МАРГІНЕСИ НАДІЇ СТЕПУЛИ, АБО ЖІНКА З КВІТКОЮ В ДОРОЗІ

Лілія МАКСИМЕНКО

Слова, як і люди, живуть і вмирають, а ще мають репутацію. Попри це, ризикну винести в заголовок слово, яке в результаті соціальних аберацій за останні два десятиріччя скомпрометувало себе й уживається хіба що тоді, коли треба когось чи щось затаврувати. І дарма, що “маргінеси” — це ще й поля книжки чи зошита, на яких так зручно робити нотатки. Дарма, що саме маргінеси (помежів’я — вживає у своїх есеях Надія Степула) передують синтезу та є необхідною передумовою створення нового в будь-якій сфері. Для прикладу, Агатангел Кримський, вивчивши шістдесят мов і перейнявшись чужими йому культурами, був таки маргіналом (зважте, зізнавався, що “й кровиночки української в собі не має”), проте саме тому так багато зробив для України. Йому, як і багатьом (немає їм ліку!), треба було мати виняткову мужність для маргінальності серед тодішніх мейнстрімів. І померти у в’язниці за ідеї (чи розуміла їх більшість?)… Через п’ятнадцять років академіка Кримського реабілітують, а ще за тринадцять — його ім’я увійде до затвердженого XVI сесією Генеральної асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу… Чи перестав він від того бути окремішнім? Бути маргіналом?
Отож нічого поганого в слові, обраному мною для характеристики книги есеїв Надії Степули “Анабазис”, яка нещодавно побачила світ у видавництві “Ярославів Вал”, немає. Нічого… Та й що важить слово, коли за останні два десятки літ здевальвували українську ідею, а пошукачів її перетворили на циніків? Що важить слово, коли скомпрометовано державу, народ? І чи варто реабілітувати цеглинку, коли руйнується храм рідної мови?
Думаєш про наше — українське — сьогодення, минуле й майбуття, і здається, не обійтися без патетики. Мусиш викричати істину, переконати, закликати… Відчай! І раптом… на тлі мовчання більшості — тиха впевненість і щирість. Окремішність. Розуміння, що волання в пустелі (перманентного більшовизму!) нічого не дасть, окрім знесилення… а Господь чує тихі молитви. “Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли…” — написане понад півтора сторіччя тому, але й нині актуальне. Як і “зерна неправди”, що сіються на нинішніх ідеологічних мейнстрімах.
“Анабазис” — слово, яке має кілька значень. Це — дорога, похід. А ще — квітка, польова, непретензійна. Жінка з квіткою в дорозі — це про Надію Степулу.
Творчість Надії Степули багатогранна, на цьому наголошувалося на першій презентації книги есеїв, яка відбулася в київській книгарні “Є”. Але чи не найвизначальнішою рисою авторки є талант бачити те, на що інші з різних причин не звертають уваги, та вміння донести побачене, достукатися. Мені було б важко уявити цю письменницю в хорі або серед колон демонстрантів із якимось гаслом. Навіть коли Степула торкається в своїх есеях відомих постатей на зразок Григорія Сковороди, вона відходить від “хрестоматійної мумії”, прагне розвінчати міфи, образ “блукальця з торбинкою на плечі”. Вона “блукає між світами” й поєднує речі, які, здавалося, не поєднувані… Тридцять п’ять есеїв містить “Анабазис”, і кожен — неповторний. Скажімо, людина потрапляє до Єгипту, а чи згадуватиме там Лесю Українку? Її творчість? Надія Степула згадує й шукає. Читач, наче рибка до сітки, потрапляє в мереживо її думок, зачаровується майстерністю викладу та глибокою обізнаністю письменниці в різних сферах.
Есей “Єгипетські вітри: байдужість і надія” Лесине “рудий Хамсін в Єгипті розгулявся…”. Пустеля. Бедуїни. Скільки туристів слідом за “медоустим гідом” байдуже проходять повз їхні наметоподібні споруди, хіба що скуштувавши чаю. Для Надії Степули отой чай стає приворотним!. Вона просить відвести її до того місця, де “росте дивовижна аптека, здатна вилікувати все на світі”. А посеред оази згадалося: “Десь дуже далеко була Україна, там, напевно, в Новоград-Волинський поїхав черговий “рафік” або інший “бус” із кількома письменниками, котрі мали сказати щось добре про “Ломикамінь” на її родинній землі. Думалося, що давно в Україні кожна друга жінка — “Ломикамінь”, а кожна третя — просто “ломова” трудівниця…”
Погодьтеся, невдячна то справа — переповідати написане письменником. Особливо таким, що твердо дотримується правила, за яким словам має бути тісно, а думкам — просторо. Таким, як Надія Степула. Її проза поліфонічна, асоціативна, з паралелями, що їх розкуто, незашорено проводить письменниця в просторі та часі.
Додам, що Надія Степула — знаний журналіст, відома як поет, її читають польською, латиською, російською та англійською мовами. А ще в неї чимало друзів. На презентації в книгарні “Є” слів і квітів було багато, стільців не вистачило. Як і не було відбою від охочих виступити. Отож лише кілька зауваг. Павло Вольвач зазначив, що Надія для нього — це рух і шлях. І він сам, як людина шляху, дуже добре розуміє Степулу. А ще говорив про доброзичливість цієї непересічної людини та її органічність. Степан Процюк (автор передмови до книги “Анабазис”) додав, що його заворожує енергетика слів. У передмові до книги есеїв Процюк віддав належне патріотичності (без патетики) та україноцентричності Степули. Станіслав Бондаренко наголошував на тому, що за кордоном (візьмімо хоча б Польщу) Степулу цінують більше, аніж на батьківщині.
Вів презентацію Михайло Слабошпицький, який у перервах між виступами не втомлювався наголошувати на інтелігентності й інтелектуальності авторки книги. До речі, саме книга Надії Степули наштовхнула директора “Ярославового Валу” на думку започаткувати ще одну серію, і додати до тих, що вже виходять в очолюваному ним видавництві (“Українська Кліо”, “Червоне і чорне”, “Українська сучасна поезія”). У серії “Золотий перетин” друкуватимуться есеї — недооцінений на сьогодні жанр, у якому поєднується виховний момент публіцистичності й поетичність художньої літератури. Жанр немислимий без яскравої індивідуальності та розкутої філософії автора.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment