КОСТЬ ШИШКО: ВІДГОМІН ІЗ 1960-х

Олеся КОВАЛЬЧУК,
Волинь

Із ним — яскравим ерудитом-інтелектуалом і максималістом-романтиком — не просто говорити на рівних. Ще важче про нього писати, боячись схибити у правдивості. Здається, що стоїть поруч тебе і поблажливо усміхається самими кутиками вуст, а поглядом просвічує наскрізь…
Цьогоріч Кость Шишко — самобутній літератор і художник — мав би зустріти своє 70-річчя. На жаль, не судилося. На 62-му році пішов із життя, залишивши світові поетичне слово, а в ньому — гордий дух правдоохоронця.
У повсякденні він тримався висловленого імперативу “Помри, аби серед живих зостатись”. І це не письменницькі амбіції. Йдеться про цілісну життєву філософію потужної особистості: понад усе  не поступитися людиною, правдою в собі. Той максималізм чесності, вимогливості у ставленні до себе й оточення, але — насамперед — до себе, та органічна нетерпимість до найменшої фальші призводили до постійного дискомфорту в житті.
Як одну біду я маю:
Негнучко згинаюсь…
(1965)
Із такою специфічною для чесної людини “бідою” Шишко органічно вписувався у контекст шістдесятництва, відтак це зумовило типово-драматичні колізії у творчій біографії.
Коли за хрущовської “відлиги” мистецьке поле України рясно вкрилося бунтарським первоцвітом, густо обізвалося сміливими голосами на захист людських прав і національної гідності, вдарили морози “розвиненого соціалізму”. І ті голоси зависли в часі “німогомоном”. Цей паліндром-плеопазм, винайдений самим Шишком, дуже промовисто передає сутність духовної катастрофи багатьох шістдесятників: хоч як читай (зліва—направо, чи згори—вниз), все одно — “німогомін”. Тобто писання в шухляду.
У самого Шишка той “німогомін”, себто творчий доробок, таки нівроку: тут кількасот творів соціально-філософської та пейзажно-психологічної лірики, серед яких особливою філігранністю вирізняються три вінки сонетів, акровірші-посвяти, збірка поетичних мініатюр-паліндромів, цикл “Мультиплікаційне” — книжка віршів-писанок, чотири поеми та ін.
Про що ж прагнула погомоніти, порозумітися з людьми поетова душа? У ранній ліриці вражає тонко передане духовне злиття зі світом:
Знаєте,
Який я багатий,
Яка квартира
У мене?
Це — єдина
Без стін кімната
З килимом зеленим.
Прикметно, що з мотивами естетичної насолоди від природи органічно переплітаються філософські роздуми над власною долею. Драматичне акцентування на темі самотності й туги за ідеалом є наскрізним для поета не тільки в юнацькі часи шукання свого місця в житті, а й упродовж усіх його літ, відпущених Богом на землі. Та чи не найбільш поліфонічно виповідуються усі жалі, які переповнювали українську душу, в поемі “Серце матері”.  Цей твір пройнятий болісним осудом національної глухоти та мрією про вільну Україну:
Ми ж не підпільна організація.
Ми — нація!
Ми — все ж таки нація!
Тож  чи могла система, чия політика запрограмована на “злиття націй”, простити отаку затяту віру в незнищенність українства? Як наслідок — у вересні 1965 року партійні збори первинної партійної організації Волинського обкому ЛКСМУ, де Костянтин працював віднедавна інструктором, постановили: “Товариша Шишка Костянтина Тимофійовича, члена КПРС із 1964 року, який допустив антипартійне розуміння національного питання, втратив політичну пильність, пропагував ідеї українського буржуазного націоналізму у своїх поетичних творах, з рядів Комуністичної партії Радянського Союзу виключити”. Це,  так би мовити, де-юре, а де-факто — приреченість на “німогомін”.
…Слава Богу, знайшлися добрі люди, які доклали чимало зусиль, аби на зламі 1980—1990-х зняти табу із поетового слова, і воно одержало гідну оцінку.
Із огляду на дотичність у життєвому виборі, на тривале знайомство залишаю за собою право сказати про Костя Шишка — яким він був у житті, спілкуванні, як почувався у своєму соціумі, часі й тим самим пролити трохи світла на чутки й домисли щодо поета.
У пам’яті зосталася картина суду у відомій справі Іващенка, Мороза, пов’язаній зі справою братів Горинів. Тоді заслуховували свідка Костянтина Шишка. Він тримався так просто і невимушено, ніби вів надокучливу розмову з давнознайомими, хоча й неприємними йому людьми. Тихим спокійним голосом пояснював, що протестантські настрої в його віршах зумовлені тривогою за “нівеляцію нації”. Прокурор прискіпливо змушував повторювати сказане: чи то справді недочував, чи не зрозумів змісту останньої фрази…
І досі перед очима його невисока постать, увінчана красивою високочолою головою, його натужна хода (накульгував через травму) головною луцькою вулицею Лесі Українки, яка з’єднує старе місто з новим. Саме тут поет проводив майже весь вільний час, тут народжувалися вірші, часто за столиком у кав’ярні:
Серед роздягнутих листопадом дерев
В скупому світлі опівнічних ліхтарів
Танцюю з тінню танго я старе…
Він ніколи не любив говорити про негаразди, не скаржився на власну невлаштованість, ігнорував розпитування “про життя” — головне, мовляв, що вже є Україна, а все інше треба перетерпіти. Дуже критично ставився до власної музи, як дитина, тішився появою книжки.
…Кажуть, багато пив. Було… Стомлювався від духовного і побутового дискомфорту. Але розуму не пропивав, п’яничкою, як ото лихословлять, не став. Щоправда, іноді його в цьому образі сприймали, бо таку маску приміряв, удаючи у відповідному оточенні абсолютну безтурботність.
Багатьом незрозумілою видавалася його ще з юності каторжна дисципліна щодо самоосвіти та удосконалення написаного — надто в сенсі спресованості думки. Не з доброго дива переходив іноді “на ти” з Бодлером, Лоркою, Ван Гогом, Віньйоном, себто велетнями мистецького світу. Буквально студіював їхню творчість, а заодно мови та історії народів, із яких вийшли близькі йому за світовідчуттям генії.
Віра Іващенко, яка глибоко брала до серця складні життєві перипетії свого колишнього учня, не раз із захопленням згадувала, як він, гортаючи розкішний альбом репродукцій художників світової слави, безпомильно називав усі картини та імена їхніх авторів.
Дивацтвом, з погляду рядового обивателя, видається Шишкова відмова лікуватися перед загрозою смерті: не треба, мовляв, гальмувати біологічний процес. Він зумів мобілізувати всю мужність і змиритися з життєвим присудом, як це властиво людям рідкісної породи — позбавленим егоїзму і до краю самокритичним. На жаль, через відлуння цих особливостей натури у творчості дехто береться дорікати поетові за культивування самоненависті, навіть мізантропії та оспівування смерті. Але ж відомо, що невдоволення собою, невдоволення зробленим у житті, своєю терпимістю на грані компромісу з телячою радістю обивательського оточення органічно притаманні митцям трагедійного світовідчуття, до яких і належав Кость Шишко:
Ненавиджу усім своїм безсиллям…
Переінакшити цей осоружний світ,
провідників начільних голови поцвілі
й пристосуванців життєрадісний живіт.

Ненавидіти мушу й лоно життєдайне,
що множить без кінця послужливих рабів.
Ненавиджу й себе, одного з крайніх,
Що в цьому світі жити не умів.
Тож облишмо адвокатські інтонації — поетове слово саме себе гідно боронить. Хоч би там як, а Кость Шишко як поет відбувся. Відбувся у властивому митцям-модерністам шармі на гідному рівні й заслуговує назавжди бути вписаним в український літературний простір. Нехай його творчість дещо зачекалася своїх читачів, але вони неодмінно мають зустрітися.
* * *
Мені іскринка кожна дорога,
хоч ледь сяйнула, справжнього, живого,
чого іще не доторкнувся ганж.

Ми пропадаєм пилом на дорогах,
себе по крихті нищим повсякчас.
Але, якщо збулися основного,

тоді для нас пробив останній час:
хоча серед живих іще тиняємсь,
у душах чад і порожінь в очах.

Таких і смерть з огиди обминає.
Березень, 1971

* * *
Знаєте, який я багатий,
яка квартира у мене?
Це – єдина без стін кімната
з килимом зеленим.
Гаї у кімнаті моїй шпалерами…
Ліжників там безліч — мох та спориш.
Досхочу втішатися можна пленером…
Хочеш — по осонню п’яним
Єсеніним бродиш,
Хочеш — у затінку гівенцем
Обломова лежиш.

Чадить на чорнім стернищі багаття,
Тепло крадуть розхристані вітри…
То чим, самотносте, ми вдвох багаті,
Що здужаєм життя такого триб?

Розгледіти красу через коросту,
У попелі — причаєний вогонь,
Крізь шпарочку вузьку —
безмежний простір,  —
Ось, мабуть, тільки й нашого всього.
3.10.1978

* * *
Ребрами трухлявими дахів
Уже не б’ється жодне серце лунко
Між в шматті крил поснулих кажанів
У крик сови — зловісної віщунки.

Хіба лише мишину метушню
Над крихтами мистецтва чути…
Кого зігріє формула вогню
Й зворушить сум духовних проституток?

Романтика давно забутих книг…
Химерна маячня занедбаних поетів…
Для душ бікіні зараз кроять з них,
Бо почуття — на вигоди дієті.

В будинків одноманітних стільниках,
Налитих світла тьмяно-жовтим лоєм,
Нагадуючи лялечок комах,
Життя міщани потихеньку коять…
23.01.1979

* * *
Коли батьків цураються заблукані сини,
Й згасає Рід ще в пагінці кохання,
Чекаймо на інопланетян — нехай вони
В нас впорають всі авгітові стайні,
Аби синдром ущербності
між нас безслідно зник.
Перебредаєм, мов калюжу,
визначений вік,
Лишаючи скрізь гівенця паскудства,
Спресовані в брикет із штампом
“людство”,
Існуємо як біовид, а в людях — неживі.
В нас люди вимерли невідь-коли давно.
Присутність їхня в історичних люстрах
Тьмяніє нерозбірливим міфологічним
сном.
В даремних скаргах на суспільний устрій
Формації спіраляться вниз
гаспидським витком,
Щоб повторивсь мовчанням Заратустра.
3.11.1990

З книжки “Писанки”
*  *  *
Моя неприйнята любове
тобі найшов нарешті сховок
щоб більш не знать твоєї влади
щоб ти у грудях не пекла
щоб ти сльозою не текла
на чужу дивившись радість
тебе заковую
у слово

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment