ЙОГО ВЕРТИКАЛЬ

Наша оповідь — про життєвий і творчий шлях відомого українського художника, колишнього політв’язня, лауреата Шевченківської премії із козацьким прізвищем — Опанаса ЗАЛИВАХУ.

Юрій ДОЦЕНКО,
письменник, член Національної спілки письменників України,
м. Донецьк

УКРАЇНСЬКИЙ ПІКАССО
Фахівцям, поціновувачам справжнього високого мистецтва давно відомі неповторні твори цього універсального майстра-інтелектуала, якого у світовому колі малярства, не без підстав, шанобливо називали й називають — “український Пікассо”. А ось широка вітчизняна аудиторія, на превеликий жаль, мало обізнана з творчою біографією і багатою художньою спадщиною нашого земляка зі Слобожанщини, який, попри широке світове визнання, залишався в житті і творчості особистістю, що зросла з рідного народу, ввібравши в себе найкращі національні традиції.
А ще постать Опанаса Заливахи цікава і знакова для нас тим, що його творча доля пов’язана з донецьким краєм. Сьогодні, уже після смерті, художник своїми прекрасними роботами повертається до нас, зокрема, на Донеччину, у невеличке робітниче містечко на стародавній козацькій річці Тор — Дружківку.

ВІД ГУСИНКИ — ДО ВИСОТ ГОСПОДНІХ
“На світ я народився в селі Гусинка, що на Харківщині, в 1925 році. Нещодавно був там. Заливах у селі вже немає… А рід мій — від бродячих майстрів-малярів. Певне, є і козацьке коріння”, — згадував згодом художник.
Та на Батьківщині, в рідній Україні маленькому Опанасику судилося жити недовго. Його дитинство випало на жахливий Голодомор 30-х років. Щоби врятувати сім’ю, дітей від смертельного лиха, батько єдиний із села спромігся вивезти родину з геноцидної зони на Далекий Схід — історичний для українців Зелений Клин. Там, серед земляків, Заливахам вдалося вижити, звестися на ноги, подолавши величезні труднощі. До малярства сина Опанаса заохотив батько-коваль, який кував із заліза не лише підкови, а й робив справжні витвори мистецтва. Саме він і помітив у свого кмітливого нащадка, як кажуть, творчу жилку.
Спочатку сімнадцятирічний Опанас вступив до художнього училища в приамурському Благовіщенську. Далі навчався у середньоазійському Самарканді, підмосковському Загорську, похмурому Ленінграді.
З академії, де колись навчався великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко, 1947 року майбутнього лауреата Кобзаревої премії вигнали за те, що він проігнорував якісь офіційні вибори. Це був перший, але не останній, свідомий конфлікт Опанаса Заливахи, що мав незалежний козацький характер, національну свідомість, із тоталітарним режимом, імперсько-радянською системою.
Аж після смерті Сталіна його знову поновили в академії. Після успішного закінчення навчання, молодий художник Опанас Заливаха нарешті повертається в рідну Україну, яку змушений був покинути майже двадцять років тому. Працює в Івано-Франківську. У цей період свого життя він, як сам зізнався опісля, усвідомлено і наполегливо починає пошуки свого національного коріння — в житті, в творчості, щоби твердо відповісти на три головні питання: хто він, звідки і куди?
Опанас відвідує Львів, Київ, що були осередками народження нової української генерації. Тут близько знайомиться зі своїми однодумцями, здебільшого — ровесниками. Серед них — мужній правозахисник, поет із Луганщини Іван Світличний, талановита художниця з Києва Алла Горська. Зав’язуються добрі стосунки з нині добре відомими Україні — філософом Євгеном Сверстюком, літературознавцем Іваном Дзюбою, правозахисником Михайлом Горинем, поетом Іваном Драчем та іншими представниками тоді ще молодої національної творчої інтелігенції. Пізніше Опанас Заливаха познайомився і затоваришував із майбутнім Героєм України (посмертно), її болем і гордістю Василем Стусом. До речі, багато років опісля художник написав портрет поета-страдника й талановито-гостро проілюстрував його посмертну книгу “Вікна в позапростір”.
У нових друзів   О. Заливаха бере літературу самвидаву. Не лише одноосібно знайомиться з суворо забороненими системою правдивими творами, а й розповсюджує їх. Така активна діяльність не могла пройти повз увагу пильного і жорстокого КДБ, лякливої до правди влади. Опанаса Заливаху заарештовують і на п’ятирічку спроваджують у мордовські концтабори.
Важке тривале перебування у неволі художник переніс по-філософськи мужньо. Навіть за ґратами не припиняв працювати. У нелюдських табірних умовах йому вдалося створити і переправити на волю серію екслібрисів для своїх друзів. За допомогою кулькової ручки заповнив документальними малюнками свій захалявний маленький блокнотик (пригадуєте, як творив в аральському засланні Шевченко). Друзі не забували Опанаса, надсилали листи, літературу. Багато читав. Та головне — осмислював своє життєве кредо, подумки виробляв свій подальший художній стиль.
Після звільнення О. Заливаха плідно і напружено працює, удосконалюється як майстер. Не зупиняючись на досягнутому, він завжди у творчому пошуку. Користується беззаперечним авторитетом — як художник, повагою — як людина. Та лише 1988 року відбулася його перша персональна виставка, яка офіційно відкрила Україні талановитого, своєрідного автора, що достеменно відбувся як визначний митець. Опісля персональні виставки робіт українського художника з величезним успіхом проходили у багатьох країнах світу.
Уже в незалежній Україні, 1993 року Опанаса Заливаху було нагороджено Національною премією імені Т. Г. Шевченка, премією імені В. Стуса, що стало безперечним визнанням його непересічного художнього таланту, непохитної життєвої позиції.
Останній період творчості Опанаса Заливахи, що пішов із життя 2007 року, фахівці охарактеризували як “вертикальний”. Що це — художня філософія? Сам автор так званих вертикальних ліній відповідав-пояснюв, що для нього — вертикаль означає велике дійство: єднання неба і землі. Адже ще в давній українській народній коляді зафіксовано навіки: “Небо і земля нині торжествують!”
У своїх останніх творах, що спонукають нас до глибинних роздумів, пензлем і фарбою, простором і лініями автор намагався показати єдність протиріч нашого складного, неоднозначного буття, неосяжного загадкового космосу, художньо занотувати цей зв’язок між земним і небесним.
Ось так митець Опанас Заливаха, гідний нащадок славних українських козаків, став невід’ємною складовою цього вічного єднання, вертикально піднявшись душею і розумом від батьківської чорноземної землі до небес Господніх…

ДРУЖКІВСЬКА ПРОПИСКА
Резонно запитаєте, а до чого тут Донеччина? Що поєднує донецький край із творчим шляхом відомого українського художника Опанаса Заливахи?
Із листа до нього Алли Горської, датованого 1966 роком, дізнаємося, що О. Заливаха “не зміг взяти участі в монументальному комплексі “Школа”, за чим і шкодує”. Йдеться про мозаїчне оформлення школи № 5 м. Донецька (нині ліцей “Меркурій”), здійснюваного творчою бригадою з Києва, до складу якої входили згадана вище А. Горська, її чоловік В. Зарецький, художники        Г. Зубенко, Г. Марченко, Г. Синиця та інші.
І все ж Опанас Заливаха працював на Донеччині! 1980 року створив вітраж для одного із сільських будинків культури в Добропільському районі області. Цей факт офіційно підтверджено, є відповідний документ про виконану художником роботу. Та з невідомих причин цей масштабний твір О. Заливахи так і не було виставлено, хоча він і розрахований на масового глядача радянських часів. І ось майже через чверть століття на покинуті, запилені квадратики кольорового скла випадково натрапив колекціонер із Дружківки, і цікава художня композиція через багато років знову побачила світ. За допомогою меценатів-патріотів Євгена Шаповалова, Володимира Дуди та міської газети “Наша Дружківка” (редактор Євген Фіалко), твір видатного майстра став надбанням місцевого художнього музею. Нині триває копітка робота з реставрації, компонування та встановлення вітража, адже підготувати його до експозиції — це непроста річ. Та й без допомоги фахівців тут не обійтися.
Звичайно ж, мати у невеличкому містечку, яким є сучасна Дружківка, роботу такого визначного майстра — це велика гордість і відповідальність (шкода, що цього, певно, ще не усвідомила місцева влада). Та ця масштабна робота Опанаса Заливахи на донбаську тему безцінна ще й тим, що жодного із його вітражів, як вважають спеціалісти, на сьогодні не збереглося. Найвідоміший із них (у співавторстві з Аллою Горською та іншими майстрами), присвячений Тарасу Шевченку і встановлений у Київському університеті, за наказом влади був розбитий ще до його відкриття 1964 року. Залишилися лише ескізи цієї монументальної композиції.
Тож саме в донецькій Дружківці сьогодні знаходиться єдиний у своєму жанрі і стилі твір видатного українського художника “Рідний край”, про що свідчить і офіційний висновок спеціальної експертизи, проведений Національним музеєм імені Шептицького у Львові влітку 2009 року: “За масштабом мистецького трактування та унікальністю мистецького вираження, єдиний вітраж Опанаса Заливахи на сьогоднішній день має бути занесений до державного реєстру культурного надбання України”. Певен, що вже найближчим часом усі охочі зможуть ознайомитися з цією унікальною роботою Опанаса Заливахи.

КОЗАЦЬКІ ЕСТАМПИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА
А нещодавно знайдено ще один “донецький слід” у творчій долі відомого українського художника. Стараннями молодого історика-краєзнавця Олександра Добровольського зі Слов’янська виявлено понад 20 рідкісних естампів і листівок роботи Опанаса Заливахи. Автор адресував їх місцевому мешканцю, колишньому слюсарю Дружківського машзаводу Анатолію Свердюку. Той свого часу був засуджений на десять років позбавлення волі за антирадянську агітацію. Певне, за колючим дротом вони й познайомилися, затоваришували на все життя, довго листувалися.
Ці невеличкі за розміром твори Опанаса Заливахи, наскрізь пройняті козацьким духом, національними мотивами, віднині зберігатимуться в музеї видавництва “Смолоскип”, що в Києві, а їх копії — у музеях Донеччини.
Ось так, по смерті художника до нас доходять його досі невідомі творіння. Вони — як послання митця із вічності, як заповідь триматися свого родового, козацького коріння, рідної землі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment