Євген ШЕВЧЕНКО: «В УКРАЇНІ НАС РОЗ’ЄДНУЄ РОЗУМІННЯ БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ»

Чи збережений інтерес до споконвічного, автохтонного в Україні?! На це запитання відповідь доволі прозаїчна. Протягом років незалежності з етномистецької мапи зникли цілі історичні центри народного мистецтва, втрачено десятки тисяч високопрофесійних майстрів… Про ці та інші проблеми розповідає голова Національної спілки майстрів народного мистецтва Євген ШЕВЧЕНКО.

— Як нині зберегти базові культурологічні цінності як основу української нації? Яка роль у цьому Національної спілки майстрів народного мистецтва?
— Сьогодні, як і двадцять років тому, ситуація в культурі, мистецтві неспокійна. Бо наші так звані духовні лідери, які взяли на себе відповідальність за національне відродження, взагалі не усвідомлюють сутності тих базових цінностей, які мали бути фундаментом розвитку будь-якої демократичної держави. Ви подивіться, як наші колеги розуміють пріоритетність збереження художньої культури нації. За роки державного керівництва Ющенка, кількох віце-прем’єрів із гуманітарного сектора я зрозумів, що вони не усвідомлюють основного: як впливає художня народна творчість на збереження етнопам’яті, українського народу, нації. Світогляд українця здавна базувався на художніх речах, починаючи із витоків орнаментики. І сьогодні майстри із Закарпаття, Луганщини, Донеччини творять ці архаїчні орнаменти вишивки за давньою традицією. Вишиванка чітко вирізняє нас із-поміж інших народів. Це сакральні речі, а ми до них ставимося несерйозно. В Україні нас роз’єднує розуміння базових цінностей. Для однієї провладної партії цінності базуються на досягненнях, надбаних за часів Російської імперії, для іншої — за часів Хмельницького й Мазепи. І ці речі не дають нам можливості об’єднатися. А чому в Україні немає однієї української партії, яка б будувала українську національну державу?! Поки наша культура не буде базуватися на єдиних національних цінностях, не буде консолідації, не буде в нас єдиної еліти, яка б вела цей народ і державу до кращого життя, до кращого майбутнього.
Я впевнений, що галузь традиційної культури — найпріоритетніша. Років три-чотири тому готувалася Дорожня мапа культурного розвитку в Україні, і нам вдалося підняти ідеологічний статус галузі народного мистецтва на другу позицію після мови, тому що мова, якою ми спілкуємося, і художня мова — це нероздільні підвалини. Основний масив мови базується на предметному світі. Ось це вироби з дерева, це вишивка, це кераміка, це народне малярство… Тоді ця мова жива. За останні роки ми бачимо, що зі знищенням художніх промислів втрачається величезний масив мови.
Ніхто нам не допоможе, якщо ми самі не створимо собі ті умови існування в цій державі, які могли б показати сусіду, що ми розумні, що ми зберігаємо свої традиції, виховуємо нові покоління патріотичних українців.
— Національна спілка майстрів народного мистецтва мала низку проблем, зокрема з приміщенням… Які найболючіші спілчанські проблеми на сучасному етапі?
— Нині нічого втішного немає, ситуація в галузі художніх промислів  зовсім не радує, вся система фактично знищена. Прийнятий “Закон про народні художні промисли”, підписано “Державну програму збереження, відродження і розвитку художніх промислів”, але уряд Тимошенко програму поховав. Не можна спекулювати на святих речах, як не можна грати на цвинтарі на баяні. Програму не профінансували, і ми вимагали підтримки у  Василя Вовкуна, колишнього міністра культури, він нас підтримав але нічого не було зроблено. Програма не розвивалася. Зроблено лише те, що завжди впроваджувала Національна спілка майстрів народного мистецтва, зокрема масові заходи, виставки, видавнича діяльність. Це те, що ми традиційно робимо, без чого не може розвиватися народне мистецтво. Щомісячно у нас відбувається зміна експозиції виставок, постійно корегуємо, який вид мистецтва підтримати. Ми хочемо запропонувати Міністерству культури робити обласні мистецькі звіти художніх виставок. Цікава традиція була в Українському домі, започаткована кілька років тому — “Мистецтво одного села”, ідея обласного центру народної творчості Вінниччини. Наша спілка з Міністерством культури хотіли започаткувати такий огляд раз на три роки, щоб кожна область могла показувати звітні виставки. Вони б давали можливість інтенсивно працювати митцям і звітувати про свою роботу. Ми робимо дві-три всеукраїнські виставки.
А щодо влади, то вона не зрозуміла важливості питання відродження. А за цим іде деградація суспільства, зникнення держави. Щоб вивчитися на майстра, необхідно мінімум 15—20 років. Майстер — носій культури. Це зрозуміли японці, китайці, індіанці, бо якщо в них забрати народне мистецтво — то все, у них нічого не буде. Ні одягу, ні кераміки, строю, військових обладунків, вони не зможуть показати себе.
Коли немає злагоди в домі, коли за залишковим принципом фінансуються спілки, виділяються копійки, як же втриматися на плаву?! І так було всі 20 років незалежності. Отаке варварське ставлення до національних творчих спілок, бо вони не виступають за якісь політичні партії. Хоча законом про національні спілки чітко визначено, що ми займаємося винятково професійною діяльністю. Ми не маємо права втручатися у політичне життя. Ще одна проблема у нестабільності преференцій, які затверджують спілкам на рік-півтора-два. Зараз із художника, майстра народного мистецтва гребуть такі ж гроші, як із підприємця.
Також актуальна проблема з приміщенням Спілки народних майстрів. Ми довго боролися з “молодою командою” Черновецького, проте вистояли, і дуже сподіваємося, що нам передадуть це приміщення у власність.
— Яке Ваше бачення шляхів розвитку народного мистецтва? Зокрема які напрями успішно розвиваються, а які потрібно відроджувати?
— Колись працювало до 20 підприємств у галузі народних художніх промислів, до 100 тисяч майстрів. Ця система знищена, залишилася лише Національна спілка народних майстрів (700—800 майстрів), це при тому, що ми працюємо більше 20 років як національна творча організація. За 22 роки відійшло у засвіти багато талановитих майстрів. А у 80 років не кожен майстер зможе працювати на таких складних художніх виробництвах, як кераміка, скло, метал. Але за цей час ми виховали і молоде покоління: сьогодні відроджується писанкарство, традиційна народна лялька (40—60 майстрів працюють у цьому жанрі), багато молоді в гуртках розвивають ці види мистецтва. Цікавий осередок із художнього різьблення по дереву в Новгороді-Сіверському Чернігівської області, де працює ціла плеяда майстрів, зокрема Анатолій Колошин, заслужений майстер народної творчості України, якому виповниться цьогоріч 70.
Нас турбує така галузь, як художня кераміка, особливо там, де вона традиційно побутувала: Бубнівка на Вінниччині, Опішня на Полтавщині, де залишилося кілька майстрів. А колись це були великі осередки, де працювали сотні майстрів. Чи взяти Косів, тільки на підприємстві “Гуцульщина” працювало до 4000 майстрів, а сьогодні там виробляють вікна. Оце обличчя народних художніх промислів. Чи унікальний осередок вишивки Клембівка на Вінниччині, де працювало більше 100 вишивальниць і килимарниць, то зараз 3—5. На початку ХХ століття у Чикаго було два спеціалізованих магазини, де продавали винятково вишивку з Клембівки. Але немає жодних зусиль від районної, обласної влади, щоб там зробити центр народного мистецтва, започаткувати там школу, заснувати музей! Ми не можемо пробитися до чиновників, а без них нічого не зробиш. У цю галузь треба вкладати кошти. Спілкуючись з послом Ірану, запитав у нього: “Як у вас розвиваються художні промисли, народне мистецтво, наприклад, килимарство?” Він розповів, що в них усе це на державному рівні: тільки від виробництва персидських килимів держава отримує 900 млн доларів. І це в період економічної кризи!.. І таких прикладів багато: Малайзія, Китай. А українським майстрам держава не дала особливих пільг, не дала законодавчої бази, нормативно-правової, не зберегла систему народних художніх промислів, не зберегла династії, художні традиції, ті майстри, які були сильні і здорові, постаріли. А молодь, розуміючи, що нікому непотрібна їхня творчість, просто не займається народним мистецтвом, народними промислами.
У нас залишилося тільки Петриківське декоративне малювання, де працює колектив майстрів (десь 20—30) з надомниками. Локально майстри об’єднані винятково в наших регіональних осередках. Київський — близько 120 членів, Косівський — близько 50, Запорізький — 45, Черкаський — 27-28. А таких автентичних територій, як Петриківка, майже не залишилося.
— А найцікавіші майстри?
— Було присуджено три Шевченківські премії унікальним майстрам. Це майстер дерев’яної скульптури Василь Сідак із с. Середнє на Закарпатті (2008), майстер народного малярства Ігор Наконечний із с. Трипівка (2009) та майстер у галузі килимарства Степан Ганжа з Києва (2010).
Також у нас багато заслужених майстрів, зокрема за останні кілька років нам вдалося підтримати заслужених майстрів Михайла Онацька, Зою Пасічну, Олександра Вільчинського, Світлану Ігнатченко, Леоніда Нагірняка, Андрія Каменецького та інших.
— Як наблизити народне мистецтво до молоді в час несмаку, втрати інтересу до свого рідного, девальвації цінностей?
— Найбільша проблема у тому, що на телебаченні немає жодної мистецької, навчально-освітянської програми. Програми на зразок “Плеяди”, яку вела Лисенко у 90-х роках, де можна було побачити цікавих особистостей, почути творчу еліту. Нікому не вигідно, щоб суспільство розвивалося духовно. Майстри, художники несуть чисте джерело, просвіту, показують ті цінності, на яких формувалося не одне покоління українців. Приклад молоді має показати саме творча інтелігенція. Ось просте запитання: чи в багатьох родинах так званої української інтелігенції розмовляють українською мовою?!
Вагоме досягнення часів незалежності — етно-фестиваль “Країна мрій”, який започаткував Олег Скрипка. Тут молода українська душа може побачити й почути те, що запрограмоване на генетичному рівні поколіннями. Тільки через таку форму можна донести молоді, що одягати національний стрій, слухати українську пісню, мову  — це модно, сучасно.
Нам вдалося отримати три молодіжних гранти у галузі народного мистецтва — це перемога. Зараз чекаємо указ президента, щоб започаткувати 80 молодіжних стипендій у галузі народного мистецтва. Тоді ми зможемо підтримати найвидатніших майстрів зі всіх регіонів такою стипендією. Восени буде Всеукраїнська виставка, де ми активно залучатимемо молодь до народного мистецтва.
— Нещодавно Національна спілка майстрів народного мистецтва видала спецвипуск альманаху “Народне мистецтво” до 360-річчя утворення Козацької Держави. А ще щось видавали?
— Це спеціальний випуск альманаху, де ми спробували показати в синтезі особливості культури, мови, звичаїв, народного мистецтва за часів козаччини, тобто показати цілісність такого явища як козацтво. Журнал “Народне мистецтво” популярний серед творчої молоді, яка навчається у художніх ВНЗ. Намагаємося інформувати молодь через ЗМІ. За останні п’ять років започатковано серію мистецьких видань “Видатні майстри українського народного мистецтва”, де представлено творчість таких майстрів, як Євгенія Геник, Віктор Наконечний, Марія Буряк, Василь Завгородній, Василь Сідак, Михайло Онацько.
Започаткували другу велику серію “Скарби українського народного мистецтва”, яка дуже популярна і виходить у двох форматах. Побачили світ унікальні альбоми Анни Собачки-Шостак, Марфи Тимченко, Володимира Титаренка та інших. Щороку виходять мистецькі звіти Всеукраїнського молодіжного симпозіуму в Чигирині. Восени проводимо Всеукраїнську виставку на кращий твір року, аби майстри з регіонів  мали можливість продемонструвати свої твори. І вже потім ми аналізуємо, який вид мистецтва у нас успішно розвивається, а який має проблеми.
— Сьогодні чимало виробів під виглядом українських завозиться із-за кордону, зокрема з Китаю. Конкурувати продукції українських народних майстрів з імітованим під українське все важче…
— Та література і журнал, який ми видаємо, за 20 років багато зробили для просвіти, для того, щоб люди зрозуміли первні мистецтва, збережені народом. До теми кітча ми звертаємося, залучаємо фахівців, музейних працівників, мистецтвознавців для того, щоб вони пояснювали читачам, де мистецтво, а де підробка. Є речі, які продають на туристичних об’єктах. І ця інтервенція розвиватиметься, бо тут задіяні величезні кошти, це боротьба світогляду, боротьба галузей і великий тиск на майстра і на мистецтво.

Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment