лаконічний, усього чотири розділи, 11 статей, соціальний захист виписаний конкретно. Що саме?
Перша група пільг стосується… роботи. Якщо врахувати, що на момент вступу Закону в дію, на 1 січня 2006 року, наймолодшим дітям війни йшов 61-й рік, а найстаршим було під 80, тобто всі вони були пенсійного віку, то доволі екзотичними є такі пільги, як “право на переважне залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників”, “використання чергової відпустки в зручний для них час”, “100-відсоткова виплата по лікарняних, незалежно від стажу роботи”. Хоча, звичайно, якась жменька дітей війни працювала і працює й скористалася цими пільгами.
Друга пільга щодо безплатного проїзду в міському транспорті, у приміських автобусах та поїздах. Утім, щодо електричок, це право люди мають і так, як звичайні пенсіонери. Є ще низка пільг по лікуванню, в межах можливостей нашої бідної медицини. Більш суттєва і реальна пільга — 25-відсоткова знижка при оплаті комунальних послуг, правда, “у межах середніх норм споживання”.
А тепер час перейти до найбільш гострої, якщо не сказати, скандальної пільги, яка ось уже 5 років збурює це середовище. Це сумнозвісна стаття 6 Закону. Нею дітям війни було гарантовано щомісячну надбавку до пенсії (чи довічного грошового утримання, державної соціальної допомоги) в розмірі 30 відсотків від мінімальної державної пенсії. Ось ця 30-відсоткова надбавка й стала предметом нової війни з дітьми війни. Розпочала цю війну саме держава, яка зобов’язалася в Законі фінансувати соціальні гарантії коштом Державного бюджету України. І згадана доплата має здійснюватися через Пенсійний фонд України. Але, схоже, жодному з мільйонів дітей війни за всі ці 5 років Пенсійний фонд держави не виплатив доплат без судових позовів.
Зазначимо, що держава ніколи й не закладала в держбюджет цієї 30-відсоткової доплати дітям війни. І у 2006, і у 2007 роках уряди спокійно подавали в парламент проект бюджету зі значно нижчими цифрами. Або взагалі намагалися регулювати це урядовими постановами. Врешті-решт Конституційний Суд України 2008 року визнав такі дії законодавчої і виконавчої влади антиконституційними. Мотивація логічна: згідно з Конституцією України не можна ухвалювати закони, постанови, інші нормативні акти, що ведуть до зниження соціальних гарантій порівняно з діючими нормами. Конституційний Суд не просто анулював правову самодіяльність парламенту й уряду за попередні роки, а визнав, що держава заборгувала дітям війни певні суми доплат.
Які ж ці суми, враховуючи, що пізніше в Закон було внесено зміну, за якою дітям війни розмір доплати становить не 30 відсотків пенсії, а дорівнює надбавці, встановленій для учасників війни? Отже, за 2007 рік (за всі 12 місяців) держава мала доплатити кожному з дітей війни надбавку в 1442,7 грн, за 2008 рік — 1738,9 грн, за 2009 рік — 1958,4 грн. Як бачимо, це приблизно по 120—160 гривень на місяць, що було б суттєвим додатком до небагатого бюджету пенсіонера — дитини війни.
Перемножмо ці суми на кілька мільйонів дітей війни і матимемо величезну суму боргу держави. За підрахунками Всеукраїнської громадської організації “Захист дітей війни”, створеної, до речі, згідно зі ст. 8 Закону, загальний борг держави з цієї пільги вже становить 35 мільярдів гривень. Що далі?
Найрішучіші чи, може, найбідніші і водночас загартовані в бюрократичних битвах, почали судитися з державою. Знову статистика. За ці роки 1,5 мільйона дітей війни подали позови до суду на виплату зазначених доплат. Результат? Абсолютно виграшні судові позови виграли і отримують законні доплати 50 тисяч громадян, що становить… аж 3 відсотки тих, хто подав до суду. А решта 97 відсотків? Хтось також виграв позов, отримав на руки рішення суду про виплату заборгованостей та подальші належні виплати. Але… так і не отримав і не отримує ані копійки. Ці красиві судові рішення можуть поповнити колекцію їм подібних. Наприклад, рішення судів із виплати громадянам депозитних вкладів із відсотками. Тих вкладів, нахабно вкрадених у людей банками, що не повертають людям грошей. Отже, рішення суду є, грошей нема. І на оте “нема” теж нічого нема — ні закону, ні покарання.
Та й це ще не все. Тисячі поданих позовних заяв так і крутяться в судах. А рішення щодо них не прийняте з тої причини, що судитися в абсолютно прозорій правовій ситуації (треба платити!) вирішив і сам Пенсійний фонд. Цим дивним судам нещодавно була присвячена прес-конференція в УНІАН Українського представництва Міжнародного фонду “Відродження”. У його складі діє програма “Верховенство права”. Саме до представників цієї програми, як і до інших юристів, звертаються по допомогу тисячі простих громадян — дітей війни. Юристи намагаються хоч трохи полегшити судові поневіряння цих людей. Скільки здоров’я, нервів, часу, коштів треба витратити 70—80-літнім людям на ці судові баталії! Під судами можна зустріти довжелезні черги “соціально захищених” законом і державою громадян — для того, аби подати позовну заяву. А потім витримати ці розгляди в судах.
Із певного часу Пенсійний фонд став масово подавати апеляції на судові рішення щодо дітей війни. А судочинство у нас прогресивне, демократичне: якщо апеляцію подано, її треба розглядати. У результаті, в оприлюдненому на прес-конференції зверненні правозахисних організацій зазначено, що органи Пенсійного фонду несуть додаткове навантаження, витрачають робочий час своїх юристів на підготовку апеляційних і касаційних скарг (абсолютно безнадійних), кошти на оплату цієї безглуздої роботи, на судові витрати. Більшає невиконаних судових рішень, Пенсійний фонд активно втручається в судові баталії. Чи не час припинити все це, адже Закон, що стосується мільйонів літніх громадян, став одним із тих недіючих актів, яких у нас і так вистачає? Якось підраховували, що коли забезпечувати виконання всіх передбачених законами пільг, потрібно було б ще три річні державні бюджети. Прикладів безліч. Зайдіть в аптеку. Мало не половина відвідувачів мають пільги на ліки. І вони їх “мають, але не мають”, бо ніхто аптекам під ці пільги не виділяє коштів. “Пільги” громадянам штампують, як на конвеєрі, під вибори і без них, та далеко не завжди надають. Особливо “пересічним українцям”.
Де вихід? Мабуть, час облишити демагогічні обіцянки і популізм у роздаванні так званих “пільг”. Але це не значить, що треба забути про соціальний захист найвразливіших категорій людей. А щодо дітей війни, то цей Закон слід виконувати. Та для цього, як і загалом для соціального захисту, потрібна не просто інша економіка, а й інше державне, суспільне мислення, інша філософія — гуманності, а не хижацтва. На жаль, як зазначив на прес-конференції голова Луганського комітету захисту конституційних прав громадян Микола Козирєв, “законність у нашій державі скерована “повз людину”, а з посткучмівської економічної моделі, яку правозахисник влучно назвав “янукономікою”, взяти нічого”.
…Найстаршому з дітей війни йде 84-й рік. Невже держава чекає, щоб “соціальний захист” цих людей поступово “вирішував” час?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment