НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ТАРАСА

img_4840Олеся КОВАЛЬЧУК,
Волинь

На обрії нашого часу вже видніється поважна знакова дата в духовному календарі нації — 200-річчя від дня народження великого Тараса Шевченка.
Із яким же звітом перед пам’яттю національного пророка годилося б нам, землякам його, сущим в Україні ХХІ століття, підійти до славного ювілею? Здавалося б, пора вже мати все те,
за що …боролись ми з ляхами,
за що … ми різались з ордами,
за що скородили списами
московські ребра…
На жаль, навмисне зняті у поетових фразах знаки запитання заодно з увиразнювальною “часткою” залишаються актуальними й нині. Бо “уродилась… рута … рута // Волі нашої отрута”. Серед самозваних поводирів виявилося надто багато охочих ігнорувати дороговкази справжнього — завбачливого і мудрого — чолового нації. Та попри це через усі пошевченківські покоління свідоме українство пронесло призначення “Кобзаря” — себто як потужного націєтворчого чинника в ім’я виплеканого в поетовій душі образу “нашої України”.
Коли у травні 1861 року труну перевозила вся українська громада з Москви в Україну, побратим по слову і духу Пантелеймон Куліш, закликавши молодь “розкинути червоний цвіт” китайки на чорному тлі, виголосив промовистий заклик: “З’явися, батьку, на рідній землі та згромадь навколо себе незрячих, глухих і без’язиких… Хай вони заговорять не позиченою, а батьківською мовою”.
Через сто років потому означив цю доленосну для рідного народу місію Шевченка нині відомий, а тоді ще юний поет Іван Драч:
Де вкраїнська
розтерзана доля
Виглядала вербою
на шлях,
Першим дубом
він став серед поля
На солоних
кріпацьких сльозах.
Так, із Божого повеління постав той дуб із іменем Тараса. Постав на українському полі, щоб бути незрадливою опорою своєму народові на віки. І відтоді голосом Шевченка заговорила сама Україна. І продовжує промовляти до нас, усіх нинішніх співвітчизників. Продовжує вселяти надію, що “забудеться срамотна давняя година і оживе добра слава — слава України”.
Але… Чи чуємо ми сьогодні, як плаче і страждає вона, Україна-мати, в поетовому слові? Як благає і молить, застерігає, радить і навчає дітей своїх, як любить по-материнськи. І просить зрозуміти, що діється, — і покаятися:
Того ж батька такі ж діти
Жити та брататься
Ні не вміли, не хотіли —
Треба роз’єднаться.
Принагідно зауважимо, що хоч останні процитовані рядки стосуються взаємин між окремими народами, вони, як і багато інших, містять підказки і настанови всеохопного характеру. Бо хіба не про наших вождів і вождиків мовлено: “Оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують”. І хто не впізнає нині одіозних фігур псевдодемократів у героях незрівнянного за викривальною силою “Сну” — хоч би в такому пасажі:
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
Як ягнята…
Щодо мовчкуватої “братії” — то це один із найважчих Шевченкових і всенародних болів. Бо ж ідеться про мозок і совість нації — про інтелігенцію. Пророк нашого національного відродження волів, як повелося у всьому світі здавна, в образі інтелігента обов’язково пізнавати патріота. А скільки ще в “Кобзарі” актуальних і понині застережень, адресованих таки інтелігенції — щодо зрадництва та холуйства, безпам’ятства та лицемірства, нарцисизму та паразитування на патріотичних почуттях…
Чи осягнула, чи знає такого Шевченка більшість нашого просто освіченого і дуже освіченого люду? На жаль, у свідомість багатьох замість постаті національного пророка вписався манекен. Припорошений червоною пудрою комуністичної ідеології, примітивно змодельований, але — живучий. Такий собі по-селянськи простакуватий попередник марксизму. Змонтований із цитат із суто корисливою тенденційною метою. Навіть потужний роздум про призначення рідного слова в покірні голови втовкмачувався з ампутованими рядками:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує…
Отак і досі цитується, без відповіді на питання: чому людське серце ожива. Бо відповідь не влаштовувала “богоборців”:
Знать, од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть меж люди!..
Що ж нам зробити, як допильнувати усією свідомою громадою, аби той святий голос таки ішов і доходив за адресою? А надто до тих, що претендують на високі посади, на роль еліти, провідників нації. Інакше й майбутні наші владці, як ото немало теперішніх, так і не збагнуть, чого слід соромитися і позбуватися, що далі робити і як чутися відповідальними по-синівськи, по-Шевченківськи. А по-Шевченківськи — то не заради власної вигоди і слави, а самозречено служити українській правді. Бо то орієнтир без вибору — коли усе втрачає значення, крім отого заповітного:
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Не перейматися тим, що окрадається наш віковічний предківський менталітет від сокровенного — національної гідності й честі — далі просто не можна.
Хотілося б вірити, що в юних волинян, вихованих уже в часи незалежності, зі ставленням до національних святинь усе в нормі. Та ось довелося разом із родичами заслужених артистів зі славетного квартету “Акорд” на Шевченківському мітингу 9 березня прилаштуватися біля гурту студентів, вочевидь, приведених до пам’ятника під певним примусом, — і на душі гірчить і досі. Двадцятилітні юнаки і дівчата не відчували, де вони: клацали мобілками, вишукували ігри, глузували із слів промовців і репертуару співаків, коментуючи по-своєму пісенні тексти, брутально перекручуючи і домислюючи їх. Не цурались і матірщини: невтямки видно, чому у “Кобзарі” слова “мати” піднесене, як “великеє, найкраще слово”.
І тут не можна не вгадати німого докору від читача школі: чому там обмежуються ознайомленням із Шевченком на рівні оцінки за вивчене згідно з програмою?
Як не прикро, але причин так багато, що їх годі з’ясувати навіть у спеціальній публікації. І все ж скажемо про одну із тих, що на поверхні. Чи чувано, щоб на якомусь із семінарів чи курсах для відповідальних за виховну роботу в школі опрацьовували проблему вшанування пам’яті Шевченка, виховання його словом? Вважається, що тим мають перейматися лише “українські мовники”. І хай спробує отой крайній, отой учитель-україніст, задіяти найкращі учнівські сили перед днем народження Великого Кобзаря! Вони в той час уже традиційно спрямовані в інший бік — ну, звичайно ж, на відзначення Міжнародного жіночого дня. А перед тим далеко не по-святковому масово і бурхливо реагувати на день Святого Валентина (із впевненістю, що коханню кожен вік підвладний).
Словом, розрізняти що головне, а що другорядне-десятирядне вже не прийнято. Це колись радянська влада, канонізувавши Шевченка у згаданій уже ролі, суворо відстежувала, аби відповідно заідеологізовані святкові заходи проводилися на високому рівні — і професійному, і естетичному. А нині ми самі собі господарі. Як господарюємо — так і маємо. І якщо вже готується тематичний захід під знаком Шевченка, то “по-сучасному” — в досить пікантному ракурсі: “Кохані жінки у долі Шевченка” або “Музи Шевченківської поезії”. Виходить, ніби у школі передбачено вивчати не безсмертні твори із “Кобзаря”, а вникати в тонкощі особистого життя його автора, у яких, врешті, копирсатися непристойно, тим паче — заохочувати до цього малолітніх.
“Головне — щоб дітям було цікаво”, — виправдовувала такий підхід одна зі спеців виховної роботи. Орієнтир більш ніж дивний: адже завдання учителя — винахідливо подати якнайсерйозніше і якнайпотрібніше, зробити його цікавим. А інакше неважко скотитися до національного нігілізму, а то й цинізму, як, власне, нерідко й трапляється.
Знайома вчителька з Черкас кілька років тому розповідала, як непросто їй було вмовляти своїх одинадцятикласників прийти на відкриття міського Шевченківського свята, бо неформальний лідер відповідав на агітацію за всіх: “Вы че — нас за лохов держите? Мы на волах ездить не собираемся. И вообще, кому нужны теперь и ваш Шевченко, и ваша ненька Украина. Нам точно не нужны”.
Після подібних одкровень чується мов із неба:
Україно! Україно!
Оце ж твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою.
Тут гостроту народного болю окреслено з разючою проникливістю: йдеться-бо про неабияку небезпеку — про депортацію національної душі з її власної території.
І все ж пам’ятаймо: увесь “Кобзар” сповнений віри у незнищенність українського духу. Душу свого народу Шевченко подав у образі великого льоху — величного сховища зі скарбами. Золота в українській душі багато, і заховане воно так глибоко, що жодним зайдам ще не вдалося видобути його з надр нашої рідної землі. Нехай і не вдасться! Бережімо оті сакральні глибини, збагачуймося мудрістю із безсмертної невичерпної криниці “Кобзаря” при світлі генія. Немеркнучому світлі.
Недаремно ж він у найскрутнішу хвилину, в останню передсмертну мить все одно ступав крізь темряву із палаючою свічею. У зв’язку з цим дозволю кілька власних строф.
Не лежачи пішов
із цього світу,
А на ходу — зі свічкою в руці.
Не міг інакше:
мав із неба міту
Світить в путі, виводить
з манівців
Свічею Слова, Совісті і Духу.
Й вона не гасне —
генія Свіча
І ми приречені долать
по скрусі скруху
І доростати до її плеча.
Ствердимо услід за Тичиною: “Нам треба голосу Тараса”. Але ствердимо не стільки словами, як справами.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment