МІЖ МОВОЮ І ЯЗИКОМ: КОЛООБІГ ОДВІЧНИХ ПРОБЛЕМ

Проблема суржикізації українського гуманітарного (зокрема й медійного) простору вже давно набула статусу соціокультурної катастрофи, яка не обмежується мовознавчою площиною. На жаль чи на щастя, але ця проблема існує лише в нашому культурному полі (на межі російсько-української мовної взаємодії) й не заторкає, наприклад, мовної практики європейських країн. Україна є буфером між Європою й Азією (Росією), і за цю “буферність” доводиться жорстоко розплачуватися, а часом і трагікомічно. Що й казати про мовні казуси і суржикізми в мовленні Президента (“Вмікніть Україну!”) та Прем’єр-міністра (ім’я їм — легіон) України…

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
“Всесвіт”, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

Усе це змушує знову й знову повертатися до обговорення національної мовної ситуації в Україні. Звичайно, не можна звинувачувати простих людей у тому, як вони говорять. Але це аж ніяк не означає того, що фахівці мають також скласти руки й чекати раптового національного одужання. Кілька років тому цю ініціативу взяла у свої руки мовознавець Лариса Масенко, один із провідних вітчизняних соціолінгвістів. Із того часу вивчення суржику стало науковим пріоритетним напрямом кафедри української мови НаУКМА, яку донедавна очолювала Лариса Терентіївна (а від вересня 2010 р. її очолює проф. В. М. Ожоган).
3 лютого в рамках Днів науки відбувся “круглий стіл” “Суржик: між мовою і язиком” (організатор — кафедра української мови), на якому було розглянуто такі питання, як: 1) місце суржику в системі розмовних форм української мови; 2) суржик: нова мова, соціолект чи сума ідіолектів; 3) мішане українсько-російське мовлення в соціокультурному аспекті; 4) суржик в художній літературі; 5) перспективи побутування й поширення українсько-російського мовного гібрида. Головною доповідачкою на “круглому столі” була Лариса Масенко, знаний український соціолінгвіст. Нещодавно було опубліковано її нову студію — “Суржик: між мовою і язиком” (Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”), що фактично й дала назву організованому “круглому столу”. Обговорювалася також і проблема консервації суржику. Як вихід можна було б назвати поширення в медіа (через мовлення ведучих) літературної української мови, але за теперішнього стану речей це видається чарівною утопією. Навіть на державному каналі значну частину ефіру відведено під російські програми й концерти, а також і для утвердження суржику в масовій свідомості.
“Круглий стіл” зібрав науковців як з України, так і закордону. Зауважу, що коли за столом збираються люди, яким обговорювана проблема справді болить, то й у такому разі науковий захід аж ніяк не можна назвати сухим і нецікавим. Жвавість обговорень була й на цей раз, і таке ставлення до проблеми, звичайно, не могло не передатися молоді, студентам Могилянки. Проблема суржику, безперечно, доволі серйозна, але, як сказала Ліна Костенко, навіть за найтяжчих часів потрібно сміятися, бо в сльозах можна втопитися. Лише сміх вивищує над ситуацією абсурду й допомагає знайти найкраще рішення в найтяжчій ситуації. Лариса Терентіївна спробувала окреслити витоки суржику. Науковець пригадала відомий радянський дует Тарапуньки й Штепселя. Саме Тарапунька послуговувався суржиком, натомість Штепсель — лише гарною, нормативно правильною російською мовою. В такий спосіб на підсвідомому рівні формувалося сприйняття того, що суржикомовці (апріорно вихідці з українських теренів) посідають нижчу позицію, ніж носії унормованої російської мови. У наш час персонаж Вєрка Сердючка стала продовжувачем тарапуньківських традицій. Якщо пригадати, що Сердючка починала як “провідниця” в “СВ-шоу”, то фактично вона виконувала роль “прислуги” для своїх російськомовних гостей (а гості в тому шоу переважно завжди мали російську прописку). Як переконує Л. Масенко: “Принизливий для української мови вплив сценок, розіграних в “СВ-шоу”, полягав у тому, що Сердючка імітувала, “передражнювала” провінціалок, які говорять скаліченим українсько-російським гібридом, тоді як “здорову” мовну норму представляли її російськомовні партнери по комунікації, до того ж вищі за соціальним статусом. Важливо підкреслити, що роль провідниці передбачала й обслуговування чергового високого гостя з Москви.
Оскільки суржик є субкодом, перехідним між українською та російською мовами, введення його в протиставну пару з літературною російською мовою, що корелює з опозицією нормативне, серйозне/ненормативне, смішне, у свідомості тієї частини аудиторії, передусім підліткової, яка некритично сприймає телевізійні картинки, викликає стійку асоціацію суржику з українською мовою загалом як мовою “неправильною” порівняно з “правильною” російською. Такої асоціації не виникало б, якби поряд із Сердючкою були партнери, що розмовляли українською літературною мовою. Це відтворювало б соціокультурний контекст різних форм побутування української мови, в якому присутній і зразковий нормативний варіант мови”.
У такий спосіб українська провідниця асоціювалася з малограмотною людиною, яка, проте, може досить непогано розважити своєю балачкою російськомовних пасажирів. Ця проблема взаємодії українськомовних і російськомовних має давнє коріння, вона представлена ще у творах Г. Сковороди, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, В. Підмогильного, Миколи Хвильового.
Як зауважує Л. Масенко: “Якщо обмежити вживання терміна суржик українсько-російськими мішаними формами усного мовлення, то історично часом їхньої появи слід вважати, очевидно, кінець XVII — початок XVIII сторіччя, коли імперська асиміляційна політика перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на території підросійської України. Впровадження російської мови в адміністративно-управлінську сферу й освіту спричинило формування в середовищі місцевого чиновництва — канцеляристів, писарів, дячків, а також бурсаків і шкільних учителів специфічного макаронічного усного мовлення, в якому елементи старослов’янщини, кліше і штампи російського канцеляриту й літературні звороти химерно сполучалися з фонетичною основою й лексичними та морфологічними елементами української мови.
Зразки такої мовної мішанини становили об’єкт пародіювання в українській літературі з появи перших же творів, написаних живою народною мовою. Це, наприклад, часто цитована промова “филозопа” над убитим Паллантом із шостої частини поеми І. Котляревського “Енеїда”:
Тогді якийсь їх филозоп
Хотів сказать надгробне слово,
Та збився і почухав лоб;
Сказав: “Се мертвий і не дишеть,
Не видить, то єсть і не слишить,
Єй, єй! уви! Он мертв, амінь!”
Подібні пародійні вставки трапляються і в драматичних творах І. Котляревського, пор., наприклад, пісню Возного “От юних літ не знал я любові. Не ощущал возженія в крові”, що відтворює макаронічну мову, якою у XVIII сторіччі складали пісні та любовні романси школярі, писарі, дячки”.
Так само “штучне мішане мовлення представників сільського чиновництва, в якому стереотипні формули російської ділової мови вживалися в українській вимові й з українськими морфологічними й окремими лексичними особливостями, відтворено в прозових творах Г. Квітки-Основ’яненка”.
“Харківський текст” початку ХХ століття — інший чудовий матеріал для соціолінгвістичних досліджень, який наштовхує на не менш цікаві висновки. Все це предметне поле наукових шукань Лариси Масенко відображено і в її останній праці “Суржик: між мовою і язиком”. Суржик також використовують і сучасні українські письменники як мовний соціокультурний ресурс (в поле зору Лариси Терентіївни потрапили художні твори М. Бриниха, Б. Жолдака та ін.).
Під час “круглого столу” згадували й закордонних дослідників української мови, зокрема процесів русифікації й суржикізації українського простору (як А. Брацкі, Ф. Гофенедер).
За словами Л. Масенко, “австрійський славіст Філіп Гофенедер показав радянську практику звуження лексичного складу української мови коштом вилучення питомої лексики і заміни її на спільну з російською, порівнявши видання українського перекладу філософського твору Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм” 1932 р. та 1952 р. Порівняльні таблиці перекладу російських слів у зазначених виданнях, які уклав Ф. Гофенедер, унаочнюють практику штучного зближення двох мов. Наведемо лише деякі приклади: рос. беседа у виданні 1932 р. перекладено українською як розмова, а у виданні 1952 р. — як бесіда; відповідно рос. буква — укр. літера (1932), буква (1952); рос. век — укр. століття (1932), вік (1952)”.
Присутній на обговоренні в Могилянці польський мовознавець Артур Брацкі, автор ґрунтовного дослідження про суржик, неодноразово згадував і свого німецькомовного колегу М. Мозера, можливо, ще недостатньо відомого в українському мовознавстві. У книжці “Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe/Сучасна Україна на культурній мапі Європи” Міхаель Мозер у своїй статті ретельно аналізує теперішній український віртуальний простір, зокрема реакції користувачів на галицький варіант української мови. Ці віртуальні “відповіді” можна охарактеризувати як варварські, брутальні й надзвичайно агресивні. Російськомовні українці (користувачі Інтернету) з Півдня і Сходу паплюжать українську мову в Галичині, називаючи її покручем. Визнаючи суржик як сучасний варіант української літературної мови, ці користувачі відмовляються прийняти українську мову як цілісну систему, що існує в західноукраїнському варіанті. Незрозумілі слова, що належать до питомої української лексики (яку намагалися винищити в різний спосіб радянські мовознавці, укладаючи реєстри та словники), викликають спротив і агресію.
Реакція користувачів на питомі українські слова вкрай негативна. Все це змушує замислюватися, що для носіїв російської мови українська апріорно постає мовою нижчого ґатунку. І це вже значна соціолінгвістична проблема. Такі користувачі не погоджуються витрачати час для опанування української мови, натомість прагнуть спаплюжити все, що не має аналога в мові російській, а отже, свідчить про самобутність української мови. Але ж вони звикли, що в медіа (за допомогою клонованих сюжетів  а-ля “Тарапунька і Штепсель”), що українська — це мова “обслуги”, людей соціально нижчих.
Деякі коментарі вражають і зумовлюють потребу в психологічному аналізі теперішньої соціокультурної ситуації. Подібні твердження щодо російської мови з боку представників інших етносів і спільнот на території РФ могли б стати підставою для судового позову у зв’язку з паплюженням державної мови. В Україні паплюження державної мови вважається ознакою демократичності у проведенні дискусій між безіменними користувачами. Можливо, що хтось із них навмисне розпалює міжнаціональну ворожнечу, паплюжачи державну мову України. Лада Біланюк майстерно аналізує мовну ієрархію, яка існувала в СРСР, а ще раніше — в царській Росії. І Російська імперія, й СРСР — величезні геополітичні утворення, до яких належать кілька етносів і народностей. Насправді ж існування в середині імперського тіла цих етносів не таке вже й гармонійне, як це часто проголошують на папері. Імперський центр робить усе можливе для підняття престижу однієї мови, що виконує головну функцію. Інші існують і підтримуються за залишковим принципом.
Аналогічних висновків доходить і Л. Масенко: “…Втрати української мови, спричинені негативною оцінкою західного варіанта літературної мови кінця XIX — початку XX ст., — пише А. Ткач, — призвели не просто до кількісної втрати мовних одиниць, до занедбання мовної спадщини і традиції літературної мови як територіально-соціальної цілості. На жаль, без перебільшення можна стверджувати, що упродовж останнього століття українці й українська мова (наша мова!) зазнали втрати мовної вартості, ушкодження свого віртуального світу саме через втрату усталених зв’язків і відношень між словами і значеннями, через втрату традиційно закріплених синтагматичних єдностей і фразеологічних зворотів та їх асоціативних гнізд у свідомості мовців”.
Завершити статтю хочеться знову-таки цитатою з праці Л. Масенко. “Генеральний секретар КПРС Леонід Брежнєв,… за опублікованими нині спогадами одного з працівників апарату В. Щербицького…, здавалося б, знав українську мову” і якось “назвав її “просто суржиком російської мови”. Треба сподіватися, що персонажі з радянського минулого не зможуть довго порядкувати в нашій країні”.

* * *
Цьогорічним лауреатом Премії імені Петра Могили в галузі гуманітарних наук, яка традиційно вручається на початку лютого в Києво-Могилянській академії, стала професорка кафедри української мови НаУКМА Лариса Масенко. Доповідь, яку Лариса Терентіївна прочитала 4 лютого вже як лауреат, мала назву “Соціорівні української мови в комунікативному просторі”.

Коментує Л. Масенко: “Ця премія мені особливо дорога, бо вона свідчить про визнання у своєму професійному середовищі, від колег університету, в якому працюю ось уже десять років. Підручник “Нариси з соціолінгвістики”, за який отримала Премію імені Петра Могили, є певним підсумком моєї викладацької праці. Я люблю цей курс. Соціолінгвістика належить до найактуальніших для України галузей гуманітаристики. Знання закономірностей розвитку двомовного соціуму допоможе знайти шляхи подолання конфліктів на мовно-культурному ґрунті, які нині, на жаль, виразно загострюються і розколюють країну. Студенти, які обирали цей курс (а їх було чимало) і з якими ми обговорювали злободенні проблеми мовного життя України і розглядали мовну політику інших держав, орієнтуються в цих питаннях значно краще, ніж колишнє і сучасне керівництво нашої країни. Сподіваюсь, що вони зможуть використати набуті знання у своїй майбутній діяльності. Маю надію, що саме в середовищі студентів і випускників Києво-Могилянської академії формуються майбутні лідери, освічена національна еліта, гідна цього високого звання”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment