ІДУ ДО ВОГНЮ ТВОГО НЕОФІТОМ

Напередодні 25 лютого, коли виповнюється 140 років від дня народження Лесі Українки, життя і творчість якої є “досвітнім вогнем”, що осяяв не одну долю, говоримо з талановитою поетесою, лауреатом літературної премії імені Лесі Українки Тамарою КОЛОМІЄЦЬ, авторкою десятків книжок поезій для дорослих і дітей. Камертоном розмови звучить вірш Тамари Опанасівни, присвячений незабутній Лесі.

ДО ПОЕЗІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Камінь пробила вона,
Той камінь, що все переміг.
Леся Українка,
“Кримські відгуки”
Цвіт ломикаменю дробить каміння,
А в мене ж не камінь — серце жіноче.
Проростає крізь нього живе коріння —
Слово твоє пророче.
Цвіт ломикаменю дробить скелі,
А я ж не скеля, я тільки жінка.
Вибухає у тиші моєї оселі
Кожна твоя сторінка.
Вибухає гарячим і гордим цвітом,
Пророчить тривожне щастя…
Іду до вогню твого неофітом,
Як ідуть до причастя.

— Тамаро Опанасівно, з чого починалася Ваша любов до поезії, як відкривали для себе Лесю?
— Моя сім’я з шевченківського краю. Я народилася в Корсуні-Шевченківському, бабуся й мама — з Канівщини. У нашій родині був культ Шевченка, мали “Кобзар”, яким зачитувалися всі. До літератури ставилися дуже трепетно. Окрім Шевченка, найулюбленішою письменницею моєї мами була Леся Українка. Вперше ознайомилася з її творчістю — навіть не за книжкою, а за маминими розповідями. Мама часто читала напам’ять Лесині рядки поезій. Тільки згодом зрозуміла, яке близьке було моїй мамі все, що стосувалося Лесі Українки, її матері Олени Пчілки. Для неї це були дві міцно пов’язані жінки — особистості, літераторки.
Біду Лесі Українки, її хвороби моя мама відчувала майже фізично, розуміла, якою мужньою людиною треба було бути, щоб за цих умов стати видатною письменницею. Леся Українка для неї була взірцем. Мама була лікарем, щоденно бачила недужих, відчувала, як тяжко хворому залишатися навіть просто людиною. Вона розуміла душевний стан Олени Пчілки як матері, її переживання.
Можливо, ще й тому, що сама пережила подібну тривогу за дитину. Я народилася на початку 1935 року, після Голодомору, в нелегкі часи. Була дуже слабенькою й мамі довелося мене довго доглядати. Тому Олену Пчілку сприйняла душею. І життя Лесиної родини, і творчість сприйняла як єдине ціле. Читати мама дуже любила. Тому література так природно входила і в моє життя.
Із творами Лесі Українки почала ознайомлюватися ще маленькою: з її “Вишеньок-черешеньок”, які так “високо виросли на гіллі”. Мені, дитині з села, це було добре зрозуміле й близьке. А ще з казки про горобчика “Біда навчить”. Це були перші дитячі враження. З-поміж інших літературних творів Лесині були найулюбленішими, тому що вони мені близькі.
Потім була війна, багато пережито… Єдиною книжкою, яку ми зберегли під час усіх переїздів, життєвих потрясінь, був “Кобзар”.
Із друкованими творами Лесі Українки я ознайомилася пізніше, вже в школі. Але до цього в селі з’явилося радіо, провели його і в нашу хату. Я була щаслива. Перше, що мене прикувало до рупора, була радіопостановка “Лісової пісні”.  Драма-феєрія була прочитана з музичним супроводом. І це було щось неймовірне. Щоразу, як тільки чула цей твір, залишала все і слухала, слухала. Все уявляла, фантазувала. Дуже вболівала за Мавку. Було гірко за Лукаша, що він не може “своїм життям до себе дорівнятись”. Для мене ніби вся природа звучала, було стільки любові до всього живого, що я аж виростала духовно, слухаючи ці речі.
У шкільній бібліотеці змогла нарешті дістати невелике видання її творів. Пізніше, коли вже сама писала вірші, у мене вдома вперше з’явилася улюблена книжка. Цієї книжки в мене зараз немає. Я віддала її дуже добрій товаришці Євгенії Яніщиць (вона мешкала в Білорусі), одній із найкращих поетес, яка, на пропозицію Леоніда Горлача, збиралася написати поему про Лесю Українку й Білорусь, про Лесине трагічне кохання до Сергія Мержинського. Я допомогла їй зібрати матеріали, віддала книжку, але написати поему вона, на жаль, не встигла — трагічно загинула.
Нині маю 10-томне зібрання творів улюбленої авторки, інші її книжки. З кожною пов’язана якась історія.
— Вам, можна сказати, любов до Лесі Українки передалася від мами. А чи перейнялися цим захопленням Ваші діти, онуки?
— Звичайно. Наприклад, мій онук Ангел Ангелов, якому 20 років, син молодшої дочки, навчається на третьому курсі режисерського факультету театрального інституту. Раніше вже здобув фах оператора. Усі мої книжки з драматичними творами Лесі Українки — у нього. У студентських виставах Ангел уже грав роль Дон Жуана з “Кам’яного господаря”.
— Які ще історії у Вашому житті пов’язані з Лесею?
— З Лесею Українкою в моєму житті пов’язано неймовірно багато. На жаль, у мене відсутня жилка науковця, щоб систематизувати всі ці знання. А сприймати емоційно, перевтілювати образно — це я можу.
Можливо, хтось подумає, що я порівнюю себе із Лесею. Це не так. Для мене Леся — це людина з великої літери, яка стала взірцем.
Коли я ще тільки видала першу книжечку, мені було трохи дивно, що кожна з двох досить відомих на той час поетес уявляли себе мало не Лесею Українкою. Підсвідомо не погоджувалася з обивательським ставленням до образу Лесі. Вона особлива.
Коли я керувала маленькою літературною студією в газеті “Зірка”, пам’ятаю, як одна мама, вчителька літератури, привела доньку і каже: “Вчись, дитино, і будеш як Леся Українка”. Я дивилася на цю маму й думала: “Люба матусю, невже ти не розумієш і невже бажаєш своїй дитині того, що треба пройти, щоб стати Лесею Українкою? Це треба не просто писати, а так переболіти тим високим, чим переболіла Леся Українка, тими людськими, громадянськими підйомами й падіннями. Роки її літературної творчості були ламкими, крутими”. Дивилася на цих людей і думала: “Невже не розуміють?”
Або інший випадок. Приніс якось чоловік вірші. Написані досить майстерно. Розговорилися, зайшла мова про Лесю Українку. Він і каже: “Як вона могла так знехтувати собою, своїм талантом, сидіти коло хворого Мержинського! І згоріти сама! Вона не мала рації, вона не мала права!” А я знала: вона не була б Лесею Українкою, коли б не перегоріла біля людини, яку безмежно любила. Те, що вона написала, хтось інший, з іншим характером, іншою долею написати не зміг би. Я багато передумала, пережила і розумію, що вона не просто назвалася Українкою, вона заслужила право взяти собі це прізвище.
— Ви лауреат премії імені Лесі Українки. Що для Вас означає ця нагорода?
— Премія Лесі Українки дуже почесна. Загалом я ставилася до різноманітних премій, нагород дуже спокійно, без пієтету, бачила, що вони присуджуються не завжди справедливо. У мене склалося враження, що ці нагороди не від людей, читачів, а від когось згори. Коли премії отримували мої друзі, я раділа, якщо це були талановиті письменники, добрі люди; якщо когось нагородили, можливо, не зовсім заслужено, прощала; сама нагород не прагнула. Писала, видавала книжки.
Якось колектив журналу “Малятко” представив мої вірші для дітей на премію ім. Наталі Забіли, і я її отримала. А згодом, 2006 року в мене вийшло дві гарні дитячі книжки: перевидання вибраних поезій “Найперша стежечка” у видавництві “Веселка” й у Харківському видавництві “Школа”, в серії “Золота колекція української поезії для дітей” яскраво, по-сучасному оформлена книжка “Де ховає сонце роси”.
Серед інших віршів були там так звані “безкінечники”, які мені дуже імпонують. Я їх знаю багато ще відтоді, коли ми в селі гралися, бігаючи один за одним по вулиці, розказуючи ці віршики, яким немає кінця. За зразок узяла “безкінечник” Олени Пчілки, який знає вся дітвора, але мало хто пам’ятає її автора: “Був собі журавель та журавочка, наносили сінця повні ясельця. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Був собі журавель та журавочка…” Це мій улюблений, хоч знаю їх багато. Мої “безкінечники” — це школа Олени Пчілки.
Колектив журналу “Малятко” подав на премію ім. Лесі Українки книжку “Де ховає сонце роси”, а видавництво “Веселка” — “Найпершу стежечку”. Так завдяки цим колективам я стала лауреатом.
Тепер я “приписана” до імені Лесі Українки і мені буде соромно, якщо щось робитиму не так.
— Відомо: хто доторкається до чогось значимого, сам виростає. Педагоги з Волині, де тривалий час жила Леся і цей край надихнув її на написання “Лісової пісні”, розповідали, як сильно впливає цей твір на школярів. Їхні душі прокидаються, тягнуться до світлого. Ви приєднуєтеся до такої думки?
— Так. Навіть казочка “Біда навчить” для мене повчальна. Горобчика вчили птахи, а мене — книжки. Моральні настанови у Лесиних творах цілковито збіглися з народними, з тим, чому мене навчала бабуня. У бабуні були заповіді: не образити меншого, не сваритися. Бабуня казала: “Якщо ти на чиєсь благо або за великої потреби працюєш у свято, Бог простить, але, не дай Боже, у цей день когось образити”. Навіть горобчик із казочки багато чого навчав, що вже й казати про “Лісову пісню”, де “буття душі людської”, чи інші твори.
Були й кумедні випадки. Якось мій чоловік, чимось незадоволений, насварився на мене, і сказав так: “Та хіба ти людина, ти — Мавка!” А я раптом розцвіла й подумала: “Ти диви, який комплімент!” Адже є буденність, а є й краса душі, свято душі. Все, що було повнотою життя Мавки. За “Лісовою піснею” я студенткою писала курсову роботу, “Лісова пісня” була ніби кодексом мого життя: у ставленні до природи, до людини, до музики. Дуже любила народні інструменти, троїсті музики, де дзвенять цимбали, грає сопілка. Колись у метро побачила Леопольда Ященка, тоді ще молодого, який сидів у куточку вагона з сопілкою й грав. У нього були такі натхненні очі. Це було для мене як ікона.
І ще один дуже важливий момент — у той час я відчувала гніт замкненості довколишнього світу в нашій державі. У творах Лесі Українки був цілісний великий світ, але, відчувалося, тобі недоступний. Навіть якщо намагаєшся збагнути його розумом і душею, щось стоїть на заваді. Пам’ятаю, певні європейські впливи нам подавали як космополітизм. Буржуазним “охвістям”, пережитками вважали навіть сонети. Називали це формалізмом. А Леся Українка блискуче володіла класичними формами. Мені, зокрема, дуже імпонували неокласики. А Максим Тадейович Рильський, який відгукнувся про мої поезії, був для мене взірцем ще й тому, що його родина бувала в Лесиному середовищі. Він писав: “Не вигадка пуста та форма, що віки відкрили їй обійми”. Я тоді зрозуміла, що світова класика, з якої так багато взяла Леся Українка, це те, чому треба вчитися. Пошуки нового — це добре, але є вічне, не знаючи якого, можеш у своїх шуканнях заблукати.
Завершуючи розмову, Тамара Коломієць прочитала ще один вірш, присвячений Лесі Українці:

БАЛАДА МОЄЇ ДОЛІ
У вічне поезії небо
Злетіла пташиною дзвінко.
І раптом збагнула:
… не треба!
Там Леся була,
Українка.
У землю, пісенно-тривожну,
Уткнулась — зелена билинка —
І раптом відчула:
… не можна! —
Там Леся була,
Українка.
Сльозиною болю упала,
Де спрагло біліла сторінка.
І раптом знетямилась:
… мало! —
Там Леся була,
Українка.
І врешті, зібравшись на силі,
Із сивими скронями жінка
На вогнище тихо ступила.
Там Леся була,
Українка.

Спілкувалася
Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment