ПОЗАУКРАЇНСЬКІ ЗУСТРІЧІ ТА ЗНАЙОМСТВА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Любомир ПИРІГ

Упродовж короткого й складного життя доля зводила Тараса Шевченка з багатьма людьми, зокрема й такими, пам’ять про яких увічнена засобами філателії. Зрозуміло, що до оточення Поета входили насамперед однодумці, споріднені з ним за походженням, за творчими, громадськими інтересами. Про його українських друзів і знайомих йшлося в одній із наших публікацій. У ній винятково згадано про В. Даля, М. Щепкіна, П. Соколова, знайомство Поета з якими відбулося поза Україною, але підґрунтям, стимулом цього знайомства і дружби була спільна любов до України.
1829 року 15-річний Тарас у складі челяді свого поміщика Енгельгардта прибуває до Вільна. Тільки поштовими марками із зображенням архітектурних пам’яток можна відтворити його знайомство із столицею Литви. Із них і церкву Св. Анни, яку побачив у сні. “…и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую” (“Щоденник”, 95.09.1857).
Переляканий протиімперським повстанням 1830—1831 рр. Енгельгардт зі своїми слугами переїжджає до Санкт-Петербурга. Контакти із земляками (А. Мокрицьким, Є. Гребінкою), згаданими в попередній публікації, допомогли викликати активне зацікавлення талановитим юнаком представників російської інтелектуальної еліти. Портрет впливового в колах імператорської родини поета В. Жуковського (1783—1852), дійсного статського радника імператорського двору, вихователя імператорського наслідника на марці 1952-го та листівці 1983-го років пошти СРСР. На марці — репродукція портрета, виконаного К. Брюлловим (1799—1852), який у колі осіб, зацікавлених у звільненні Т. Шевченка із кріпацтва, вирішено було розіграти на лотереї і за цю суму викупити кріпака. Майстерню К. Брюллова Т. Шевченко відвідував із 1837 року. Енгельгардт спочатку К. Брюллову у викупі відмовив. Погодився на відкуп за 2500 руб. після візиту художника О. Венеціанова (1780—1847), портрет якого на конв. СРСР 1980 р. (штемп. Ленінград, 18.02.1980), автопортрет на марці 1955 р. поруч з репродукцією його картини “Оранка. Весна”. Репродукція картини “На жнивах. Літо” — на марці 1980 року.
Школу майстерного відтворення побуту, природи О. Венеціанов засвоїв, навчаючись у Шевченкового земляка, художника В. Боровиковського (марка 1957, конв. Пошти України, 2007).
Тарас Шевченко був не першим митцем-самородком, яким зацікавився О. Венеціанов, якому допоміг. Дочка О. Венеціанова Олександра писала, що до її батька “…іноді приходили хлопчики, що були на становищі кріпаків; але вступити на поприще художників не можна було інакше, як бути вільним. Венеціанов і тут був покровителем і доброчинцем: не маючи сам майна, він організовував складки, лотереї і, зібравши таким чином по 2 і по 3 тисячі рублів, викуповував на волю юнаків”. Поет не даремно називає його художником-людинолюбцем.
Карл Брюллов на початку 30-х років XIX ст. після 14-річного перебування в Італії повернувся до Петербурга. Роком раніше була доставлена його картина “Останній день Помпеїв” (поштова марка 1968), яка передумовила і створила захоплення особистістю її творця і повагу до нього. Не раз і Шевченко вистоював перед творінням Брюллова (повість “Художник”). Про повагу молодого Шевченка до великого майстра живопису свідчить створення ним портрета майбутнього вчителя (1835). Особисте їхнє знайомство відбулося на початку 1837 року. “Великий Карл”, як називали Брюллова його учні, похвалив Тарасові роботи. Шевченко стає в його оселі своєю людиною, а згодом деякий час навіть мешкає в нього. Брюллов остаточно переконався в неабияких мистецьких здібностях Тараса, якщо, перебуваючи на вершині своєї слави, вирішив особисто допомогти йому звільнитися з кріпацтва і поставити свій підпис під актом викупу.
У прозових творах, у щоденнику поруч з іменем Брюллова Т. Шевченко неодмінно ставить епітети “незабутній вчитель мій”, “великий вчитель”, “безсмертний”. Багато малярських творів Брюллова змальовував Шевченко до й після заслання, створював їх графічні копії з відбитком власного таланту.
Поштова марка з портретом К. Брюллова роботи художника Ф. Тропініна (1836) надійшла в обіг 1952 року і відома філателістам у двох різновидах: яскраво-зелена на голубому папері та сіро-зелена на блідо-голубому папері.
Вищеназвані особи не покидають свого наміру отримати суму для викупу з неволі “діаманта в кожусі” шляхом проведення лотереї. 2 квітня 1837 року К. Брюллов робить перші мазки на полотні, створюючи портрет В. Жуковського, 16 квітня наступного року відбувається лотерея, а 22 квітня 1838 року Тарас Шевченко стає вільним.
На пам’ять про 22 квітня 1838 року Т. Шевченко присвятив В. Жуковському поему “Катерина” (1838), зміст якої відтворив у однойменній картині (1842), зображеній на поштовій марці 1979 року.
Після звільнення з кріпацтва перед Тарасом відкрилися двері Академії художеств, що була тоді для нього святинею мистецтв. Раніше не раз він переступав поріг її будинку (поштова марка 1957, один із 3-х портретів на ній — В. Брюллов), але кріпаки не мали права навчатися в її стінах.
21 травня 1838 р. Тарас почав відвідувати рисувальні класи Академії, а 23 червня йому була виставлена перша оцінка на екзамені. До лютого 1842 року він отримав три срібні медалі другого достоїнства.
Навчався того часу в Академії художеств П. Федотов (1815—1852), основоположник критичного реалізму в російському малярстві, талант і творчість якого Т. Шевченко високо цінував. Він міг оглянути та оцінити й твори П. Федотова, відтворені на поштових марках: “Автопортрет” (1952, 1976), “Сватання майора” (1965), “На прогулянці”, “Сніданок аристократа”, “Свіжий кавалер”, “Розбірлива наречена”, “Грачі” (1976).
Пізніше (26.06.1857) в “Щоденнику” Т. Шевченко згадав, що в разі необхідності зображання тіньових сторін купецького побуту, але так, щоб це вийшла “удала і влучна, вірна, а головне — не карикатурна, а скоріше драматичний сарказм, ніж насмішка”, слід взяти за приклад “покійного Федотова”.
1840 року відбулося знайомство Т. Шевченка з І. Айвазовським (1817—1900), майбутнім видатним художником-мариністом, який понад місяць жив на одній квартирі разом з Т. Шевченком і Штернбергом. Проводи І. Айвазовського до Італії Т. Шевченко згадав у повісті “Художник”. Згадав про нього і в листі до К. Аксакова (25.04.1858). Філателістичний матеріал, присвячений І. Айвазовському, враховуючи його малярські твори, картинну галерею його імені у Феодосії, дуже багатий.
З відчуттям свободи, з активним зацікавленням культурним життям імперської столиці, Т. Шевченко не пропускає нагоди зустрітися, познайомитися з діячами культури, відвідати театри, літературні, музичні вечори.
Неодноразово зустрічався Т. Шевченко з композитором М. Глінкою (1804—1857), портрет якого на марках 1954, 1957 років та на конверті 1979-го. Про атмосферу та обставини таких зустрічей нагадує поштова марка 1954 року “Пушкін і Жуковський у Глінки”. Ще до зустрічей з композитором Шевченко захоплювався його музикою. Він полюбляв оперу “Руслан і Людмила” і особливо цінував оперу “Іван Сусанін” (марка 1957), якою не переставав захоплюватися і в пізніші роки: “Увечері в цирку-театрі слухав оперу “Жизнь за царя”. Геніальний твір. Безсмертний М. І. Глінка”. (“Щоденник”, 12.04.1858). Прізвище композитора багато разів згадується в повісті “Музикант”, а в повісті “Капітанша” є згадка про створення М. Глінкою музики до поезій В. Забіли (конв. 2008) “Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи, соловейку”. Знаючи прихильність Т. Шевченка до М. Глінки, на концерті в Петербурзі після смерті поета 27.03.1861 пісню “Гуде вітер” виконав С. Гулак-Артемовський.
На одному з вечорів у В. Жуковського 1839 року Т. Шевченко познайомився з поетом П. Вяземським (1792—1878), портрет якого на поштовій листівці Росії 1992 року.
Після звільнення з кріпацтва, згадуючи про роки занять у майстерні В. Брюллова, Т. Шевченко у “Щоденнику” писав: “Чим займався я в цьому святилищі? Дивно подумати, я займався тоді творенням малоросійських віршів, які згодом впали таким страшним тягарем на мою бідну душу. Перед його (Брюллова. — Л. П.) чудовими творами я задумувався і леліяв у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. У тіні його вишукано-розкішної майстерні, як у пекучому дикому степу наддніпровському, переді мною маячили мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною стелився степ, усіяний могилами. Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна, у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принадності. Покликання і нічого більше.
Дивно, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що малярство — моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таємниці, і ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я творив вірші, за які мені ніхто ні гроша не заплатив і які, нарешті, позбавили мене волі і які, незважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки крадькома базграю” (01.07.1857).

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment