ІМ’Я ЇМ — РЕГІОН, СИЛА ЇХНЯ — В НАШІЙ СЛАБКОСТІ

Катерина МОТРИЧ

…Більшість із них — з іменами, мало не щодня з’являються на екранах телевізорів — зовні мовби й впевнені, але то лиш оболонка віддає глянцем. У їхніх лицях щось зламалося, страх і відступництво провели там нові лінії, а в напружених поглядах відсвічує острах: “Викриють — не викриють? Посадять — не посадять?”
Та не посадять! Бо ви ті вухналі, якими підковують ординських коней. Ви ті зручні сідла, на яких вмощуються ординські сідниці. Ви той кукіль у вівсі, який викинуть із себе неперетравленим ординські коні.
Так, ми знову вступили у ту ж таки воду, в яку входили не раз на своєму історичному віку. Таке ще нікому не вдавалося, а ми зуміли навіть воду, що давно збігла й випарувалася, повернути назад лише для того, щоб увійти в неї знову. Ми, упосліджені — вкотре! — діти землі рідної. Говоримо про долю України вже мовби пошепки — не від страху, а від утоми. Здебільшого мімікруємо та махаємо зневірено правицею. Та хто нині не говорить про неї, цю міфічну, містичну, таїною покриту долю України! Хіба лише той, що взагалі не говорить. І лексика полярна. Коли дивишся на сущих правителів з екранів телевізорів, лиця яких аж лосніють від добрих харчів, самовеличі, цинізму і якоїсь зоологічної ненависті до всього українського світу, то чомусь згадуєш класика, який вважав, що саме таких “надо біть подсвєчнікамі по мордасам”. На багатьох із них чітко вималювалися злодіяння, гріходіяння й гріхопадіння. Вавилон, Содом і Гомора розтління, у якому і піратам, і содомітам живеться солодко на провладних щаблях піраміди.
І коли порівнюєш їх із сірими, недогодованими, виснаженими, деградованими і тихо озлобленими — з тими, хто тягає кравчучки, кучмовози, носить юшки (так народ назвав “транспорт” іменами трьох президентів) по електричках, у переповнених автобусах, то лексика враз міняється і ти вкотре запитуєш сам себе: “Як же це так сталося і чому? Чому борня довгих і трагічних століть зійшла на пси? А до слова “слава” прилипла частка “не”. І це все сталося на нашій землі, густо политій кров’ю, оспіваній-переспіваній, бороненій, пересіяній пучками землеробів-оріїв усіх поколінь, зрошеній українським потом і слізьми мільйони разів. Стонадцять раз пораненій, голодоморами убієнній. Але знову живій і готовій плодить життя. В ім’я чого і кого вона перейшла всі кола пекла? Варяжо-вороже збіговисько правує на ній, запевняючи, що нас уже немає, що вони і є тим утворенням, в ім’я якого тривали козацькі визвольні війни, усі муки й страждання краю нашого. Вони будують нову країну! Звісно ж, що не для нас і без нас! Нам відведена трагічна роль у трагікомедії із натуральними стогонами і жорстокими хижаками — нас кинули їм на розтерзання. Глядач у цьому амфітеатрі — це світ, який не втручається, а лише спостерігає. У нього, напевно, також закінчився ресурс віри в нас. Він у нас зневірився, як і ми. Парадокс! Бо ми вічні борці й вічні пораженці. Ми важко виборюємо і дуже легко віддаємо свої перемоги. У нас після перемоги настає оп’яніння, а потім починається важке похмілля, “гра у булаву”, тягання одне одного за чуби, биття довбнею по голові. Поки в ній макітриться, забуваємо, чого боролися і на що напоролися. Традиції, перевірені століттями. Жодного разу ми їм не зрадили! Ось тут у нас стабільність.
Де першопочаток цієї сув’язі поразок і втрат? Як ця модель закроювалася? Який її код? ДНК? І чи є бодай натяк на її зникнення? Винні ми, українці, чи та першооснова, яка правує на землі: “Дух, вода і кров”? (Перше соборне послання св. Апостола Івана, 4. 5). Тобто, те, що змінити не можна. Ось на цих просторах, у цьому тривимірі панує такий дух, живить усе ось така вода і владарює ось така кров. Тобто ми з вами. А кров — таємнича субстанція. Це не лише біологія, джерело життя і код смерті. Не лише великий банк інформації про людський організм. Це — правда і сила спадковості, ланцюг роду, що з покоління в покоління в’яже родоводи групою крові, передає, як коренева система, то паростки талантів, то якихось ґанджів. Робить далекого нащадка схожим на далекого предка. І коли в багатьох нібито етнічних українців живе яничарський дух, то думаєш, що полки яничар робили набіги і ґвалтували не лише нашу землю… А орди незмінно йшли зі сходу і півдня…
Те, що нині триває в Україні, можна назвати станом облоги, неоголошеної війни, духовно-культурної блокади, коли полчища доморощених яничар, окупували нашу землю і нищать-трощать усе на своєму шляху. Добралися до її осердя і ламають його одвічний плин. Ми бачимо, як навалі це поки що вдається. Чи розчавить вона край остаточно і надовго — це питання певною мірою філософське. Відповідь на нього варто шукати в історичних літописах, у досвіді предків й користатися їхнім досвідом. Можна навіть заглибитися в духовні джерела. А вони досить-таки опукло пояснюють схему перемог і поразок, поразок-перемог. У них великий акцент робиться на таких неперебутних цінностях як сила єдності, сила духу, сміливості — запоруці перемог. І відступництво, зрадливість, продажність, рабський страх — як дорога до пораженства і втрати внутрішньої й соціальної свободи. Феномен Іудиних “30 срібняків”. Там, де вони з’являються, конає внутрішня свобода особистості, настає крах і поразка. Якщо ж таких, що продають за “30 срібняків” край, народ, свободу — багато, то сув’язь трагедій, бід і рабства сковує народ і край на довгі трагічні століття.
Проаналізуймо бодай відомі факти нашої історії. Літописні джерела повідомляють, що Київ не раз бував в облозі і вистояв, бо в таборі киян не було перебіжчиків. Крах Києва починається десь чи не з Андрія Боголюбського, і то допомогли його війську увійти в Київ двоє зрадливих киян, які підказали, як можна знищити княже місто. Чи не княжі міжусобиці, розтерзання Київської Русі на князівства, уділи, за які йшли криваві бойні, часто з допомогою чужинців, і стали прабатьком розбрату, і саме вони й закликали “миротворця” Батия? Князі краю, переживши й подолавши переляк, рушили до ординця по “ярлик”. Ціна зради вимірювалася тими ж таки “30 срібняками”. Зраджувалася Віра, втрачалася внутрішня свобода. В обмін на кращі наділи і ярмо неволі.
Те ж повторюється й на іншому історичному витку, продиктованому вже спритнішим нападником. Але зло всякого поневолення не лише у його всезнищуючому пануванні, а в тому, що воно плодить покоління тих, які народжуються в неволі і яких вчать продаватися, страхаючи, купуючи, залещуючи, чіпляючи “ярлики”. Поневолювач плодить свою “еліту”, плебс і просто смердів духу.
Бо в часи гетьмана Мазепи вже не хтось інший брязкає тими “30 срібняками”, а сам генеральний суддя Василь Кочубей разом із “добірним товариством”. Це він зраджує і стукає-вистукує цареві на гетьмана, друга, кума, однодумця Івана Мазепу. Дарма, що його луплять царські сатрапи, як Сидорову козу і віддають Мазепі. Гетьман наказує відсікти йому голову. Відсікли й Україні… Бо зрадливість і розбрат вступили у пікову точку. Це не хтось із табору москалів наздоганяє військо Меньшикова, що відступало, вже далеко за Сеймом. Виснажене, голодне, вихолоджене, розлютоване двотижневим стоянням навколо валів Батурина. Це козацький полковник Ніс вночі, коли вимордувані козаки та батуринці заснули блаженним сном переможців, наздоганяє ворога і веде таємним входом од ріки. Руками північної орди топили гетьманську столицю в крові. Це вже не “30 срібняків”. Це торг кров’ю, що перетворила води Сейму у криваві.
Палій із сорока тисячами козаків разом із царським військом воює під Полтавою проти Мазепи, проти України, тобто, проти себе. Це торг українською долею, історією, самим життям народу. Ціна зради — понадтрьохсотлітнє панування сусіда, окупація і неволя зі всіма жахами і трагедіями, які вона принесла.
То чого ж дивуємося, що Народна Республіка також сконала, щойно народилася! І що нам із того, що домінувало політичне невігластво, державницька незрілість, недалекоглядність і просто інтелектуальна анемія й наїв очільників, які повірили у московських соціалістів, “які ніколи не зроблять зла братам-українцям”. Зробили, та так швидко, що ті не встигли навіть кліпнути очима. Загони більшовика Муравйова розстрілювали на вулицях Києва кожного, хто розмовляв українською мовою і був у вишиванці. За десять днів було розстріляно п’ять(!!!) тисяч українців. Бо російський шовінізм не має класового забарвлення — він за своєю природою кочовий. Його “генетика” вростає в набіги, войовничий дух і тупіт ординських коней по чужих землях. Росія століттями перебуває у військовому стані. Відняти свободу в будь-якого народу для неї цілком нормальне явище. Бо є в неї Іванушки-Альонушки, мирні “козльонушки”, і є вічні солдати-завойовники, виховані у переконаннях, що вони вічні “освободітєлі” на землі, на яку ступив росіянин своїм чоботом, живуть бандити, тож їх треба усмиряти російським духом. Бо російські шовіністи усіх століть живуть “по-понятіям”, що “матушка-Росія” — це велика усурійська ведмедиця, а народи, землі навколо неї — це її харчі, без яких вона не може процвітати. Це імперський кочовий синдром, який минатиме поволі: усурійська ведмедиця худнутиме і перетвориться на невеличке мишеня. Розміри “звіра” визначать і розміри російського шовінізму. Може, він також переродиться у здоровий націоналізм.
Наша з вами історія — Незалежна Україна. Ми її бачили, ми її тримали в руках, як золотоперу птицю. А вона чи то спурхнула з наших рук, чи то сконала на наших очах. В руках лише кілька пір’їнок. Думаємо-гадаємо: була — не була.
Почалася вона із Руху. І все нагадувало прекрасну казку, у якій романтичний герой рушив на семиголового змія і переміг його. Та з’явився головний герой усіх наших казок, легенд, історій. Князь і гетьман, отаман і батько-прадід лихого буття. “За паспортом” він Розбрат Сваридлович Роз’єдненко. Року його народження, навіть століття, а може, й тисячоліття, ніхто не знає. За національністю він скіф-ант-русич-українець. Таке буває. Принаймні у нас.
Отож про Рух. Пригадую його перший з’їзд. Незабутнє. Хвилююче. Щемливе до завмирання серця і безмежно дороге. Святково прикрашена зала символікою, гербами. Дивовижні люди! Багатьох я просто обожнювала за Патріотизм,Сміливість, Справжність, якусь святу одержимість. Але чомусь запам’яталися дві яскраві постаті, дві особистості. Я омину їхні імена, але ви їх впізнаєте. Вона — мудра, освічена, талановита, натхненниця символіки, що прикрашала стіни святкової зали. Володарка ідей, оратор і просто яскрава особистість. Він — вродливий, елегантний, освічений, професійний, патріотичний і просто європеєць-денді. Його оксамитовий голос зринає понад багатотисячною залою. Він весь, як струна, чутлива мембрана, виструнчується при закличних звуках “Запорізької похідної”.
І що ж? Отой, що владарює на нашій землі ще, може, зі скіфських часів, також їх сподобив і поклав на них, елітних, вибраних своє око. Кажуть, що саме із їхньої сварні сталася тріщина в Русі, яка виросла до розмірів канави. А далі — справа техніки “хлопців”, які вміють вклинюватися у всі задуми і все, і всіх знищувати тим-таки перевіреним методом — пересварити вчорашніх однодумців. Бо відомо ж, що “поділені царства впадуть”. Не впали, але змаліли, здрібніли і місію державотворення в Незалежній Україні втратили. Бо мали лише великий потенціал емоцій, амбіцій, “філологічної” боротьби, але не знали, як іти далі, як творити Державу — економіку, політику, весь її устрій. Рух зрушив лише патріотичний пласт українського буття, але не підняв цілинний степ свідомості й довіри мільйонів. Знову прозвучало те, що казали й наші предки, закликаючи варягів: “Ідіть, управляйте нами”. Прийшли й управляють.
У відступництва є своя прелюдія, кульмінація і розв’язка. Прелюдія — зрада. Кульмінація — шок і осуд загалу. Розв’язка супроводжується крахом особистості, втратою моральних вимірів і нагородою в “30 срібняків”. Бо “купцеві” також потрібна саме елітна кров і йому треба побачити зруйнований дух і душу купленого. Того, що стояв по той бік барикад, а опинився в “купця” під п’ятою.
Боляче. Бо обоє таки ж елітні. І обоє знімали Україну з хреста, тягли її разом із багатьма з Голгофи на Фавор. Але чомусь опинилися на “полі крові”, куди й спливли 30 іудиних срібняків. (“Полем крові” назвали в Іудеї цвинтар, де ховали мандрівників. Іудиними срібняками погребували, сказавши, що цих грошей не варто брати, бо це “плата за кров” і купили землю, щоб ховати безхатьків). Плаче Україна, бо вручила їм срібло-злото своєї душі, яке вони проміняли всього лиш на “30 срібняків”.
За двадцять літ “поле” розрослося. Не оминули його і перші три очільники. А ми все обираємо, розчаровуємося і чекаємо такого, що все виправить і виведе на Божий лад. Що ось-ось і ми “З наступного року житимемо в державі для людей”. Але вона поки що для корупціонерів і мафії.
Поява того чи іншого керманича — закономірність, бо він невіддільна частина загалу, і це цілком вмотивоване і гармонійне явище.
Тож спробуймо заперечити це чи спростувати. У країні, де панують імперсько-комуністичні ідеали й мораль, до влади приходить той, що втілював ці ж таки ідеали і відповідав за ідеологію. Комуністичну. Він не зумів створити країну щасливого буття для всіх. Вийшло лише для якогось мізерного відсотку найщасливіших. Хотів, але не зміг. Бо як лідер новоствореної держави — пересічний. А потрібен був, як меч двосічний. Навіть чотирисічний. Щоб звів його проти північної, хворої на гігантоманію диктаторки. Тут важливо не злякатися, не прогнутися і не продатися ні за які цяцянки. Щоб сік ним у бік домашніх червоних динозаврів, бо їхня ідея несумісна із суттю України, її княжо-козацьким корінням, її куркульським вмінням працювати і плекати землю ще з часів оріїв-землеробів. Бо комуністичний балаган із його варивом — порційною баландою із залізних мисок одного розміру — міг прижитися лише на землях, де оселився кочовий дух. Його дуже довго відторгала наша земля і народ, а їх упокорювали голодоморами, репресіями, тюрмами, страхом, неволею.
Щоб тим мечем цілився очільник по руках злочинного елемента, який тільки починав при ньому нагулювати жирок і запроваджувати зону із її “понятіями” в суверенній державі. Це вони переплутали і досі плутають ринкові відносини із великомасштабним злочинним розграбуванням народу, мафіозними оборудками, диким безкарним злодійством.
І четвертий бік, куди мав спрямувати вістря свого меча ґарант, це ті ж таки “30 срібняків”. Він повинен був відрубати навіть думки всім негідникам-корупціонерам, які завжди вирішують усі свої справи за допомогою купівлі-продажу того, ким назавтра можна торгувати, маніпулювати. Бо куплений, задобрений гарант уже гарант їхніх мафіозних схем, як куплений ворог уже не ворог, а приятель чи й друг.
Другий очільник — також віддзеркалення переважної більшості загалу. Збігло кілька літ. Значна частина народу поволі відійшла від імперської баланди, але з’явилися покоління, народжених не від жінок, а від “дружби народів”. Ці покоління втратили своє національне єство. Сформувався великий загін інтернаціоналістів без національного обличчя, національних ідеалів. Зденаціоналізований, “общєговорящій, общєпонятний чєловєк. Чєловєк вообщє”. Він був яскравим представником такої людини. У його середовищі вже встигли народитися і вступити в отроцький вік безчесні олігархи, прихватизаційники і всілякий антиукраїнський хлам. Він органічно влився у їхні ряди, бо вони були людьми його духу, а як відомо, люди об’єднуються й притягуються за духом. “30 срібняків” обростали процентами в банках, а “поле крові” української поширшало.
Ну, а вже третій лідер — дзеркало демократично-патріотичного вибору і виміру. Він також хотів багато змінити і зробити. Щиро й з любов’ю. Як добрий пастор. Шляхом проповідей про силу добра і зла. Та всепрощенням. Саме ось ця любов та всепрощення його й підвели. І саме йому судилася неприваблива роль у сучасній історії: “добрий пастор-проповідник” став провідником поразки і спровокував облогу України. Йому, як і двом попереднім, також піднесли до вуст “напій богів”. Оп’яніння владою і повне невміння нею користуватися. А ще той “напій” гальмує центри контролю і настає сліпота й глухота щодо “бешкету і розваг” розбійників. Роздана індульгенція злочинцям обернулася крахом України.
“30 срібняків” настояні на страшній трутизні. Хто лиш вдихне їхній дух, перероджується до невпізнанності. Тоді він уже не володар, а ним володіють. Тоді він не диктує, а диктують йому. Тоді він уже не гарант усіх моральностей і чеснот, а гарант аморальності та безчестя. Тоді він не захисник волі, а безвільний невільник. Тоді він не частина народу, а частина піратів-розбійників коло провладної кормиги. Всі троє вважали себе патріотами, але перший був патріотом СССР, другий патріотом “вообщє”. Третій лише недавно відкрив для себе Україну і переказує її історію — напевно, й вважав це своєю основною місією на посаді лідера держави. Усі троє — трагічні больові віхи національного пораженства і державної неспроможності. Або, як сказав перший очільник, “Ми були не тиграми, а лише березневими котами”. Точне спостереження. Хоча, і той звір щодо них завеликий. Швидше той, на якого коти полюють. Бо всім не вистачало “простої й примітивної” складової: масштабності й харизми. А ще сили духу й сміливості! І водночас, як це не парадоксально, вони були цілком логічним і гармонійним вибором трьох соціальних верств посткомуністичного суспільства. Яке суспільство — такі в нього і поводирі.
Якщо анатомувати наше надто полярне, несформоване в державне утворення суспільство, то в ньому можна виокремити три домінантних соціуми: сповідників комуністичної ідеї, яких за роки незалежності поменшало. Це люди старшого покоління, які поволі відходять.
Друга, найчисельніша група, — імперська — невіддільна від першої. Але вже не червона, а блідо-червона. Вони ще вважають себе інтернаціоналістами, тобто не причетними ні до якої нації. Насправді ж позиціонують себе як сповідників усього російського — мови, поп-культури. Будь-яке нагадування про націю, національну культуру їх шалено дратує, “потому, что ето нє главноє”. Різноманіття мов і народів — як творчість Творця — нічого їм не промовляє. Як і те, що найдовговічніші це все ж народи із сильним націоналістичним осердям — як от мусульманські народи чи греки, євреї, японці. Націоналізм чомусь дуже лякає й викликає ненависть у всіх сповідників яничарства. На появу саме такої людини працювала вся могутня імперська ідеологія — КПРС, ЗМІ, культура, література. І вона народилася. Не виключено, що вона з часом не зникне, а трансформується у якесь видозмінене явище — модне нині у світі “люди планети”. Людей апокаліпсиса.
І третя сила — патріотична. Вона як сила опору двом першим. Вічна. Найжиттєвіша і найбогоугодніша. За нею майбутнє, бо саме їй Господь вручив Україну. Але вона переживає нині не найкращі свої часи. Вона зазнала деформацій через війни, голодомори, репресії. Страх переслідувань лише за “статус” патріота, упослідженість у суспільстві таки виморили її дух і підірвали силу. Яскравих особистостей вона продукує, але весь її загал нині помітно ослаб. “Застряг” на етапі розвінчування, “філологічній боротьбі”, що інколи зводиться до двох слів: “слава” та “ганьба”. Але часто неспроможної в питаннях конструктивних рішень, державотворенні і усвідомлення закону Ієрархії, на якому тримається світ. Замінник цього — нездоланне гетьманство і поїдання один одного перетворюють у прах, руїну ту надбудову, яку зводили століттями ціною життів і крові багато поколінь. Навіть козацтво, що з’явилося в роки незалежності, несе аморфний дух в’ялого утворення. Такого собі потішного дитинного декору на хворому національному древі. Строї, посади, звання, булави. Все, як у дитячій грі в козаків-розбійників. Це те дерево, яке гарно квітує, але не дає плоду. Ми не лише поетична нація, ми ще й артистична нація.
Усі три основні пласти соціуму сучасної України — полярно різні, навіть ворожі одне до одного. Бог дозволив кожному із них мати лідера, вибраного із їхнього середовища, але жоден не виправдав надій і сподівань своїх виборців, не несучи відповідальності. Отже, про державний український народ, політичну націю говорити дещо передчасно. Як і націю питомо автентичну. Є яскраві її прояви, але це лише дорогоцінні камінчики, а не монолітна незрушна скеля чи то гора. Нація знесиліла, але це вона в часи середньовіччя зустрічала з косами та вилами озброєних завойовників із півночі, півдня, заходу. Це вона явила мужній лик Холодноярської республіки і всенародної боротьби на західних землях (УПА). Імперська політика котловану й жорстокого нищення національного єства народів вигубила не лише елітні “сорти” на цьому полі, а й виморила дух і силу опору нації, породивши аморфність і анемічність.
Є ще один густонаселений пласт. Це клас злюмпенізованого безправного народу. Ширма для каїнів. У княжу добу ці “маси” втравлювали в міжусобиці зажерливі князі. У козацьку — ними торгували гетьмани — двісті тисяч українців погнали в ясир татари, допомагаючи Хмельницькому під Жовтими Водами. На продаж, і гетьман про це знав. Це ж повторилося і після Зборова. 70 міст татари пограбували й забрали сильніших і молодших у ясир. І нині ними торгують, везучи в автобусах, поїздах на вибори то за дармовий сир у мишоловці, то за якусь сотню гривень.
Отож всі три гаранти були обранцями цих соціумів, постімперських людей. Всі троє, не говорячи вже про сущого, який ні за суттю, ні за походженням не є українцем, також були жертвами і не поводилися під час своєї діяльності як самостійні і самодостатні лідери держави. Патріоти Вітчизни. Кожен із них вдихав і видихав повітря з думкою “А як до цього поставиться Росія? Не розгнівається?” А гніватися вона, голубка, вміє, і не пальцем помахує, а всіма п’ятьма, складеними в кулак. Від цього страху також багатьом важко звільнитися. Він живе додатковою хромосомою чи, може, навіть додатковим гормоном, не розпізнаним наукою, у великого загалу постімперських людей.
Але ось сформувався за роки незалежності ще один тип соціуму, нечисельний, але впливовий — багатий обр, а може, хозар чи й печеніг-половець. Як він зачався і вродився, ми всі знаємо, і хто в нього хрещені батьки — також. Він дитя соціуму комуністів-комсомольців-інтернаціоналістів. Його біографія — “дєдушка Лєнін”, революція, комсомольські будови, світле майбутнє людства. Але в кінці тисячоліття він переписав свою біографію, з комсомольських лав перейшов у капіталістичні, з родословної викинув “дєдушку Лєніна” й вписав туди Рокфелера і збудував світле майбутнє собі та своїм нащадкам до далекого коліна. Повна реінкарнація! І хоч він кинув за межу бідності всі соціальні верстви, сущі в Україні, “батьківський” генотип почуває до нього певний інтим, довіру, регіональний патріотизм, дарма, що “нащадок” обібрав його, як липку. Він усе взяв до своїх рук — економіку, політику, освіту, культуру, дарма, що самому не вистачає ні економічних знань, ні політичної культури, ні освіченості, ні просто — культури. Він без гальм і комплексів. Його матеріальний статус дозволяє йому так себе поводити і ні в чому собі не відмовляти.
Поява “регіоналів” — “сільних мужчин і мужествєних женщін” — закономірне явище. Вони дуже схожі на свій “батьківський типаж” — комуністів першого скликання Верховної Ради. Та ж агресія, та ж напористість, та ж українофобія і росієпоклонство. Але в одержимість і жорсткість перших влився капіталістичний шарм “нащадків”. Присутність у їхньому житті охоронців, наймитів, екзотичних островів і доступність усіх розкошів світу. Сила їхня в слабкості сил патріотично-демократичних. І в духовних джерелах, і в літописах багато йдеться про причину і наслідок та як вони пов’язані між собою. Батий би, може, й не підкорив Русь, що вміла підкоряти інших, коли б не сварня князів, їхні міжусобиці та роздроблення Русі. У битви за столи вони втягували весь народ. Біблія також про це говорить: коли народ сам із собою не дружить, тоді Господь посилає йому “терня в боки”. Такого “миротворця”, який усіх помирить.
Четвертий гарант — представник нового, капіталістичного, незначного, однак ваговитого прошарку. Але ось намітилися перші кроки і до їхнього краху. По-перше, тоталітарний поліцейський дух у країні, яка проголосила демократично-гуманістичні орієнтири. Народилися нові покоління вільних людей, які цей дух відторгнуть. По-друге, страшні утиски народу, як нібито латання економіки, замах на середній клас — підприємців. Це тих чесних, підприємливих, робітних із породи куркулів, що вміють і хочуть багатіти працею! Але їх треба підрубати під корінь, щоб ніде і ні в чому не схудли нечесні мільярди. Отож треба зняти з підприємців одежину і прикрити голі сідниці електорату. І тоді буде лише два класи — дуже багатих і дуже бідних. А ними легко керувати. Це ризикований і програшний крок, бо в малого бізнесу просто настане колапс. До того ж, накопичена енергія озлобленості й гніву здатна розмагнітити не лише танки, а й трони і навіть банківські рахунки. Революції робили багаті, але руками бідних.
Третя помилка нинішньої влади: вона не навчена поважати тих, що жили і живуть тут справіку, мають свою тисячолітню історію, культуру, традиції, мову. Вони ж вискочили з державного хаосу і як сила агресивна, за духом імперська, прагнуть не лише проникнути у всі сфери життя, не маючи на те ні права, ні об’єктивних даних, а перекроїти устрій народу, видозмінити його дух, душу під себе та в догоду “старшому братові”. Замах на Мову збурунить високі хвилі… Четверта помилка: Іде тотальна політика всіх перетягти до свого табору. Одних купляючи, інших страхаючи. Множення рядів слабких духом, що вміють зраджувати і продаватися, ще нікому не приносило ні довгого панування, ні процвітання. Той, кого затягли у свої ряди силою, та страхаючи, що знищать його бізнес чи і його самого, може вдавати “однодумця”, але вглибині своєї душі щомиті посилатиме ґвалтівникові сто проклять і чекатиме його краху. Дружити проти когось — це дружити з моделлю злодіянь. Бо коли комуністи, носії ідеї “рівності та справедливості”, погромщики панів і капіталістів, злигалися із новоспеченими панами й капіталістами, то це вже ознаки краху самої комуністичної ідеї і її носіїв. І об’єднання це має найтісніші дотичні — вони діти однієї матері-імперії і дух цього тандему, продиктований ненавистю до України. І ще один крок до поразки — зведення рахунків із політичними ворогами. Світ бридиться білоруським “бацькой”. Невже Білорусь вирішила постачати “гуманітарну допомогу” й сусідам?..
Чужинським духом забиває подих. Незахоплених територій немає, непоневоленого простору також, заляканим і купленим “нєсть числа”. А інородне плем’я множиться і множиться. Ім’я йому — регіон. Вони запевняють, що будують “нову країну”. Для кого? Для багатих обрів-хозарів-печенігів-половців? І не нове, й не оригінальне. Ми це вже проходили не раз, коли подібне намагалися зробити Батий із Чингісханом, Османська імперія і лядська, цар Петро І і Катерина-II, Володимир Ульянов і Сосо Джугашвілі, Адольф Гітлер зі всіма есесерами, творцями репресій і голодоморів. І де вони?! Та там, де їм і належить бути! А Україна є і пребуде завжди…

Повністю читайте в паперовій версії газети.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment