ВЕЛИКИЙ життєпис Великого Каменяра

Михайло Василенко

Про нашого одного з найбільших мислителів і письменників Івана Франка написано дуже багато. Однак на сьогодні найцікавішими є біографічні дослідження відомого франкознавця Романа Горака. Його частка з написаного франкознавцями найбільша: “Вмерти, щоб жити” (1985), “Ювілейний дар” (1985), “Переполох у Коломиї” (1986), “Я є мужик, пролог, не епілог” (1986), “Лесь Мартович” (1990), роман-есе “Задля празника” (1987, 1989), повість-есе “Тричі мені являлася любов” (1983, 1987, 2006), “Ілюзії, ім’я яким любов” (1996), “Розвіяні вітром” (1999), “Дорога до Жовтанців” (2006), “Де верхи взносить наш бескид гордий…” (2007), “Твоє ім’я не вимовлю ніколи” (2008) та ін.
Роман Горак також має у своєму творчому доробку повісті про життя і творчість Великого Каменяра: “Пролог”, “Я єсть мужик”, “Задля празника”, а також болісні роздуми про наше буття крізь призму безсмертних Франкових ідей, про стосунки із співвітчизниками, письменниками, громадськими й політичними діячами, про останні дні Франка.
У співавторстві з Ярославом Гнатівим він завершив працю над десятьма фундаментальними книгами біографічної епопеї “Іван Франко”: “Рід Якова” (Кн. 1, 2000), “Цілком Нормальна школа” (Кн. 2, 2001), “Гімназія” (Кн. 3, 2002), “Університет” (Кн. 4, 2004), “Не пора!” (Кн. 5, 2005), “В поті чола” (Кн. 6, 2005), “Протистояння” (Кн. 7, 2006), “Роки страждань” (Кн. 8, 2007), “Катастрофа” (Кн. 9, 2008), “Guo Теndis?” (Kн. 10, ч.1, “Відхід”, 2009; ч. 2, “У притворі вічності”, 2009). Роман Горак, чільний автор цієї фундаментальної праці, — дослідник життя і творчості не лише Великого Каменяра, а й громадсько-політичних діячів і в Галичині, і на всьому українському обширі. Він автор художньо-документальних повістей: “Де плаче Альта” — про Тараса Шевченка, “У сутінках” — про Степана Руданського, Маркіяна Шашкевича, “Поет з божої ласки” — про Миколу Устияновича, Ірину Вільде, Івана Керницького. А ще сотні есеїв про “Руську трійцю”, громадсько-політичного діяча В. Загаєвича, поета й одного з керманичів УСС Василя Вишиваного (Отто фон Габсбург) та ін.
Біографічну епопею “Іван Франко. Рід Якова” побудовано повністю на архівних матеріалах. Усупереч всіляким вигадкам недругів українства її автори доводять справжнє українське походження нашого поета і мислителя. Прізвище Франко вперше згадується в документах 1777 року в селі Озимині на Львівщині. У ХVI ст. також було село Франків (тепер — Залуччя) біля Снятина Івано-Франківської області. Тому говорити про німецьке чи ще якесь походження роду Франків не доводиться. Автори дослідження ретельно вивчали це за архівними даними та метричними церковними записами. Та й сам Каменяр усім життям і творчістю ствердив своє українське селянське походження. Ось що він писав у статті “Дещо про себе самого”: “Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм, і то не сентимент, не національна гордість, — то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням”.
Іван Франко, як і Тарас Шевченко, подав свій голос за безсловесного українського селянина, за народ, кинутий у непроглядну пітьму. У маловідомій, але цікавій і потрібній для вчительства статті, яка не увійшла до Зібрання творів у 50-ти томах, “Двоязичність і дволичність” (Львів, “Каменяр”, 2001), він глибоко висвітлює болюче, вельми важливе й сьогодні питання природного вживання рідної мови і неприродного використання чужої мови, посилаючись, зокрема, на приклад роздвоєння душі Миколи Гоголя. “Рідної мови не може покинути людина без окалічення своєї душі — так само, як не може замінятися з ким іншим своєю шкірою. Чим вища, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна”. Тут Франко говорить як психолог і знавець людської, власне, української душі. На згадку приходять також дослідження відомого вченого світової величини, психолінгвіста Олександра Потебні, котрий переконливо довів: денаціоналізація призводить до деморалізації всього суспільства, а не лише окремо взятої людини.
У біографічній епопеї Р. Горака і Я. Гнатіва скрупульозно досліджено найважливіші сторінки життя і творчості І. Франка.
Нормальну школу, де навчався І. Франко (“Цілком Нормальна школа”, книга 2), мусив закінчувати кожен, хто хотів далі навчатися в гімназії (книга 3), а потім в університеті (книга 4). Крім релігії, в школі вивчали німецьку, польську та українську, тобто, як тоді її називали в Галичині, — руську мову. Із кожного предмета виставляли оцінку за читання, знання граматики, орфографії, вміння розмовляти та письмово висловлювати свої думки. До уваги бралося вміння учня писати німецькою, польською та руською мовами. Рідною мовою в Дрогобичі, де навчався малий Франко, не говорили — соромилися. Українська мова була доброю тільки “для спілкування з худобою, для вивезення гною і для мужви, яка подібна до худоби. Рідної мови цуралися священики. За те, що дитина заговорила рідною українською мовою, жорстоко карали”.
Багато Іванових шкільних товаришів, як свідчать метричні книги і на яких базуються документальні біографічні дані книжок про Каменяра, пішли рано з життя (автори розповідають ледь не про кожного з Франкових однокласників). І всюди сліди страшної москвофільської роботи… “Україну шалено русифікували, — пишуть біографи. — В українські міста закидались десанти з Приуралля та Приволжжя, щоб доконати “хохлов”. Більмом в оці був Львів, Західна Україна. Тут тільки змінювалася криміногенна обстановка, але десантникам нічого не вдавалося зробити з національною свідомістю галичанина, з його високою духовною культурою. Українська мова зникла з діловодства, з вищих навчальних закладів, зменшувалася кількість українських шкіл. Зате насаджувалися російські школи, вчителі української мови мали дивовижно малі учбові навантаження… Геноцид визнавався явищем правомірним. Відразу почали між собою змагатися ренегати”.
Академіки, московські блюдолизи, активно підпряглися до воза оросійщення українського люду. Яскравим прикладом може бути доля онуки Франка — Зиновії Тарасівни, про яку йдеться у першій книжці Горака і Гнатіва. Як, до речі, і доля Франкових синів Андрія, Тараса, Петра та дочки Ганни, та й усіх їхніх нащадків, “розсипаних порохом по світу…”
Повної руйнації зазнав і монастир, де була за часів Франка нормальна школа. Більшу частину ченців розстріляли, або й просто закатували, а решту вивезли до Сибіру, тим часом у монастирі розмістили радянські контори. Із приходом “визволителів” ротонду шпиталь і саму будівлю віддали НКВС під катівню. Тут було замордовано силу-силенну людей у найжорстокіший спосіб. Святині сплюндрували, ікони спалили, бібліотечні книжки повикидали, знищили.
У третій книжці “Гімназія” оповідається про гімназійного вчителя Франка — Івана Верхратського, який відверто заявляв: московська мова не може імпонувати жодному мовознавцю. Він був прибічником формування української термінології на основі народної мови, але тоді у науковому світі не знайшов підтримки. У галузі філології (діалектика та лексика) Верхратський залишив чималу спадщину і Франкові було в кого вчитися. Зокрема у своїх наукових працях гімназійний вчитель приділяв чимало уваги питанню нормалізації літературної мови, писав полемічні статті в часописи “Зоря”, “Руслан”, “Діло”.
Франко читав твори свого гімназійного вчителя, полемізував з ним. Його зауваження Верхратський сприймав як образу від свого колишнього учня. Порад слухати не хотів, не вірив Франковим запевненням, що той глибоко шанує його наукову діяльність.
Шовінізм Польщі й Москви процвітав. Принижували українську мову, у невигідному світлі виставляли українську культуру, щоб викликати у молоді відразу до рідного. Не дивно, що вихованці Дрогобицької гімназії, українці, дуже швидко ополячувалися, онімечувалися і мало хто залишався вірним своїй культурі. Молодий розум потрапляв у сіті москвофільства, яке здавалося єдиним виходом із тієї ситуації.
Окрім того, що книжка “Університет” охоплює найболючіші і найтрагічніші сторінки життя, тут уперше введено в обіг архівні документи з історії цього навчального закладу, розказано про початки боротьби за національний характер, про діяльність Франка у студентських товариствах, напружену працю в журналі “Друг” з Михайлом Павликом, стосунки з Михайлом Драгомановим. Йдеться тут і про перший арешт Франка та його нещасливе кохання до Ольги Рошкевич.
П’ята книжка “Не пора!” охоплює 1880—1885 роки життя письменника, його арешти. У цьому часі вмістилися і “нові знайомства”, які мали б йому замінити втрачене кохання, і дискусії у товариських колах та на шпальтах газет із польськими соціалістами, і робота над першою політичною платформою “Програма польських і руських соціалістів Східної Галичини”. У цей період сформувалася його знаменита ідея служити рідному народові: “Нам пора для України жить”.
Саме тоді з’являються в житті І. Франка Юзефа Дзвонковська, Наталя Кобринська, зачинателька жіночого руху, майбутня дружина Ольга Хоружинська. Сприяє він творчості поетеси Юлії Кравченко, допомагає письменниці Климентині Попович, якій одного разу скаже: “Коли б я був незалежний від куска хліба і міг творити лиш те, чим повна моя душа, то я отут би замешкав (у лісі. — М. В.), наче пустельник, і творив би, і творив залюбки! Мій голос тут, в цім величнім настрої, міцнів би, як єрихонська труба, і ним пробував би я збудити народ мій зі сну вікового”.
1885—1894 роки в житті Франка — це титанічна літературна, наукова та публіцистична діяльність, газетярська робота “в наймах”, тобто в польській періодиці, арешт. Шоста книжка Р. Горака та Я. Гнатіва так і називається — “Іван Франко. В поті чола”. У цей час письменник одружується з Ольгою Хоружинською, навчається у Відні в аспірантурі, захищає докторську дисертацію, активно займається видавничою справою.
Сьома книга “Протистояння” присвячена 1894—1900 рокам. У ній розповідається про стосунки Франка з М. Драгомановим, про дискусію навколо громадських, літературних та політичних проблем Франка з Лесею Українкою та Оленою Пчілкою, детально просліджується хід виборів до віденського парламенту і галицького сейму, у яких брав участь Іван Франко. У цей час він створює роман “Основи суспільності”, поетичні збірки “Мій ізмарагд”, “Зів’яле листя” та друге видання збірки “З вершин і низин”.
Восьма книжка “Роки страждань” охоплює 1900—1906 роки життя Каменяра. Тут ідеться про його стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким, про соціальну доктрину віри і церкви, висвітлюється наукова та літературна праця Каменяра, зокрема досліджується творча лабораторія написання поеми “Мойсей”.
1906 року Рада Харківського університету на клопотання історико-філологічного факультету і на підставі доповідної записки професора М. Сумцова 20 вересня одноголосно обрала І. Франка почесним доктором російської словесності.
Назва дев’ятої книжки “Катастрофа” говорить сама за себе. Йдеться про хворобу письменника, встановлення діагнозу, тривале лікування, зокрема про сучасні дослідження недуги Франка. Але він не покладає рук, хоч руки вже йому відмовляють. Іван Якович диктує твори своїм помічникам, а якщо вони відсутні, то бере зубами ручку, вставляє її між пальці, обв’язує дротиком і пише. У цей час він пише повість “Великий шум”, наукову працю “Нарис історії українсько-руської літератури”, “Вавілонські гімни і псалми”, безліч рецензій та перекладів.
Остання, десята, книжка з цього фундаментального життєпису про Великого Каменяра, що її героїчно створили Р. Горак і Я. Гнатів, називається “Guo Теndis?” (ч.1, “Відхід”; ч. 2, “У притворі вічності”). Це останні роки життя Франка, окупація Львова, перебування його у “Захисті українських січових стрільців”, смерть та похорони.
Тут ідеться і про увіковічнення імені Каменяра в сучасному світі. І про те, що не склалося з пам’ятниками Каменяреві у Києві і Харкові. Є Указ президента В. Ющенка 2006 року про встановлення пам’ятника, однак віз і нині там. “Нема у Києві Франка, нема…”, — підбиває гіркий підсумок Роман Горак. І в Харкові, де керує нині, за словами письменника, “влізливий елемент”, чужинський, — теж нема.
Як не згадати тут слова самого Франка: “Національний розвій може лежати в тім, що ми посеред своєї нації витворювали всі ті верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду”.
Про життя великих людей потрібно знати. Необхідно вчитися в них життю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment