Володимир СКИБІНСЬКИЙ: «БОГ НІКОГО НЕ ПОКИНЕ»

Він з’явився на порозі нашої редакції якраз на Водохреща і за його поставою, поглядом і видимою внутрішньою ґречністю я зробила висновок: прийшов священик, очевидно, освятити нас йорданською водою.
Це був Володимир Скибінський — художник. Він приніс із собою великий альбом з ілюстраціями створених робіт. Це настінні розписи ікон, хоругви, кіоти, оправи для книг, жертовниці, аналої, парастасні деревця, підсвічники і навіть іконостаси. На Глибоччині майже немає церков, де б не доклав свого вміння і таланту пан Володимир.

— Скільки всього у Вас робіт?
— Дуже багато, причому різних жанрів, різних технік, від живопису і ліпнини до різьби по дереву і обробки металу. Власне, і мій первинний фах, який я здобув у Вижницькому художньому училищі, — художня обробка металу.
— Як Ви прийшли до іконопису?
— Напевно, Бог кожному дає його шлях. У 14 років я вступив до Бучацької міжобласної художньої школи. Почав працювати в 17 років помічником гончара, і якби залишився, то був би вправним гончарем. Але на якомусь етапі зрозумів: це не моє. Отже, згодом було Харківське театрально-художнє училище, Вижниця, заочно Московський університет імені Н. Крупської. Працював на Чернівецькому художньому комбінаті. Та після розпаду Союзу залишився без роботи. А треба було жити. І ми з товаришем організували маленький кооперативний бізнес, вже навіть почали заробляти непогані гроші. Та якось відчув, що ґешефти — це не моє, і повернувся до своєї творчості, так-сяк прилаштувавши майстерню в гаражі. Довго ця робота  не давала прибутку. Я навіть підпрацьовував таксистом, оскільки  необхідно було забезпечувати сім’ю. Але згодом все змінилося. Будували нові, оновлювали старі храми, зводили каплиці. А я на цьому досить добре знаюся: від замішування цементу до розпису куполів.
— Яке Ваше родинне коріння?
— Моя мама Марія була дуже богомільною. І нас, дітей, привчала до Божої моралі. Батько Яків був ковалем-віртуозом, сільським інженером: що кому треба було викувати, змайструвати чи полагодити — йшли до нього. А народився я  у селі Миколаївка Бучацького району на Тернопільщині. Малим хлоп’ям, пасучи корів на чудових долинах Придністров’я,  придивлявся і прислухався до всього, що росте, щебече… І світ тоді був таким дивовижним і милим, як і тепер, коли  вже розміняв шостий десяток.
Люди сьогодні шукають чогось доброго, милого серцю, приємного для душі, прийнятного для розуму, і не знають, де його знайти. А треба лише вранці подивитися у вікно на цей чудовий світ, створений для тебе: він — найдосконаліший. Творець продумав усе до найдрібнішого. Та люди, приголомшені безправ’ям і беззаконням у пошуку грошей і роботи, не помічають Божої природної краси. Я, спостерігаючи за птахами, звірами, людьми, дійшов невтішного висновку: брати наші менші значно ретельніші й гуманніші у стосунках, у вихованні дітей, у догляді за ними, а люди, шукаючи матеріальних благ, залишають сім’ї і роками, десятиріччями не бачать ні дружин, ні дітей, ні батьків, відкуповуючись за це грішми. І це призводить до абсолютної втрати родинних зв’язків, до знищення традицій роду. Кожен живе і діє сам по собі. Звідси — невпевненість, безвір’я, злочинність.
— І все це ще зовні культивує наш медіаринок.
— Людям нав’язують думку про всю чорноту та безперспективність їхнього існування, бо завтра — армагедон, прибульці, повінь, зсуви, напад монстрів і “чужих”. Усе це має вплив на дітей, стає звичним законом існування.
— Тобто, верх бере той, що в скелі сидить, а тепер, виявляється, не тільки в скелі.
— На жаль, він тепер скрізь. Його присутності стає все більше, а сумління, відповідальності, любові — менше. Як поводиться кожен із нас, як чинить людство взагалі, така у нас і перспектива. Але сьогодні у наших школах п’ють, палять, лаються, стріляються, не слухають учителів, не реагують на зауваження старших. Ось де необхідно докладати зусиль і Міносвіти, і громадськості, і батькам.
— У світі спотворено істину і цінності, і реакція не забарилася.
— Мистецтво настільки принижене, настільки мінімізовано увагу до нього, що будь-хто може викинути творця на смітник. Натомість возвеличено глупство та аморальність. Нам нав’язують моду на експонування в арт-центрах здохлої корови чи мертвих мух, корків від пляшок чи мазунів курячими лапами на перах і кажуть, що це шедеври світового мистецтва. Це афішують, спонсорують, висвітлюють, створюють ореол імені, яке таким чином закладається у систему шоу-бізнесу. А справжній митець може скніти у своїй підворітні, й цього ніхто не помітить. Підкреслюю: нечисть залазить у всі види мистецтва, нечисть бере верх над розумом, безталання над талантом, безвір’я над вірою. Найбільше мене вражає, коли бачу китайські годинники зі встромленими стрілками через ікони Ісуса Христа, Матері Божої чи євангелістів. Для них це бізнес із чітким прицілом: усе можна підпорядкувати грошам.
— А розбрат у церквах?
— Часто чую: не йди до тієї чи іншої церкви, бо вона чужа. Як чужа? Бог один, а люди ж усі наші, тарашанські, опришенські чи дубравські. Треба дбати не про те, чия віра справжня, а вірити по-справжньому, мати Бога в душі і голові, розмовляти з ним, радитись, а не виставляти, як аргумент, власні амбіції.
— Де Ви берете сюжети для своїх ікон?
— Зі старовинних книг, каталогів, церков. І дуже прикро, коли бачу “відреставровані” фарбою для підлоги старовинні ікони. Вважаю, що дозвіл на реставрацію релігійних речей має давати відповідна комісія, до складу якої входили б мистецтвознавці, краєзнавці, фахівці відповідної галузі. А так у нас понищено багато раритетного, цінного, історичного.
— Щоб малювати ікони, треба довго очищатися духовно і фізично. Як це відбувалося у Вас?
— Не все відразу вдавалося. Тривалий час мені викручувало руки, пальці, аж поки настав час мого “допуску” до такої роботи.
— Ви готували себе до цього?
— Я доволі ґрунтовно вивчав різні епохи розвитку суспільства, зокрема, трипілля, козаччину. Це були, безумовно, дуже гармонійні й духовні часи. Ми їх поступово втрачали і продовжуємо втрачати. Бо коли наші жінки стають добровільним товаром, а фарисейство охоплює не лише світські, а й релігійні установи, земне буття іде на спад.
Ми часто з дружиною прогулюємося вулицями Глибокої, аби після роботи подихати свіжим повітрям. Довкола — торгово-розважальні центри, нічні клуби… Які кошти вкладають у це чревоугодництво і блюзнірство! Скільки людині треба тих розваг! Проте за розвагу дають тисячі, а на милостиню ближньому, на книжку чи газету шкодують копійок. А потім дивуються з того, якими жорстокими, байдужими, грубими, невихованими ростуть молоді люди, не шанують батьків, викидають дітей. Якось із великим захопленням я переглядав фільм про ведмедицю, яка рік виношувала маля, а народивши, ще рік вигодовувала, навчала, застерігала, готувала його до життя, а далі тривалий час стежила за тим, як поводиться мале ведмежа, ходила слідом і щомиті була готова прийти на допомогу. Тісні родинні зв’язки колись існували і в українських сім’ях. Старші передавали молодшим мудрість віків, молоді забезпечували теплу і лагідну старість батьків. Нині викинути народжене маля у сміттєвий бак не вважають за злочин: так, поговорять день-другий та й забудуть. Поняття гріха перед Богом і людьми поступово стирається з пам’яті.
— Та чи існує сила для спасіння?
— Швидке відновлення моралі неможливе. До церкви часто йдуть, аби відкупитися від гріхів. Корупція роз’їдає суспільство. Вона диктує закони і правила стосунків. Звідси — суїцидальні настрої, бажання втекти, абстрагуватися, усамітнитись і розчинитись. Духовність — під пресом влади, мораль — у вигнанні, на часі — феодалізм, де сильний і багатий пригнічує бідного й немічного.
Для спасіння необхідне очищення. Про це, насамперед, треба дбати власть імущим, аби не надбати собі і нащадкам непосильних гріхів.
І всім хочу сказати: “Бог нікого не покине”, тримайтеся його!

Спілкувалася
Віра КИТАЙГОРОДСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment