Микола ЦИМБАЛЮК
Імена великих — нащадків “лицарства й духовного аристократизму” не линяють від частого вживання, на відміну від грошових банкнот із їх портретом. Бо різні це речі — дух і лавка.
І в день 140-річчя народження Лесі Українки ми вкотре в цьому можемо пересвідчитися.
Ще торік, у жовтні, Верховна Рада України ухвалила постанову про урочисте відзначення на державному рівні цієї дати. Кабінету Міністрів рекомендовано створити оргкомітет із підготовки та проведення низки заходів. Нарешті відремонтують музеї в Ялті й у Новограді-Волинському, де крім того ще й експозицію оновлять. І на Волині, на Житомирщині, в Києві відкрито тематичні виставки. Так, наприклад, у Музеї видатних діячів української культури Лесі Українки, М. Лисенка, П. Саксаганського, М. Старицького представлені графічні роботи відомих майстрів на сюжети “Лісової пісні”, провели міський конкурс читців поезій ювілянтки, виставки творів письменниці й лесезнавчих студій тощо. У письменницьких організаціях теж відбудуться свої урочистості і “круглі столи”. Не залишились осторонь і журналісти: на телебаченні, на радіо, мало не в кожній газеті дивимося, слухаємо й читаємо про нашу справді геніальну поетесу.
У цей день до підніжжя її пам’ятників у Києві, Луцьку, Колодяжному, Новограді-Волинському, Ялті, Сурамі, Телаві, Клівленді (штат Огайо, США) покладуть вінки й живі квіти.
Цьогоріч утридцятьвосьме присудять премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва переможцям.
Науково-дослідний інститут Лесі Українки, створений ще п’ять років тому при Волинському університеті, теж активно братиме участь у цих заходах. Але, на жаль, ми й сьогодні не побачимо бодай першого тому Повного зібрання творів Українки в 16-ти томах. Шкода, бо останнє — дванадцятитомне — видавалося давно, ще з нагоди її 100-літнього ювілею. Не кажучи вже про те, що воно зазнало “ідеологічної зачистки” — там нема національно-історичної драми “Бояриня”, що має велике значення в українській літературі. І питання тут не лише в коштах, хоч і немалих як для видання. Такі речі — маніфестація української культури — вкрай незручні й неспівпадають із політичним напрямом нинішнього чиновництва й олігархічного крамарства.
Не знаю, може, й вони знають, що в нас поет був завжди більше ніж поет. Він був і є пророком… Хіба не так? Згадаймо…
Ще за 99 років до листопадових подій 2004-го на київському Майдані та в інших містах України — Помаранчевої революції Леся закінчила “Три хвилини” — драму (діалог) із часів Великої французької революції. Опублікує її, так само як і наступну — “В дому роботи, в країні неволі” Сергій Єфремов у часописі “Нова громада”. Так-от, між революціями часова віддаль чимала. Різні країни, різні культури, різні народи. Однак, як скажуть політологи — і перша, і друга стали проявом класичної за своїм змістом соціальної революції.
Оцінюючи результати їх поразки, було б занадто просто словами Лесиного Монтаньяра* тут сказати:
О, тії Брути! Се ж і є те кодло,
з якого Цезарі виходять потім!
Хто хоче буть республіканцем добрим,
хай гострить меч на Брута щонайперше.
Але то наслідок, причина лежить глибше, у сутності людської натури. Це вже потім, коли вивітриться п’янка ейфорія перемоги “лицарства й духовного аристократизму” Майдану (всупереч твердженню деяких філософів, не кажучи про примітивних і не дуже ворогів), коли істеблішмент почне з биття горшків, ми вочевидь побачимо — ні, прозріємо! — що він
…сам собі метою став, з’єднавши
в єдиний культ пошану до ідеї
і до своєї власної особи.
Хоча — що звинувачувати, кого визнавати винним. Усупереч бажанням пересічних громадян наші “жірондисти”** не стали фокусом (не сфокусували) національної ідеї під час перебування при владі. Натомість викинули інший фокус — суто прагматичний. Як і герой “Трьох хвилин” — Жірондист, кинутий за ґрати, вони не встояли перед спокусою стрибнути у “вікно і вниз по шнуру гайда!” до вільного і ситого життя. Що їм держава, що народ!
Народ же без мови, без історичної пам’яті — іграшка в руках будь-якого пройдисвіта. Тому за їх бажання, за допомогою “політтехнологів “бєлокамєнной” наш Південь, Схід (насамперед — Донбас) й стає Вандеєю***. Виграють усі, крім тих мільйонів, що живуть з власних пучок, із своїх мізків.
У драмі “Три хвилини” подібних паралелей безліч. Візьмімо хоча б експансію і суть московського патріархату. Чи не про них це:
…Не зогнив ще хрест
після розп’ятих, як уже в ідею
гнилизна кинулась і ті “церкви”,
мов плями цвілі на сирій будові,
повстали на громаді християнській.
Проходить час і перед сучасником, як і перед благополучним новітнім жірондистом назріває усвідомлення і переконання:
Я знаю те, що кожний сам за себе —
і месник, і борець або — ніщо,
бо кожний має тільки власну долю,
бо кожний в світі може тільки жити
або вмирати, третього ж нічого
не суджено на сьому світі людям.
Це не маніфест егоцентризму, ні! Це либонь звернення до особистої відповідальності й спадкового почуття “лицарства й духовного аристократизму”. Це воно не дає затоптати, принизити, зґвалтувати людську гідність, відняти мову прадідів, історію власного роду, власне світобачення. І дилему “що більше вічне — тіло чи ідея?” допомагає вирішити на користь останньої.
Із часом ми всі зрозуміли, що вже надто багато було серед нас ворожнечі й недовіри, образ і амбіцій. Боротьба відбувалася навіть між тими, що йшли до мети паралельними шляхами. Той розбрат, відсутність єдності прекрасно показала Українка в іншій міні-драмі — “В дому роботи…”. Єгипетські раби — і єгиптянин, і гебрей — будують храм величний. У кожного із них неоднакове ставлення до праці, хай навіть рабської. Останньому — гебрею — в якого інша є мета, робота над храмом осоружна, ненависна:
…Розруйнував би
усі ті храми ваші й піраміди!
Порозбивав би всі камінні довбні!
Всіх мертвяків повикидав би геть!
Загородив би Ніл і затопив би
увесь цей край неволі!
Першому — єгиптянину — це сенс його життя. Він не полишив би це й на волі. І ставлення таке зневажливе, злостиве гебрея призводить до бійки. Лиш згодом, отримавши київ наглядача і на додаток покарання працювати без упину, він спам’ятався:
… не гнівайся на мене,
воно, я знаю, не годиться битись,
але скипіло серце. Я й забув,
що ми ж таки товариші з тобою,
бо маємо ж ми спільний дім робити.
Ти вже прости.
Однак переконати цим гебрея не вдається: він “раб рабів”. І працювати над чужим, не своєї країни величним храмом буде лиш з понуки. В неволі, без ідеї, своя сорочка буде ближче йому до тіла. Алегорична, але яка яскрава і прониклива картина поетеси. Вона тоді вже бачила пророчо те, чого не здатні й досьогодні збагнути наші можновладці.
* Монтаньяри — революційно-демократичне угруповання депутатів Законодавчих зборів і Конвенту в період французької буржуазної революції ХVІІІ ст. Назва походить від франц. La montange (гора) і виникла у зв’язку з тим, що монтаньяри займали верхні місця в залі засідань.
** Жірондисти — політична партія за тих же часів, яка представляла інтереси великої торговельно-промислової буржуазії. Прийшовши до влади через кілька років по революції, вони виступили проти поглиблення революції, а згодом стали на шлях контрреволюції.
*** Вандея — департамент Франції, який під час французької революції був центром реакційних заколотів роялістів і католицького духівництва. Пізніше цей термін став вживатися для позначення вогнищ контрреволюції.
