Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: НЕПРИБОРКАНІ СЛОВА

img_1631Ця книжка народжувалася в процесі спільної роботи над попередніми виданнями. Нам настільки цікаво, настільки гарно було працювати, що виник дивний синтез імпульсів творчих, професійних, людських, етичних, які призвели до появи цієї книжки. Мене часто запитують: які Ваші улюблені рядки Ліни Василівни? Я завжди цитую рядки, які, можливо, ніхто не чекає від мене почути: це слова Джованні Франческо Рустичі, італійського скульптора із драматичної поеми “Сніг у Флоренції”. Він каже: Я хочу, може срібним олівцем // птиць малювати на лляній тканині. І ще є одна строфа, де з’являються ці срібні птиці: Вночі із хаосу безсоння // Коли мій Всесвіт ожива, // Як срібні птиці, вилітають // Ще неприборкані слова. Якщо поставити поряд ці рядки, побачимо, що в них домінує естетика і свобода. А ці два виміри поета взаємозалежні, взаємодоповнювані. Одне не існує без іншого. “Ще неприборкані слова” — це слова, які недосяжні для цілої низки речей, що їх переживаємо щодня, недосяжні для суєти, для буднів, для брехні, обману, для підміни у цьому просторі, який є автономним, суверенним простором художника.
Часто виконання віршів Ліни Костенко супроводжує музика, дуже різна. Ми якось чули “Інкрустації” у супроводі музики Шнітке, і це було дуже цікаво. Чули у виконанні Лариси Кадирової “Циганську музу” в супроводі циганських мелодій. Можливо, першопочатковий імпульс цієї книжки починався із розмови опісля з актрисою. Лариса Кадирова тоді сказала: “А я просила музичного редактора поставити “Чакону” Баха”. Чому це? Тому що між словом і музикою не існує прямого зв’язку. Існує зв’язок дуже складний і дуже опосередкований багатьма мистецькими імпульсами — видимими і невидимими, явними й прихованими. Кожен великий чи малий твір, наприклад, якщо йдеться про “Сніг у Флоренції” чи “Циганську музу”, — це твори не пов’язані з конкретною особистістю поета чи митця, це слово пов’язане із виміром мистецтва взагалі, між іманентною і тисячолітньою дилемою розірваності художника між його громадянським і естетичним виміром і спробою ці виміри поєднати й створити з них синтез.
Ще одне. У переламні епохи, як це було на переході між ХІХ і ХХ століттям, символізм та інші течії премодерністичні чи модерністичні, явили надзвичайно цікавий експеримент, цікаве відчуття світу, пошук синтезу, навіть синергії між словом, живописом і музикою. Грані жанрів, конкретних мистецьких форм стиралися й творилася взаємна відповідність і взаємне їх перетікання. Ця мистецька синергія відбувається в часи перехідні й тривожні. Не випадково це було на початку ХХ століття, і не випадково, я відчуваю, і в наш час є необхідність знайти синтез між різними видами мистецтва.
І тому, власне, від “Чакони” Баха асоціація йшла до “Пір року” Вівальді. У мами є у “Вибраному” цикл “Осінні карнавали”. Якщо є “Осінні карнавали”, я хотіла подивитися, які є інші форми цього перетікання часу через рік. З того поставали дуже несподівані ефекти, тому що ці вірші — не пори року в буквальному сенсі, це не зима, весна, осінь чи літо, описані поетом, це переживання космічних станів людиною, її почуття, любов, втрати, інтуїція, пророцтва, дотик до абсолютного й дотик до кожної хвилини нашого життя.
Я була дуже щаслива працювати з Сергієм Якутовичем, спочатку над “Берестечком”, коли я була посередником між видавництвом і художником. Я бачила, як під дивовижними пальцями цього геніального сина геніального батька поставав фантастичний світ і минулого, і сучасного. Те, що Сергій Якутович доторкнувся до цієї книжки, абсолютно іншої й спробував створити символічні стани і форми існування жінки в космосі — був для мене новий надзвичайно фантастичний досвід. А коли на останньому витку роботи раптом з’явилася Мирослава Которович, дивовижна дочка такого талановитого батька, яка грою на скрипці супроводжувала читання віршів, це стало ще одним подарунком і підтвердженням нашої інтуїції про мистецьку синергію, синергію сучасного світу.
Хочу ще раз згадати про Рустичі. Я була дуже здивована, коли нещодавно відкрила італійську газету і побачила статтю про виставку Рустичі у Флоренції, у величезному італійському палаці, де виставляються дуже цінні роботи. Ішлося про те, що Італія нарешті зрозуміла, згадала й оцінила видатного скульптора, який протягом століть був забутий. І раптом італійські мистецтвознавці почали його вивчати і з’ясували, що це був геніальний скульптор, який вплинув на Леонардо да Вінчі. Це мені було настільки дивовижно читати, оскільки я знала, що дилему цього скульптора, його трагедію вже років 30 тому Ліна Костенко відчула, відкрила й написала про це. Мене запросили на цю виставку, хотіли запросити й маму, але, на жаль, було мало часу для організації такої зустрічі. Я подарувала їм книжку “Сад нетанучих скульптур”, де ця поема була надрукована, й фотографії ірисів, які виростив знаменитий селекціонер із Тернополя, який займається цими квітами. Ірис — це символ Флоренції. Цей селекціонер вивів ірис, який носить ім’я Ліни Костенко, а також “Сніг у Флоренції”. У цієї дуже красивої квітки чисто білий верх і темно фіолетове обрамлення центру.
Це справжня містика — коли я зійшла з потяга у Флоренції — лежав сніг, якого там ніколи не буває. Було так холодно, сніжно, прекрасно.
Були виставлені скульптури. Серед них — батальні скульптури Рустичі, який завдяки їм і став знаменитим. Вони невеличкі, але побачивши їх, розумієш, що багато малюнків Леонардо да Вінчі взяли з них початок. А в сусідньому залі — значно більша скульптура Мадонни, білосніжної, з дивовижно прекрасним обличчям. Переходячи між цими батальними скульптурами і цією застиглою в космосі Мадонною, я подумала, що, власне, це й є шлях кожного великого художника — між батальними сценами й цим космічним виміром мистецтва. Ось тому “Сад нетанучих скульптур” — це та ідеальна формула мистецтва, яким воно повинно бути.
Як початок ХХ століття — був передднем важких катаклізмів, так і ХХІ століття почалося й продовжується тяжкими катаклізмами і ми ще не знаємо, що нас чекатиме. Ми оточені суцільним хамством, брутальністю. Такими вимірами і політики, й економіки, і щоденного життя, яке ображає людину.
І це, до речі, не тільки в Україні, а у великій частині світу. І при цьому є вимір мистецький. Цей вимір синтезу естетики й свободи — форма протистояння митця, форма його опозиції. Це форма його буття в часі, в цій річці Геракліта. Річці, якої немає, і в яку ми завжди входимо. Усі знають вираз, що не можна двічі увійти в ту саму річку, але в річку Геракліта насправді входимо весь час, але вже щоразу в іншу. Ми щоразу є дедалі більшим синтезом наших почуттів, нашої пам’яті, наших втрат, наших надій. І нашого минулого, і нашого майбутнього. Тому причали річки Геракліта — місця і міста нашої пам’яті, все, що нам дороге.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: НЕПРИБОРКАНІ СЛОВА

  1. Леонід

    Слава Богу, і Ви ,пані Л.Голота,разом з песимістами кажете у “Виміру любові” про порятунок нації,держави,повторюєте -“Україна у багні”. ТО ,можливо,вдаримо у дзвони до українців,як пропонував свого часу А.Погрібний,як гукають ірадять сьогодні О.Солецький,В.Ференц і багато інших дописувачів тижневика,а не тільки будемо допомгати П.Мовчану писати словники. Пора,Любов Василівна,погодьтеся,особливо напередодлні Форуму української інтелігенції,щоб дати напрямок його роботи.

Leave a Comment