ОТРУЄНА СВОБОДА ПОЕТА. ЛИСТ У ХХХІ СТОЛІТТЯ

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Шевченка

Зачем вы отравили воду
И с грязью мой смешали хлеб?
Зачем последнюю свободу
Вы превращаете в вертеп —
За то, что я не издевалась
Над горькой гибелью друзей,
За то, что я верна осталась
Печальной Родине моей.
Анна АХМАТОВА

Український П’ємонт дійшов найвищої міри людського здичавіння.
Поет, який може показати людству шлях до визволення від бруду й фальшування, цинізму й міщанства, стає брутальною “притчею во язицех”. Болото, доторкнувшись до світла, прагне поховати це світло. По-іншому аж ніяк не випадає охарактеризувати ту ситуацію, що склалася навколо поета Ліни Костенко, яка вперше за багато років вийшла до читача. Нехай цей вихід було названо не зовсім адекватним словом “тур”, але цей вихід був рятівним киснем, озоном. Без нього українська нація задихалася, захлиналася в словах, які втратили здатність бути джерелом солідарності. Простір України існував поза етикою й естетикою, відкинутий від себе. Все це створив політичний псевдобомонд і наша культурна “еліта”. До чого привчило нас телебачення — до ґламуру, до “світського життя”? Ми ж знаємо тепер, скільки коштують діаманти, які купила дружина мера Києва, де відпочивають олігархи й де навчаються діти народних обранців. Ми знаємо все. “Навіщо ми до всього звикли? Навіщо звикло все до нас?”. А все до нас і не звикало. Здичавіле людство розплачуватиметься за свої вчинки апокаліпсисом, який буде логічним завершенням політики вселенської брехні. Світ, у якому ми знову живемо, як показали матеріали на “Вікілікс”, — це світ доносів, наклепів, чорнухи і дипломатичної порнухи.
І лише Поет міг би позбавити нас від цього душевного бруду. Але ж це тепер сприймається як порожня балаканина, пафос. Ми ж не хочемо йти за Поетом? А чи хотіли раби йти за Мойсеєм? Вони ж були ладні знищити його, вони ж бо хотіли одразу потрапити в Ханаан. І ось, як грім серед ясного неба, — треба йти довго і тернистим шляхом. Тільки в пекло потрапляєш швидше, в пекло ти провалюєшся. А наше сьогоднішнє життя — це суцільне пекло. Василь Симоненко в “Кирпатому барометрі” писав, що в радянський час над усіма панував Стоокий Жах, якому прислужували генерали й пітекантропи. А чи змінилося щось із того часу? Чому тепер нові пітекантропи вигукують, що Поет — це болото? Насправді все з точністю навпаки. Тільки чи можемо ми оцінити справжній калібр, чи можемо ми відчути, де бруд, а де — озон? Може, нам легше, сидячи на форумах, підсміюватися над тим, як поливають брудом свої своїх. Бити своїх, аби боялися інші — чи не “чудова” практика! Не маючи здатності сприйняти текст критично (“Записки українського самашедшого”), ми краще згноїмо цей текст і себе заразом.
Так формується найстрашніша риса — байдужість, вироджене збайдужіння, яке помножує Жах, яке підгодовує генералів. А чому Поет має також бути жертвою або ж засобом до провокацій? Ну не хоче групка львівських пітекантропів іти до світла, не затягнеш їх і налигачем у простір розуміння. Втрачено сам “ген”, “код” розуміння: легше очорнити все, краще своїми брутальними інсинуаціями допомогти іншим падати в безодню.
Поет — це Майстер, це стіна для нації, це стіна для своєї культури. А в нас тепер стіни паперові, стіни пластилінові й силіконові. Навіщо нам Поет, який каже правду про божевільне суспільство? Навіщо нам Поет, який говорить про світову катастрофу людських душ? Навіщо нам поезія? Поет — самітник, викинутий геть, а от ми, generation next (І. Котик і Ю. Кучерявий), спаплюжимо, сплюндруємо. Нам нації не треба, нам держави не треба, нам треба ось що:
Ми не брешем, не лукавим —
Що подужаєм, берем!
Ми сьогодні світом правим,
Все жерем,
Жерем,
Жерем!
Тільки ми од страху вільні,
Ми — сини Європи!
Ми — могутні,
Ми — всесильні,
Ми — пітекантропи!
Мотто ХХІ століття не змінилося. А Поет має страждати, поет має усамітнюватися, аби працювати з відстані великого часу, великої перспективи. “От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі”. Так завершується роман. А хто насправді буде тримати оборону в Україні — противсіхи, прихильники нібито ґендерної рівності й демократії? Ця демократія вже довела Європу до сказу, а отже, сьогодні у світі формується нова глобальна доктрина, нова стратегія розвитку. В нас є Поет, який фактично взяв на себе функцію багатьох інститутів і органів державної влади. А ми паплюжимо Поета, звинувачуючи в гріхах. Що головне — все це було, і ці спориші, і ця потворність. Сірість завжди поставала проти величі. На жаль, ця маленька купка нікчем, яка плазує перед політикою пристосуванства і противсішества, окошилася на Ліні Костенко — нашому криголамі, який ламає кригу збайдужіння. Це криголам, який виносить нас на чисту воду із ситуації цинізму й брехні.
А головне, цей криголам об’єднує Україну. Це засвідчили зустрічі з читачами в Рівному, Києві та Харкові. Всі України об’єдналися заради Поета. І лише мала частина тих, хто народився в час перемін, хто не зміг сформувати в собі адекватну систему цінностей, хто не став гідним для себе і для інших, у кабінетних збіговиськах знищив те, що давало порятунок сотням тисяч читачів. Усе це, звичайно, буде схвалено “на ура” й деякими можновладцями, й деякими противсіхами високого польоту за сьомим небом людяності, в космосі історичної відірваності від України.
Що ж, мабуть, знову треба затаврувати поета — якщо не ми, то й не Поет, якщо не дрібненькі підлабузники псевдодемократії, то НІХТО. Хіба не те саме ми мали на виборах Президента України? А тепер шкодуємо, а тепер хапаємося за голови! Краще б одразу схопилися за матню, бо тоді все було б “адекватно” — такій нації не потрібний Поет, такій нації потрібна індустрія порнухи, індустрія чорного наклепу, індустрія брутального обпльовування всіх і вся. Тут Поет може бути хіба що “вождєлєнною” притчею во язицех, а не простором єднання. В такій культурі національний шедевр пропустять через електрошок, обплюють і просмажать на вогні. Ми ж не самашедші, ми невиліковні пітекантропи. Нам не треба Ліни Костенко, а тим кому треба, хай страждають. Ми зробимо так, що Поет замкнеться в собі, бо ж ніхто Поета не підтримає. А гедоністи, покидьки, саркасти і культурні під…ти далі казатимуть про ґендерну рівність. Страшна хвороба охопила суспільство.
У ХХІ столітті ми захворіли на постцинічність, нечуване збайдужіння з елементами вприскування в душу найгіршої отрути. Тепер ми не те що оцінюємо геніїв після смерті, ми й за життя піддаємо їх невимовним тортурам. Тільки хто “ми”? Нація, в якій соціальним прошарком стали покидьки? Нові прибічники демократичного псевдокультурного, порнократичного тоталітаризму? Чому в постмодерний час з’являються вогнища, на яких страчують поетів? І чому справжні відьми літають на своїх мітлах? Чому в пост-постмодерний час можлива інквізиція? Чому знову знаходиться купка тих, хто ладен виставити для інших норми і дороговкази? Невже недостатньо можливостей для випліскування отрути дають форуми? Ні, потрібний суспільний суд, потрібне масове пекло, в якому хай горить ця Україна, яка горіла стільки століть? Нічого, мало горіла, мало було гетьманів на одну булаву?! Нехай тепер змагаються сотні гетьманів за маленьку пластилінову булаву?! А Поет нам не потрібний!
Хто ми після цього? Нарід чи чернь? Пристосуванці, які в усьому бачать те, що хочуть побачити, неототалітарні зомбі, здичавілі від культури піару й культури інтелектуального порно? Чи ми можемо сказати: “Хвилино, спинись!”? Чи ми можемо відчувати почуття поваги до себе, до Іншого й до своєї культури? Браво, Україно! В ХХІ столітті треба згноїти Поета, треба посадити за ґрати письменницю, треба всіх інакодумців позакидати в тюрми — а когось у тюрми внутрішньої еміграції. Може, колись, через тисячу років, у ХХХІ столітті, знайдуть неопалимі рукописи й здивуються нащадки з Росії, Європи, Австралії чи Америк, котрі прийдуть сюди: яка потужна нація була тут, які потужні рукописи лишилися! Рукописи Ліни Костенко, спалені в маленькому метафізичному кабінеті галицького П’ємонту. Браво! Браво! Браво!
Будь проклят спокій! Досить нарікати
На клопітливий і суворий час!
Грядуть сини — барометри кирпаті,
Вони за все спитають завтра нас.
В. Симоненко, “Кирпатий барометр”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment