Відомий український журналіст — про свою унікальну колекцію газет, наш сумний медіа-простір та історичну пам’ять
Вахтанг Кіпіані народився 1 квітня 1971 року в Тбілісі. З 1980 року мешкає в Україні. Закінчив Миколаївський педінститут за фахом “вчитель історії та правознавства”. Два роки працював учителем в Українській педагогічній гімназії Миколаєва. Згодом у газетах Миколаєва і Києва, на кількох українських телеканалах. Був головним редактором журналу “Фокус”. Учасник студентського голодування восени 1990 року. Лауреат конкурсу на кращу публікацію про український правозахисний рух, конкурсу публіцистичних статей ім. В. Чорновола. Премія ім. Олександра Кривенка “За поступ у журналістиці”. Заслужений журналіст України. Одружений, має трьох дітей.
— Розкажіть, будь ласка, як почалося Ваше захоплення — колекціонування газет?
— Почав їх колекціонувати в середині 80-х, коли був школярем. Якось розбирав удома старі газети, і чомусь серед них виявилася “Советская Латвия”. Мені стало цікаво, я зібрав газети, які були в домі (назбиралося десяток-півтора), потім подивився в кіоску, там було ще три-чотири назви. Поступово в мене з’явилося кілька десятків газет. Глянув у довідник: у СРСР виходило близько 13 тисяч газет. Хтось збирає марки, монети, а я вирішив колекціонувати газети. Уже пізніше дізнався, що такий вид колекціонування називається “пресофілія”.
Почав класифікувати, заносити на картки, згодом — в електронному вигляді. Ось так я вже 26 років збираю газети. Зараз у моїй колекції понад 20500 назв видань, а кількість примірників — понад 50 тисяч.
— Особливий розділ Вашої колекції — незалежна періодика України, тобто самвидав.
— Це видання 80-х років. Вважають, що першим таким незалежним виданням був “Український вісник” В’ячеслава Чорновола, виданий у серпні 1987 року. Але першим був харківський журнал “Рок-кур’єр”, який побачив світ наприкінці 1986 року. Той же самвидав, машинопис із вклеєними ілюстраціями. Рок тоді був заборонений, і журнал, звичайно ж, був непідцензурним.
— Варто зазначити, що не одразу цей самвидав перейшов із друкарської машинки на поліграфію?
— Початок 1989-го — це спроба робити регулярні газети, збільшувати їх періодичність, наклад. У суспільстві відбувалося так багато подій, створювалися громадські рухи, у регіонах відбувалися справжні революційні потрясіння, як, наприклад, знаменита чернігівська “ковбасна революція”. Збурення було величезне. І, очевидно, щоб якось пов’язати цей демократичний, антикомуністичний рух, виникла потреба в такій пресі.
І ось у березні 1989 року виходять дві газети, дуже знакові для того часу. Це київська газета “Голос відродження” (редактор Сергій Набока) та львівська газета “Поступ” (редактор Олександр Кривенко). Ось ці видання першими серед української незалежної періодики переходять у регулярний, спершу двотижневий, потім у тижневий режим виходу. Оскільки вони видавалися у Литві, то було створено цілу систему співпраці. Люди їхали з України у Вільнюс, де й друкували газети. Це були ще машинописні видання, які сканувалися для друку накладу на попередниках нинішніх ксероксів — машинах “Ера”.
— Це називалося “відерити”.
— У Литві були певні поліграфічні потужності на підприємствах, і не лише в друкарнях. Там і домовлялися про друк великих партій, накладом у 5, 10 чи 20 тисяч. І починається систематичний друк. Усі знали, що кожну суботу можна в Києві прийти до пам’ятника Шевченку і придбати свіжу газету. Що цікаво: щойно призначений Посол Литовської Республіки в Україні Пятрас Вайтекунас якраз і був посередником між українськими журналістами й литовськими поліграфістами. Він випустив книгу, в якій розповів, хто з України до нього приїздив, яким накладом які газети друкували. Надзвичайно цінне джерело з історії незалежної преси України.
— Процес розвивався стрімко?
— 1989 рік — це сотні, а під кінець року, може, вже й під тисячу українських незалежних газет. Вони починають виходити в усіх обласних центрах, у багатьох областях — і в райцентрах. Скажімо, на Полтавщині — це Пирятин, Гадяч, Хорол, Лохвиця, багато райцентрів Харківщини. З’явилися газети навіть у селах. У мене є така газета “Отчий поріг”, це село Коломичі Золочівського району, що на Львівщині, рухівська газета. У райцентрі Снігурівка на Миколаївщині голова місцевого Руху випустив навіть рукописну газету. Він не знав, як доступитися до друкарської машинки…
— Між іншим, це тоді було не так просто…
— Та й не було в селі машинки з українським шрифтом. І він випустив її, написану від руки, ще й вказав, що наклад — аж 50 примірників. Це, звичайно, просто для того, щоб налякати комуністів.
То був якийсь мейнстрим — шалена популярність незалежної преси. З неї люди отримували інформацію. І ця преса починає спрямовувати думки людей у бік незалежності України. Бо наприкінці 80-х загалом же йшлося лише про демократизацію суспільства. Хоча газети, створені дисидентами, вже вели агітацію за незалежність. Той же “Голос відродження” Сергія Набоки, де в редакції були Чорновіл, Горбаль, Калинці. Це люди, які відсиділи, які чітко розуміли, що перспектива за незалежною Україною.
Уже наприкінці 1989 року деякі наші газети, що друкувалися в Литві, змогли перейти на поліграфію. А процес реального переходу незалежної преси на друк — це березень 1990 року, коли в Галичині до влади прийшов Народний Рух та пов’язані з ним демократичні структури. Там уже могли друкуватися газети з інших областей. У Миколаєві ми мали незалежні газети “На сторожі”, “Причорномор’я” і змогли їх друкувати в Галичині. У нас на Миколаївщині влада, під контролем якої були друкарні, звичайно, не могла цього дозволити.
На той час я був студентом Миколаївського педінституту, продовжував активно збирати саме ось такі незалежні видання, познайомився з багатьма людьми, які випускали ці газети. І поступово зібрав сотні таких видань.
— Хто зараз може скористатися Вашою унікальною, величезною колекцією української преси?
— Ця колекція приватна, вона не доступна для дослідників. Цю проблему можна вирішити шляхом передачі колекції, наприклад, якомусь університетові. Зараз я обговорюю таку можливість із Києво-Могилянською академією, мені імпонує її діяльність. Хочу, щоб ця колекція, яка й далі залишається моєю власністю, була на зберіганні в Академії і стала доступною студентам, викладачам, дослідникам.
Багато примірників з цієї колекції — унікальні видання, часто виготовлені на тоненькому цигарковому папері, тому не можна так просто ними користуватися. Отже, є велика потреба в переведенні цієї колекції в електронний вигляд.
— Оцифрувати, набрати тексти?..
— Частину можна. Але більшість газет краще б засканувати, щоб були електронні копії, доступні всім через Інтернет. Щоб бачити, який саме вигляд мали ті наші перші газети. Хто б знайшов кошти для такої справи?
— Звертаймося до спонсорів, меценатів…
— Можливо, хтось відгукнеться із областей? Можна було б зробити на основі моєї колекції електронний архів обласних газет. Я теж зацікавлений у тому, щоб колекція стала в нагоді громаді. Багато зібрань українських газет початку ХХ століття, журнал Олени Пчілки “Рідний край”. Є цікаві видання часів окупації України 1941—1944 років. Є газети, які видавали різні українські партії на початку ХХ століття, чимало з них непідцензурні. Є перші українські газети Галичини, це середина ХІХ століття. Вони виходили або на так званому “язичії”, або це була українська мова, але написано російськими літерами чи латиницею.
— Ви вже проводили виставки газет зі своєї колекції?
— Були виставки в Києві, Львові, плануємо в Сімферополі, Харкові, інших містах. Я готовий і хотів би робити такі виставки в областях, для цього потрібна лише зацікавленість із місць. Звертайтеся, і ми організуємо такі виставки.
— Як Ви оцінюєте нинішню ситуацію в нашому медіа-просторі?
— Ситуація погана і якихось оптимістичних ілюзій у мене немає. Ми зараз у гіршій ситуації, аніж наприкінці 2004 року. Тоді була потужна політична опозиція, суспільний запит на зміни. Влада діяла брутально й залишала сліди своєї антидемократичності, згадаймо ті ж “темники”, вказівки, про що писати, кого забороняти для медіа. Зараз влада не залишає слідів, вказівки переведені у телефонний режим. “Зачистили” з телеканалів людей, які йдуть проти течії. Наприклад, із СТБ звільнено Османа Пашаєва, який, на думку влади, робив не такі сюжети. Люди, які робили цікаві дискусійні, авторські програми, виведені за рамки. Згадайте канал “1+1” шість років тому. Тоді в понеділок була програма з Юрієм Макаровим, у вівторок наша з Анатолієм Борсюком, у середу з Ольгою Герасим’юк… Уже всіх цих програм немає. Відбулася зачистка медіа-простору, залишилися лише розважальні проекти…
— На кшталт тих, де “танцюють всі”, “співають всі”, “шоу блондинок” чи “битва екстрасенсів”…
— Є ще поодинокі політичні ток-шоу. Звичайно, їх треба використовувати, щоб донести якусь інформацію до громадян. Але це важко, огидно. Я після двох років паузи сходив на ефір на ІСТV, але зарікся, бо не бачу сенсу. Це була програма “Свобода слова”, присвячена скасуванню указу про присвоєння Героя України Бандері. Тема гостра, дискусійна, але можна говорити про це з людьми, які справді вболівають за Україну, а от говорити з тими, хто взагалі заперечує право Української держави на існування, неможливо.
Усім зрозуміло, що влада дає вказівки для медіа. Може бути якась важлива політична заява, культурологічна акція, яка чомусь не потрапляє в жодні новини. Значить, є вказівка, координація.
— А яка ситуація в царині друкованих медіа?
— Україна — нація, яка майже не читає, і в цьому найбільша біда. Польща менша за Україну, але подивіться наклади щоденних газет. Найбільші, а їх кілька, мають наклад по 300—800 тисяч. А також потужний сегмент тижневої преси, велика релігійна преса — журнал “Гість тижневий” має півмільйонний наклад. У нас зовсім інша позиція: не читатиму, бо воно мене втомлює. Це неправильно. Погане розповсюдження, слабкий рекламний ринок також роблять свою справу.
Звичайно, швидко розвивається Інтернет. Але навіть найпотужніше інтернет-видання — “Українську правду” читають десь 150 тисяч людей. Є в нас гарні українські газети, але, на жаль, поширені в надто малій аудиторії.
— Ви є засновником і головним редактором інтернет-сайту “Історична правда”.
— Ідею я виношував давно. Спочатку хотів робити популярний історичний паперовий місячник. Такі журнали є в багатьох країнах, там у популярній формі йдеться про історію. Я зібрав чимало таких журналів, вів переговори з Польщею, Швецією, щоб купувати у них якийсь контент. Але все загальмувалося через малу купівельну спроможність масового читача, високу вартість друку, паперу. Тож це поки що нереально, тому й створив сайт. Це моя громадська робота, за яку не отримую жодної винагороди. Мені допомагають двоє колег — з “Української правди” і з газети “Україна молода”, теж на громадських засадах. Співпрацюємо з двома Львівськими інституціями: Центр досліджень визвольного руху і Національний музей “Тюрма на Лонцького”. Звертаємося до всіх людей, які мають якісь документи з історії, фото, зокрема з недавньої історії (про той же Майдан), надати ці матеріали. Пропонуємо співпрацю всім дослідникам.
— Сайт досить швидко став популярним.
— Середня відвідуваність — більше десяти тисяч читачів на добу. Скажімо, публікацію про Бандеру прочитало 42 тисячі користувачів. На другому місці з відвідуваності після України читачі США, на третьому — Канада, потім Польща, Німеччина, Росія, Прибалтика. В основному ті країни, де чимало українців. Якби ми ще мали російськомовну версію, було б дуже багато нових читачів. Просто поки що не маємо на це ресурсу. З просвітницької точки зору це треба робити, доносити громадянам Росії нашу історію, та й українцям із наших східних регіонів. До речі, нас там читають. На першому місці Київ і Львів, а потім ідуть Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ. Історія цікавить людей, вона проходить крізь їхні серця.
Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО
