ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЗНОВУ ДОЗВОЛИЛИ, або ГОСПОДИ, ВИЗВОЛИ НАС ВІД ЛУКАВОГО!

img_6360Лілія МАКСИМЕНКО

Найпопулярніший нині в Україні міністр — Дмитро Табачник. Бо пошукати треба не лише журналіста чи політика, а й пересічного українця, в якого згадка про нинішнього очільника не лише “освіти й науки”, а віднедавна ще й “молоді та спорту” не викликала б обурення чи принаймні подивування й бажання поставити йому кілька запитань. Ось і академік Іван Дзюба полемізує в своїй, як на мене, не менш важливій, аніж його ж таки “Інтернаціоналізм чи русифікація”, праці “Прокислі “щі” від Дмитра Табачника” з нинішнім популярним реформатором. Читаєш надзвичайно інтелігентну, як і все написане Дзюбою, працю й розумієш, що переломність діянь нинішнього міністра — безперечна. Невеличку (як на “планов громадьйо” горе-реформатора) працю Івана Дзюби малим накладом було видрукувано в провінції, хоч її варто було б рекомендувати для позакласного читання в школах та ВНЗ. Та не з нашим щастям, хіба що самвидав повернеться.
Щодо “громадья”, то я, у натовпі таких же, як сама, журналістів, очікувала почути про них від самого п. міністра. І привід був поважний. Дмитро Табачник перед великою кількістю телекамер (ще й заступника міністра культури прихопивши) нагороджував дітей — переможців конкурсу “Я пишаюсь тим, що я українець”.
Зазначу одразу: “два я” в назві конкурсу і брак цієї літери в кінці дієслова — мовно-стилістичні (може, й щось інше!) особливості організаторів конкурсу. Можна було б навести тут і кілька цитат із прес-релізу, що його отримали під час заходу журналісти… Прочитавши цей документ, згадала не такі вже й давні часи, коли діяв партійний принцип “писать невнятно, чтобы не всем было понятно”. Дрібниця, скажете? Та коли однопланових дрібниць-дурниць понад критичну межу — говоримо про закономірність…
У залі, перед появою двох керівників поважних Міністерств, гасав молодик і мовою “міжпатріотичного спілкування” репетував “пятімінутная готовность”, “одномінутная готовность”. Міністр, щоправда, попри мої побоювання, розпочав захід українською. Перші виступаючі серед діток і собі. Аякже — в Україні народилися!
У своїй промові Табачник зазначив, що він був “вражений рівнем активності”, бо “отримали більше сотні робіт з усіх регіонів України”. Аж! На першому й єдиному етапі конкурсу. Із вибором переможців також було, як тепер часто кажуть, “усе політично правильно”. Перше місце дісталося харків’янці, друге виборов Дніпропетровськ, третє — Івано-Франківськ. Виступ дитини “мовою найбільш пригноблюваної нацменшини” нашого пана міністра, без сумніву, порадував. Він теж перейшов на російську й після “спасібо Саша” пообіцяв студентові не лише взяти до уваги його пропозицію: “патріоти должни умєть правільно заполніть квітанцію на комунальниє услугі”, а й включити його до якогось поважного комітету, який рекомендуватиме “житловий факультатив” у школах та ВНЗ. Чули?! Замість житла для молодих — факультатив. І ростіть патріотами!
Зізнаюся, дуже хотілося б десь побачити роботи переможців “патріотичного конкурсу”, але на жодному з сайтів їх не виставляли. Не отримала я роботи й електронкою, хоч, як журналіст, зверталася до організаторів — і зрозумілою мені російською пообіцяли надіслати роботи переможців…
Чи треба говорити, що очікуваної прес-конференції не було. При цьому пан міністр не шкодував часу, радо фотографувався з усіма охочими. Але на запитання щодо нюансів пропонованої ним реформи освіти відповідати не побажав. Заявив лише, що “демократії тепер у вишах побільшає”. Мабуть, мав на увазі впровадження законопроекту “Про мови в Україні” №105-3. І тут уже без цитат не обійтися: “Потреба громадян у мові навчання визначається в обов’язковому порядку за заявами про мову навчання. Які надаються учнями (для неповнолітніх — батьками…), студентами про вступ до державних і комунальних навчальних закладів”       (ч. 3 ст. 21);
“Державні і комунальні навчальні заклади у встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в цілому, за наявності достатньої кількості відповідних заяв…” (ч. 4 ст. 21). Цей документ можна й далі цитувати та дивуватися його абсурдності. За висновком Верховного комітету ОБСЄ у справах національних меншин, він суперечить міжнародним рекомендаціям і спрямований на утвердження російської мови як де-факто державної. Погодьтеся, дуже патріотично…
Зазначу, що я зазирнула до чималих пакетів, які перед телекамерами вручали міністр МОНМСУ і заступник міністра Міністерства культури і туризму України — навіть жарт пролунав: “Яка ж освіта без культури?”. Так ось. З “культурою” було сутужно. У чималих пакетах сиротіли… перекидний календарик і блокнот. І, звісно, грамота. І це на тлі “туризму”, який двадцять сім дітей (переважна більшість приїхала з батьками) змушені були здійснити, добираючись за власний кошт із регіонів. “Хоча б уже якусь книжку подарували, — сказав один із батьків, до якого звернулася. — Ми брали участь у конкурсі з української мови ім. П. Яцика, то дитина, хоч і не стала переможцем, лише за участь отримала чимало книг…”
Тепер про згаданий конкурс ім. П. Яцика. Міносвіти відтоді, як його очолив Табачник, конкурс, у якому щорічно бере участь близько п’яти мільйонів дітей, не потрібен. Не потрібен, хоча вже одинадцятий рік поспіль меценати України й зарубіжжя забезпечують пристойні призи, грошові премії для переможців і викладачів української мови. Дитина могла заробити своєю перемогою аж до семи тисяч гривень! Були й автівки для вчителів. А що вже говорити про книги від різних видавництв на всіх (а конкурс проходить щорічно в чотири етапи й серед різних вікових категорій) рівнях. Понад тридцять країн були задіяні в цьому конкурсі й саме він формував престиж України у світі. Від добра, кажуть, добра не шукають. Але, пройшовши школу від лукавого, добро легко підміняють злом. Власне, за всі роки існування фінансовий тягар під час проведення конкурсу лягав на плечі Ліги українських меценатів, Міносвіти лише, задіявши власну мережу, мало сповіщати всі навчальні заклади про початок конкурсу та його результати. Тобто формально (якщо хочете, морально) підтримувати фундаторів конкурсу. Так було десять років поспіль. Дорвавшись до влади, Дмитро Табачник “на арапа” заявив, що “конкурс з української мови нам не потрібен”. Однак відчув потужний спротив громадськості загалом та Ліги українських меценатів зокрема. І тоді, збережи нас, Господи, від лукавого, вирішив пан міністр підмінити один конкурс іншим. Та дозволити нам… Шевченка! Управління освіти в усіх регіонах отримали листа за підписом п. Табачника, в якому він, перекрутивши факти, окрім усього іншого повідомляв, що очолюване ним Міністерство більше не опікуватиметься конкурсом ім. П. Яцика, а започаткує власний мовний та літературний конкурс імені Тараса Шевченка. “Що ж тут поганого?” — запитає необізнаний читач. Та побільше б нам мовних конкурсів — хороших і різних! А я заперечу — різних не треба. Бо то ще від “совка” тягнеться школа хитронижчеспинних ідеологів, які спроможні за короткий час здевальвувати будь-яку ідею, cкомпрометувати добру справу, зробити з генія злодія чи й вампіра, а з патріота карикатуру в шароварах дозволеного кольору. Хіба не від лукавого такі твердження в Положенні новозліпленого конкурсу: “Метою Конкурсу є вшанування творчої спадщини видатного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка, виявлення творчо обдарованої учнівської та студентської молоді, майбутньої плеяди літературних митців, розвиток їх творчого потенціалу, виховання у молодого покоління українців поваги до державної мови і традицій свого народу, підвищення рівня мовної освіти в Україні та за її межами”. А нижче: “Завдання всіх етапів Конкурсу пропонуються українською мовою, але конкурсанти можуть давати відповіді як українською мовою, так і мовами національних меншин, представлених на території України”. Я звернулася за роз’ясненням до працівника Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Юрія Сафонова — саме його підпис був під Положенням про конкурс ім. Т. Шевченка. Мені й раніше доводилося стикатися з Юрієм Миколайовичем, ще торік він представляв Міносвіти під час проведення Міжнародного конкурсу імені П. Яцика. Отож, як на мене, п. Сафонов міг, як ніхто, порівняти заходи й розповісти про перебіг клонованого конкурсу.
На моє запитання, наскільки масовим є мовно-літературний конкурс ім. Т. Г. Шевченка, Юрій Миколайович відповів, що даних не має. А коли поцікавилася, чим же реально відрізняється один конкурс від іншого, почула, що той, яким нині опікується, буде проводитися також мовою нацменшин. “Усіх?” — не відставала. “Якщо буде достатньо заяв”, — почула. Одне слово, на розсуд “патріотичних” організаторів. А вони… Якщо не зрозуміли, починайте читати матеріал спочатку.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment