МОЄ РІДНЕ СЕЛО

Володимир СОКИРА

У відпустку у свій Миколаїв
Я приїхав із міста Черкас.
В те село, де орав я і сіяв,
В той колгосп, де телята я пас.

Що побачив я — страшно сказати,
Розчахнулося серце моє:
Онімілі розкрадені хати,
І у кузні коваль не кує.

Не колосяться жито й пшениці,
Розпатрошені ферми й сади,
І на цвинтарі виють вовчиці,
У криницях немає води.

Вимирають Івани й Степани,
Не щебечуть в гаях солов’ї,
Не співають гармошки й баяни,
Не кохаються діти твої.

Позрізали дубки в лісосмузі,
Взявся терном сільський стадіон,
Зажурилась калина у лузі,
І не п’ють на Різдво самогон.

Моє рідне село Миколаїв,
Мої верби, мої солов’ї…
Чомусь серце щемить, як згадаю
Запечалені очі твої.

Мої рідні село, поле й нива,
Перші кроки, лелеки й рілля,
Мабуть, доля твоя нещаслива,
Без кохання черствіє земля.

Не село і не хутір ти нині,
Серед вулиць дерева ростуть,
Табунами біжать дикі свині,
Буйним цвітом сади не цвітуть.

Димарі заросли сивим мохом,
Причаїлися сльози на склі,
І милуються чортополохом
Чорних  воронів очі сумні.

Як давно вже минув тридцять
третій,
Й відгриміла проклята війна,
Миколаїв, нещасний, обдертий,
Розриваєш мене ти щодня.

Ти мій сад, ненаглядний красою,
Моя юність, мій біль і печаль.
Я завжди переймаюсь тобою,
Ой до болю мені тебе жаль.

Минуть роки, загояться рани
У серцях збанкрутілих людей.
Заспівають гармошки й баяни,
І дівчата народять дітей.

І відродиться мій Миколаїв,
І повернеться молодь в село.
Тож не падайте духом, селяни,
Чого в нас на віку не було?!

Тож подякуєм дружно Тарасу
За сакральний його “Заповіт”,
Щоб школярка із першого класу
Закохалася в край свій і рід.

Залишив я сльозу на калині,
Відчув серцем, як стогне земля,
І присвячую вірш  Катерині,
Вона — мати і доля моя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment