КОМЕНТАР ДМИТРА ДРОЗДОВСЬКОГО, АВТОРА ПІСЛЯМОВИ ДО ВИДАННЯ «РІЧКА ГЕРАКЛІТА»:

— Нове видання Ліни Костенко важко порівняти з іншими книжками, які з’являються на сучасному літературному ринку. “Річка Геракліта” — міні-вибране, яке виростає з європейської традиції і на рівні форми, і на рівні змісту. Ця книжка — синестезійний проект: тут поєднано голос і музику, художнє оформлення й барви слова.
Звичайно, що “Річка Геракліта” — книжка для великої перспективи. Це видання не на рік і навіть не на десятиліття. Фактично (й мені хочеться в це вірити) це знак доби. Поряд із “Записками українського самашедшого” маємо видання, що прокладає шлях у простір чистої естетики, у площину чистої поезії, емансипованої від конкретики — в нашій ситуації це конкретика тотального абсурду, цинізму, запроданства, варварства. Всі ці риси свідчать про одне: в Україні може статися Апокаліпсис, якщо вчасно не схаменутися. Сьогодні справжній український письменник стає ворогом української держави, вчорашні противсіхи від літератури прагнуть вдягнути на себе єпитрахиль народних керманичів (хоча ще кілька років тому ганьбили все, що є “заангажованим у національне й державне”). Ось вона, реальність. Українська реальність, зведена до абсурду. Така Україна дуже далека від річки Геракліта, від річки справжньої етики й естетичної рівноваги.
Якщо “Записки…” мають виконати функцію рятівного електрошоку, аби розбудити суспільство й вивести зі стану збайдужіння (пригадаймо “Кирпатий барометр”       В. Симоненка — у цій поемі найстрашніша риса, яка породжує імперію всесвітнього стоокого Жаху, — це людська байдужість), то “Річка Геракліта” єднає людину з позаземним, дає можливість насолодитися енергією слова, позбавленого ангажементу й ригористичного пафосу. Ця книжка відкриває перед людиною світ справжніх почуттів: любові й ненависті, смутку й чекання, надії й віри.
Усе це перетворює людину. Робить людину Людиною.
“Річка Геракліта” переносить людину у світ одвічних істин, одвічної гармонії почуттів, людська душа не може існувати лише в одній площині, як не буває лише однієї пори року. Все плинне, все змінюється, все вмирає й відроджується. Поезія Ліни Костенко дає надію на порятунок душі — людини, нації, країни, цивілізації. Настав час, коли ми втратили відчуття справжності розуміння, співпереживання. А в такому разі діалог із Гераклітом — спосіб повернутися до буття, дистанційованого від тимчасового абсурду.
Поезія — це дочка Геракліта. Людину й поезію пов’язує саме цей “річковий світ” одвічних істин.
У післямові до книжки я спробував сказати, що в наших умовах поезія — чи не єдиний спосіб сказати: “Хвилино, спинись!” Читач, перебуваючи на хвилях Часу в поезії, саме за допомогою очуднення дистанціюється від конкретики реальності й пориває у царину одвічної гармонії крізь “тугу дисонансів”. Людина не може існувати постійно в системі, яка змушує її бігти по колу. Марафон як життя втомлює. Людський мозок потребує весь час нового пізнання, нових емоцій. Це розуміли давні митці й мислителі. Але цього часом не розуміють нові “володарі світу”, які прагнуть здійснення нових експериментів над людським.
Лише поезія, побудована в діалогічному просторі, може подарувати людині омріяну свободу. Такою є поезія Ліни Костенко — поезія гранично точних формулювань думки і неперевершених естетичних вібрацій. Поезія, яка не означує час, не прагне дифінітивно окреслити простір естетичного думання, але просто є в Часі…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment