ЖИТТЯ — РІЧ БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНА, АЛЕ…

“До якого покоління належу? — ніби сам себе запитав Павло Вольвач на авторському вечорі у Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди висунення його поетичної книжки “Триб” на здобуття Шевченківської премії. — За віком — вісімдесятник, за літературною пропискою — дев’яностик. Мене чомусь і досі називають молодим, — дивується він, — хоча мені 47 років — вік Стуса і Мандельштама”.
Я розумію це дивне відчуття власної загубленості в часі. Так, ніби й справді час зазнав якихось кардинальних змін, немов інша щільність його… чи то й напрямок. Тож не дивно, що поет переймається цим відчуттям: “Що ж такого в твоїй голові?//Всі померли давно вже, мертві й живі”. Ту ж думку підхоплює з дивовижною синхронністю поетеса його покоління Надія Степула: “Все тече і біжить, //Все минає, і кожен те знає. // Майте мужність прожить // В цьому світі, де нас вже немає”.
Можливо, таке дивне відчуття заволодіває багатьма, проте життя йде своїм трибом, і нині Вольвач-поет уже є автором цілої низки поетичних книжок: “Маргінес” (відзначена премією Василя Симоненка; Запоріжжя, 1996), “Кров зухвала” (відзначена премією Володимира Сосюри, К., “Український письменник”, 1998), “Бруки і стерні” (“Дніпро”, 2000), “Південний Схід” (“Кальварія”, 2002), “Тривання подорожі” (Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2007), “Вірші на розі” (“Ярославів Вал”, 2010).
Передостанню збірку “Триб”, що вийшла 2009 року у видавництві “Ярославів Вал”, було висунуто на здобуття найпрестижнішої мистецької нагороди — Шевченківської премії 2011. Хоча, як на мене, остання книжка “Вірші на розі” більш художньо самодостатня, до того ж висунення окремо взятої тоненької поетичної книжки на таку престижну премію — якоюсь мірою умовна річ, бо в принципі в поле зору потрапляє уся поетична (та й не тільки поетична) творчість письменника. Тож, перепрошую, іноді йтиметься не тільки про книжку “Триб”, а й про поезію попередніх книжок, із яких складається, як із окремих пазлів, образ поетового світу.

Марія КУЧЕРЕНКО

Тут готика кіптявих заводських труб, що врізаються аж ген у прокурене, брунатне від димів небо, ностальгійно дисонує із немов загубленими у часі напівзруйнованими заводськими клубами та гіпсовими шедеврами радянської доби — дівчатами з веслами, ядрами, снопами, — які мали б символізувати у здоровому тілі здоровий дух та красу праці, а ковиловий степ у дрижачому від спеки повітрі (+35) за нечіткою рисою міста — із рукотворною горою із заводських відходів, названою в народі Чорною (її пам’ятають уже кілька поколінь).
“Запоріжжя — дивне місто, — з нотками ностальгії розповідає Павло Вольвач. — Проспект Леніна, найдовший у Європі (80 кілометрів завдовжки), тягнеться через усе місто й несподівано закінчується “неокультурненим” степом. Йдеш собі, аж глядь — дід кіз випасає в кінці проспекту Леніна”. Здається, індустріальний мегаполіс, пожадливо проковтнувши навколишній простір, не перетравив його, не подужав… і з того виник якийсь дивовижний маргінальний світ, невпорядкований, еклектичний, задушливий. Мабуть, лише поет, який ніколи не дружив із логікою речей, здатний глибоко відчути і прояснити сенс цієї рідної й осоружної еклектики, віднайти у ній гірку, майже мазохістську насолоду.
Застрягши в якомусь чужому задушливому часо-просторі, його душа намагається знайти віддушину в розмитих, як у розпеченому степовому безвітрі, враженнях, і ті, осівши в дитячій пам’яті, здається, тільки-от нині переломилися в ній напрочуд яскравими ностальгійними картинками, що заповнюють збірку “Триб”: “звідкись — із небуття з неяви // на узвишші з’являється здиблена школа // завалюючись боком на комендатуру // лінивий трамвай з ринку проповз попід гору // полуниці тривожні запахи // кондитерська фабрика у провулку // чорна труба // сіро сіро // сіро і м’яко // батько стукає каблуками по тиші // борошняна дідизна жде його десь // де блищать стежки притрушені соломинками // і у великій хаті синіє повітря // сіро сіро / сіро і м’яко // …як же воно все нещасливо // батьку! // і яке ж одночасно й щастя!..”
Павло Вольвач пройшов неабиякий життєвий вишкіл. Ким він тільки не був після служби в армії — слюсарем, ливарником, сантехніком, торгував на ринку, скитався безробітним… Сповна пізнав життя шаражок і вуличного криміногену. Світ замкнувся у площині запорізьких трущоб та чорного відчаю, з якого, здавалося, не вирватися. Хтозна, яка сила втримала тоді над прірвою “розбатьківщиненої” батьківщини… Кажуть, якщо довго вдивлятися в глибину темряви — побачиш цяточку світла. Отож той промінь і розрісся у поетичні рядки, сповнені якоїсь особливої енергетики духовного опору.
Першу поетичну книжечку “Маргінес”, яка побачила світ 1986 року, попри мізерний наклад (1000 примірників), одразу помітили і читачі, і критика.           І вже зовсім несподіваною була для поета відзнака — премія Василя Симоненка за найкращий дебют.
Життя набувало сенсу. Душа, яка стільки часу борсалася в безпросвітку, немов у зав’язаному мішку, з усіх сил рвонулася на волю. Так закінчив філфак Запорізького університету, якийсь час працював редактором на обласному телебаченні в Запоріжжі, а потім… відчув, що має щось різко змінити у своєму житті — “…мені запраглося нового середовища, нового витка біографії. Склав спортивну сумку і подався до столиці”. Знімав якісь убогі комірки, скитався містом, вдивляючись у його незнайомі риси, немов хотів розгадати, “…що за люди сьогодні такі// в Україні запалюють вікна?”.
Зараз Павло Вольвач працює заступником головного редактора журналу “Сучасність”, а ще дивує у своїх виступах на радіо “Свобода” надзвичайним умінням побачити суть явища. Однак як людина вельми критична до себе не може не зіронізувати: “Моя журналістська діяльність — це похідне, так я заробляю на хліб, у когось форма заробітку інша — скажімо, торгівля зброєю”. Хоча тут же, на мент відкинувши іронію, зізнається: за тотальної цензури це чи не єдиний острів української свободи.
“Мені здається, стрижневе для митця — бути свідком доби, в якій він живе, фіксувати її ауру, акустику, характери, події”, — так окреслив Павло Вольвач своє творче кредо, реалізоване у романі “Кляса”, у якому перед читачем постає маргінальний мікросоціум кінця вісімдесятих, із його злиденністю, ницістю, безперспективністю життя. Густозаселений світ люмпенізованих роботяг, кримінальних авторитетів, наркоманів, злодіїв, п’яниць витворений із неабиякою художньою достовірністю, адже поет сам був частиною його нетрів. Це мертвий світ — переконаний Павло Вольвач, і відчуття цієї мертвотності, мов ядучі кислотні випари індустріального міста, часом просочується і в його поезію.
Коли поета запитують про літературознавче визначення його поезії, — він знизує плечима: “Постімпресіонізм? Неокінематографізм? Жорсткий неореалізм?” Так, збірку “Триб”, на думку самого автора, на тлі попередніх, та й останньої “Вірші на розі”, вирізняє “інша геопоетика, інша музика, прозирання в якісь інші пласти й метатексти”. Цю “іншість” відзначили й критики.
“Читаючи Вольвача, відчуваєш: це саме той поет, якого так не вистачало в нашій літературі. Таке відчуття буває тільки при зустрічі зі справді яскравою творчою особистістю, — писав Михайло Слабошпицький. — Вольвач — виразний і сильний поетичний характер, напродив динамічна стилістика і домежно демократичний словник”.
Щоправда, на оту “домежність”, що виклично бур’яниться якимись чудернацькими кальками, словесними покручами, не вказував поетові хіба що надмірно ледачий. Сам поет пояснює так звану мовну специфіку своїх віршів у, здавалося б, дивний спосіб: “Мова, правда, далека від української, але то таке. Тиск іншої, зовнішньої мови навіть корисний для тієї, що в тебе в грудях, у крові”. Що ж, хоч би там як, а це невід’ємний складник його поезії, наслідок закономірної дифузії захланного пролетарсько-зросійщеного міста з українсько-селянською психологією, козацького Гуляй-Поля з індустріальним наступом, що з року в рік відвойовує простір душі. Цей світ, як і саме життя, безальтернативний, і навряд чи є від нього спосіб втечі. “На підошвах черевиків я приніс// Вам Поле Дике, Гуляй-Поле димнолике”, — бравує Павло Вольвач, уже столичний поет, у своїй останній збірці “Вірші на розі”. Як тут не згадаєш Сократа, який ще до нашої ери стенав у здивуванні плечима: “Яка користь від твоїх скитань, якщо ти всюди тягаєш самого себе”.
Що поробиш: поету у світі — як у гамівній сорочці. Там — “вітер вітром вітер доганя”, а тут — “кам’яний непродих”. І це, звісно, не так фізичне відчуття браку кисню, як духовна задуха. Світ, де, за висловом самого Павла Вольвача, все “…роздробилося на свої особисті “недолі” й мікроскопічні “успіхи”, розділилося по обидва боки велетенського метафоричного прилавку на продавців та покупців”, — ніяк не усвідомлюється серцем, вириваючись із нього рваними, по живому рваними, рядками: “Дбав про тебе Господь повітових небес, //Вириваючи плоть з доль чужих і словес…” (зб. “Триб”)
У збірці “Вірші на розі” частіше натрапляємо на просто-таки бунтівні рядки, вирвані з поетової душі тим глобальним несприйняттям (Мізерія — від ніг до місяця. // Закриваю очі: а так?// На краватках своїх повісьтеся, // Їдьте в пекло в своїх автах.), що так перегукуються з Плужниковим “Галілеєм” (“Пруть до церкви, на смерть, в ресторани… // Жруть, торгують собою, плюють// В непромиті, неславлені рани — // Живуть”.)
То що ж змінилося з тих часів? І де дітися душі, яка згорнулася калачиком у цьому світі, як у материнському лоні, замкнулася у собі, непочута, невисповідана? Виявляється, їй часом навіть звичайна кав’яренька, загублена між міських бруківок, може стати тимчасовим прихистком. І тоді вибухові Вольвачеві рядки, нестримні, пульсуючі, набирають такого теплого, сумно-інтимного звучання, таких світлих ноток, що й справді відчуєш себе у цьому безальтернативному житті прихищеним і зігрітим: “…там краще перебути цю осінь //а може й зиму //а може й життя”.
Поезія Павла Вольвача — це своєрідний портрет душі “посеред химерної держави”, на тлі доби, що залишає по собі дивні емоції — і радість відкриття знайомого, але досі тобою невпізнаваного світу, і сум’яття вже від власного випадання з часу.
На авторському вечорі в Національному музеї Т. Г. Шевченка письменник розповів: хоч “Кляса” й мала успіх, після виходу книжки у світ його почали попереджати, аби не зраджував поезії, мовляв, “не царська справа” — проза. Я можу зрозуміти увесь сенс такої перестороги, — адже Вольвачева поезія давно полюбилася читачеві своєю неприкаяністю почуттів, образним екстремізмом, дивовижною енергетикою прориву — із захланності, відчуженості, з власної приреченості. А з чого ж іще викресати іскру Надії, як не з Поезії?..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment