«ЗБИРАЮСЬ ПОТРОХИ В ОДЕСУ»

Підстав для встановлення пам’ятника Лесі Українці в Одесі більш ніж досить

Тарас МАКСИМ’ЮК,
заступник голови правління Одеського відділення Українського фонду культури

“Збираюсь потрохи в Одесу”. Цей рядок з листа Лесі Українки братові Михайлу до Києва. А почалося її знайомство з Одесою ще за рік до цього листа. Леся потребувала лікування — вона захворіла ще в десятирічному віці, і її батьки, а пізніше сама, по всій Україні та Європі, навіть у Єгипті шукали можливості зцілення. Увагу Лесиного батька Петра Косача привернули одеські лікарі та Хаджибейський лиман, і він привіз туди сімнадцятирічну доньку на початку липня 1888 р. Із того часу Одеса часто ставала прихистком для Лесі Українки: тут вона лікувалася, відпочивала, спілкувалася з родиною Комарових. Із 1888-го до 1913 року приїздила до цього міста не менше 20 разів. Прослідкувати ці різнотермінові візити до Одеси допомогла ґрунтовна праця її молодшої сестри Ольги Косач-Кривинюк (1877—1945) “Леся Українка. Хронологія життя й творчості”, яка вийшла в Нью-Йорку 1970 року до 100-річчя від дня народження великої української поетеси.
Отож 1888 рік. На початку липня Петро Косач привіз Лесю на Хаджибейський лиман. В Одесі поновилося знайомство з родиною Михайла Комарова і зав’язалася дружба “на все життя”, за висловом Лесі Українки, із його старшою дочкою Маргаритою, яку Леся називала Гретхен.
Олена Пчілка приїхала наприкінці літа, щоб забрати доньку. З Одеси до Аккермана вони дісталися на пароплаві. Ось як описує Леся перебування в аккерманській фортеці: “От уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в них надовбані мов келійки, башти круглі тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з гратами залізними (певно, колись козаки там наші сиділи), тепер там дике зілля та квіти ростуть, мама казала: “Десь ото з наших козаків усе те повиростало”. Ми вирвали дві квітки на спомин та й подались швидше до парохода”.
1889 рік. У червні Леся на Хаджибейському лимані на дачі Діалегмено — на головній вулиці, де ходила конка. У липні в Одесі була страшенна спека: Леся зафіксувала: +43 градуси. “Тропіки переїхали на лиман!” — писала вона в листі.
Коли Леся 30 серпня завершила лікування, приїхали до неї мати, брат Михайло й сестра Ольга. Вони прожили в Одесі кілька днів. Оглядали всі разом околиці міста, знову подорожували до Аккермана морем на три дні. З того часу залишилася фотографія — Леся, Маргарита Комарова і Михайло Косач.
1889 рік. 12 жовтня Леся знову в Одесі. Лікується масажами. Живе на вул. Надєждінській (тепер Гоголя) у будинку № 6, що належав Вальтуху, але здоров’я після масажів погіршилося, і вона їде до Комарових. Тоді ж знайомиться з майбутнім президентом АН УРСР Д. Заболотним, який навчався в університеті. Бере уроки англійської та італійської мов.
1891 рік. У серпні Леся через Одесу їде до французької колонії Шабо під Аккерманом. Живе в Єлизавети Іванівни Тардан. Лікується, їсть багато рожевого винограду. У Шабо її відвідали дружина Комарова з дочкою Маргаритою та український композитор, приятель її родини Микола Лисенко. Планувала на зворотному шляху пробути в Одесі близько тижня. Повернулася до Колодяжного 20 вересня.
1693 рік. У середині липня Лариса й Ольга Косачі з Гадяча їдуть залізницею до Миколаєва, а звідти пароплавом — до Одеси. Як пише О. Косач-Кривинюк, вона жила на дачі Комарових на горі над Хаджибейським лиманом, а Леся більше у Маргарити, яка нещодавно вийшла заміж, на вул. Кузнечній. Леся з Ольгою пробули в Одесі майже до кінця серпня.
1902 рік. Цього разу до Одеси Леся приїздить після довготривалої подорожі Європою. Була в Італії, Швейцарії, побувала на Сицилії, побачила Помпеї й Афіни, відвідала Смирну та Константинополь. Пароплавом прибула з Генуї до Одеси 20 червня. Був суворий догляд на кордоні, негода. Швидко виїхала до Києва.
1904 рік. Проїздом до Тифліса Леся пробула в Одесі майже тиждень. Зустрічалася з Максимом Славінським, громадським діячем і поетом, із яким вона домовилася випустити у світ друге видання їхніх спільних перекладів із Г. Гейне. У книгарні “Нового времени” Суворіна Леся здала на комісію п’ять примірників своєї нової книжки “На крилах пісень” (Київ, 1904). У листі до М. Кривинюка, чоловіка її сестри Ольги, пише, що провела час в Одесі приємно, повіддавала свою книжку до книгарень, однак, на її біду, коли вона захотіла якось попрацювати в журналі “Южные записки”, де редактором був М. Славінський, того якраз забрали до війська. Восени в “Одесских новостях” був відгук на її нову книжку.
1905 рік. Наприкінці весни та на початку літа Леся гостювала у Комарових на дачі біля лиману. В “Южных записках” виходить її оповідання “Мгновение” (російський переклад).
1908 рік. У квітні Леся з чоловіком Климентієм Квіткою (одружилися вони у квітні 1907 р.) їздили з Ялти до Берліна і з Берліна до Євпаторії через Одесу. З Комарових вона бачила тільки Галю та Маргариту із сином Юрієм, які приходили до неї.
1910 рік. У травні, повертаючись з Єгипту, Леся зупинилася в Одесі, а звідси поїхала до Києва. Потім під час поїздки з Києва на Кавказ знову опинилася в Одесі. Цього року вийшла її відома п’єса “Бояриня”, заборонена в радянські часи.
1912 рік. Між 16 і 25 жовтня Леся кілька днів була в Одесі, спинялася в Маргарити Комарової-Сидоренко (вул. Кузнечна, 21). Лесині сестри Ольга та Ізидора приїздили до Одеси на побачення з нею. 25 жовтня виїхала з Одеси до Єгипту на пароплаві “Чихачев”.
1913 рік. 23 квітня в Одеському порту зроблено “отметку штемпелем” про повернення Лесі Українки з-за кордону. Пробула в Одесі кілька днів і виїхала до Києва. Під час останнього перебування в Києві її сфотографував у трьох поставах двоюрідний брат, син тітки Олени, Юрій Петрович Тесленко-Приходько. Ці фотографії використав Михайло Жук, створюючи 1921 року портрет Лесі Українки.
13 травня Леся Українка востаннє побувала в Одесі. А 19 липня її не стало.
Отакою є побіжна хроніка “спілкування” Лесі Українки з Одесою, Одещиною, одеситами, історією й природою Причорномор’я. Місто відіграло певну роль у її житті й творчості. Це переконливо засвідчують не лише її листи, спогади рідних та друзів, а й творчість поетеси, зокрема цикл віршів “Подорож до моря”, присвячений родині Комарових.

ВІД РЕДАКЦІЇ:
Подаючи цю розповідь, ми водночас висловлюємо підтримку просвітянам Одеси, які вже не вперше порушують питання про необхідність увічнити перебування Лесі Українки у Південній Пальмірі пам’ятником, гідним славетної дочки українського народу. На жаль, місцева влада й досі глуха до таких пропозицій.
Останнім часом у місті були споруджені пам’ятники на честь колишніх градоначальників, монумент найлютішому катові українського народу — Катерині ІІ.
Уже другого пам’ятника удостоївся Олександр Пушкін. То чому ж досі немає пам’ятника Лесі Українці? Адже нині її тривалі зв’язки із Причорномор’ям та містом, про яке вона з теплотою писала у циклі поезій “Подорож до моря”, вже ретельно досліджено.
Гідно вшанувати її пам’ять одеській владі заважає не брак достовірної інформації — вона вперто не визнає давнього українського походження міста, зневажає все, що пов’язане з українськими традиціями, звичаями, творчими набутками геніїв нації. Пам’ятники Лесі Українці є у багатьох зарубіжних містах. Нещодавно такий пам’ятник відкрито у Німеччині. Вшановано монументом українську поетесу і в грузинському місті Батумі, а в Одесі, де вона бувала набагато частіше, пам’ятника й досі немає. Місто, яке має давні українські корені, повинно і почуватися, і бути невід’ємною часткою багатої на таланти незалежної України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment