НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ ЧИ ПОСІБНИК ДЛЯ КРОСВОРДІВ?

fotoya4На запитання нашої газети відповідає історик, автор книги “Ключ до історії України” (2005), посібника для студентів і викладачів загальноосвітніх шкіл “Історія України” (2010) Олександр ПАЛІЙ.

— Пане Олександре, чому й досі немає результатів у написанні методологічного посібника для вчителів історії, створити який обіцяв Дмитро Табачник? Чи не тому, що ніяк не виходить із написанням якогось “спільного” українсько-російського підручника з історії?
— Причини конфузу в написанні “спільного підручника” нещодавно пояснив директор російського Інституту загальної історії академік Олександр Чубар’ян. За його словами, досі всі спроби зі створення підручників, де було б викладено історію компромісно, “з тріском провалилися”: “Написати підручник неможливо — поляки з німцями вже 20 років намагаються це зробити”.
Річ у тім, що історія як наука пов’язана з цінностями й інтересами спільнот. Це — загальноприйняте уявлення історичної науки, яка розуміє об’єктивну приналежність істориків до спільнот і систем цінностей.
Найприродніше історію України треба писати з точки зору українського народу. Погляд на українську історію з Росії буде зовсім іншим. Приміром, для українців, які знають свою історію, московський цар Петро І є тираном, садистом, винищувачем мирного населення Батурина, Лебедина та десятків інших міст і сіл України, нищителем Запорізької Січі, підступним вбивцею української старшини, синовбивцею, руйнівником Церкви. Для росіян Петро І, навпаки, цар, що перетворив Московію на державу з серйозним міжнародним значенням у Європі, переможцем шведів, прорубувачем вікна у Європу, борцем з архаїчними звичаями.
Найцікавіше, що й українська, і російська точки зору правдиві. І для історичної науки, яка вимагає достеменності фактів, але припускає свободу інтерпретацій, це нормально.
Так само й на гетьмана Івана Мазепу російська історіографія дивиться як на людину, що зрадила своїм зобов’язанням перед царем. А українська — як на людину, яка у вирішальний момент поставила свою відданість Україні і її народу вище за все інше.
— Чи можна якось узгодити, примирити ці точки зору?
— Примирити можна лише за умови, якщо українці чи росіяни відмовляться від своєї ідентичності, або спільно візьмуть якусь третю точку зору.
— Нині модно дивитися на історію з точки зору загальнолюдських цінностей, які дехто називає західними.
— Самих росіян, як правило, такий підхід не влаштовує. Адже так історично склалося, що їхня держава досить часто виступала в ролі тирана, а загальнолюдські цінності тиранів не жалують. Тому прихильників цих цінностей у Росії часто зневажливо таврують “общєчєловєкамі”. Це є ще одною причиною неможливості не те що спільного, а навіть схожого погляду на історію.
Значна частина російської еліти принципово не може уявити, що інші народи мають право на власні інтереси і власних героїв, які ці інтереси захищали. В такій системі координат героїзм вимірюється не звитягою, а винятково корисністю для Кремля, без згоди якого героїв не буває. Тому, щоб написати спільний посібник з історії з Росією, необхідно відмовитися від права України на власну точку зору. Що означає відмовитися від права України на існування.
— Але яка ж державна влада відкрито заявить про відмову від державності…
— Звичайно, зробити це без скандалу не вийде. Нинішній владі необхідно буде або виставляти себе як динозаврів із підручником історії ВКП(б) за пазухою, або сором’язливо згорнути затію. До останнього влада явно не готова, тому пішла тихцем, — викреслюючи з підручників для дітей вкрай важливі для України події: Крути, Голодомор, Мазепу, Батурин тощо. Усе це відбувається під заяви президента, що “історію повинні писати не політики, а історики” та цілком протилежні зізнання самого Табачника, що він “сам особисто вичитуватиме підручники”.
— Замість висвітлення історії, розкриття історичної правди знову вводять “білі плями”?
— Виключення з історії важливих тем — випробуваний віками метод фальсифікації історії. Як сказав Олександр Герцен “російський уряд, немов зворотне провидіння, влаштовує до кращого не майбутнє, а минуле”.
Натомість у своєму щоденнику український кінорежисер Олександр Довженко писав: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема.
…Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель. Але що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу”.
За радянських часів із підручників з історії України не можна було зрозуміти нічого, що ж насправді відбувалося в Україні, крім кількості випущених тракторів і дат партійних з’їздів. Щороку в УРСР десятки тисяч випускників із дипломом “Історія” не мали найменшого уявлення про історію землі, на якій вчилися.
Історія СРСР була сумішшю самовихваляння з “білими плямами”. Це були не посібники з історії, а посібники з приховування історії. Такими їх намагаються зробити й сьогодні. Проте є зброя, сильніша за історичні наклепи, — це історична правда. А мова правди проста.
— Нам не вперше диктують “нашу історію”?
— Деякі іноземці безпардонно присвоїли собі право вказувати Україні, як їй ставитися до самої себе. Колись візантійський імператор спробував вказати князеві Святославу, що для князя корисно, а що ні, за що був піднятий ним на відвертий глум. Схоже, це єдино правильне ставлення до такого нахабства.
Не потрібно мати жодних ілюзій щодо мети вилучення з підручників. Для того щоб знищити народ, першою вбивали його пам’ять. Один із лідерів фашистської Німеччини Геббельс стверджував, що варто позбавити одне покоління знань про історію, і народ перетвориться на натовп, із яким можна робити все, що завгодно.
Усе це робиться сьогодні задля того, щоб підвищити вразливість України до зовнішніх впливів, зменшити готовність громадян захищати свою країну і цим підірвати її життєздатність у стратегічній перспективі. Метою є перетворити українців у безвільних “хлопчиків для биття” для всіх, кому не лінь.
— Нині вдаються до нових методів спотворення історії?
— Оскільки прямо заявити мільйонам українських дітей і їхнім батькам, що українську історію слід розглядати з башт Кремля, нова влада не може, вона вдається до вигадування “обхідних маневрів”. Зокрема пропонується викинути з підручників поняття “спільного інтересу нації” й урівняти в моральній оцінці героїв визвольних змагань зі зрадниками й відступниками. По суті, це означає вибивання ґрунту з-під ніг будь-якої історії. У свідомість українців закладають установку, що можна обійтися без власної держави, а політичні й економічні поступки на користь сусідів заради чиїхось меркантильних інтересів цілком вписуються у “багатовимірну правду”.
— Дедалі ширше пропагується так званий “антропологічний” підхід до історії, тобто прагнення поставити в центр історичних процесів людину.
— Міносвіти у своїх концепціях справді проштовхує цей “антропологічний” підхід до висвітлення історії. Ось, наприклад, як пише про нього один наближений до влади історик: “На мій погляд, шкільна історія могла б бути більш антропологізованою, ніж героїзованою. Тоді вона стане однаково цікавою і в Луганську, і в Івано-Франківську, і в Одесі, і в Сумах. А поки у вітчизняних підручниках ви побачите суцільну боротьбу українців за державу і нічого, крім історії “державотворення”. В підсумку поза Валуєвським циркуляром та козацькими звитягами під Хотином діти не знають, ані коли українським степом пройшов перший паротяг, ані коли на столі киян з’явився цукор”.
Тобто унікальні уроки історії, за які народ заплатив потоками крові, намагаються підмінити інформацією, корисною для розв’язання кросвордів.
Історія — це значно більше ніж дати. Як кажуть англійці, сторінка історії коштує підручника логіки. Історія не дає зникнути урокам, які бере для себе кожне нове покоління, вона, по суті, є союзом між живими, мертвими і ненародженими. Пам’ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, більш ясно прогнозувати своє майбутнє. У той же час, безпам’ятство — чи не головна причина історичних бід та невдач. Історія любить повторюватися, особливо, якщо не вивчені її уроки. Українцям пропонують штучно позбавити себе в майбутньому героїв. Учень, вихований на таких принципах, ставши дорослим, буде безвільно пасувати перед зовнішнім тиском, не стане захищати рідну землю. Тому що завжди можна знайти виправдання: мовляв, я теж “люблю Україну, але по-своєму, по-зрадницьки”.
— Людство наплодило собі силу-силенну історичних міфів.
— Історія має розповідати, а не доводити. Вигадування героїв є так само шкідливим, як і їхнє замовчування. Воно додає присмаку фальші всій історії. Російська імперія і СРСР навигадували собі історії, а тепер її нащадки не знають, що з тим усім робити в інформаційному суспільстві, де кожна брехня мов під рентгеном.
Нині Росія окремими публікаціями та заявами високопосадовців про близькість із Фінляндією “намацує” ґрунт для зміни слов’янофільської історичної парадигми. Остання, крім того, що не дає відповідей на питання ідентичності Росії, ще й політично вичерпала себе, бо ж слов’янські народи переважно в НАТО і ЄС.
Ось, наприклад, як пише про це фінський дослідник Кай Муррос: “Я глибоко переймаюся тим фактом, що фіни і росіяни фактично є одною величезною нацією…
Визнання фінно-угорського походження могло б допомогти росіянам по-іншому поглянути на свою ідентичність, але я сподіваюсь, що це буде зроблено природньо й органічно, тому що я справді розумію, що штучні ідентичності на зразок HOMO SOVIETICUS,  не можуть існувати довго і ведуть у підсумку до морального краху.
Визнання фінно-угорського походження  могло б підсилити російську ідентичність найпозитивніше і замість того, щоб бути штучною конструкцією, створеною іноземними інтелектуалами, воно могло б стати природньою реалізацією і привести до згоди з самим собою”.
— Яке значення має історична пам’ять народу?
— Як людина без пам’яті є цілком безпорадною, так і народ без історичної пам’яті є приреченим на повторення історичних помилок. Тим часом, першоджерела з української історії досі не перечитані навіть у вітчизняних архівах, не кажучи про європейські, російські, турецькі…
Водночас нині українські історики, на щастя, не мають проблем, які спіткали “писателів“ “спільної історії”. Їм немає потреби намагатися одночасно вирішувати невирішуване: сподобатися іноземним урядам, і не бути при цьому дурнями, брехунами і ворогами в очах свого народу. Щоб написати українську історію, треба ретельно вивчити всі можливі джерела, “не минати ані титли, ніже тії коми”. І подивитися, що все це означало з точки зору учасників тих подій та означає з точки зору України і її народу.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One Thought to “НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ ЧИ ПОСІБНИК ДЛЯ КРОСВОРДІВ?”

  1. андрій

    Чому міністр, затверджений шахрайським голосуванням у ВР під керівництвом Чечетова буде визначати нашу історію ? Україні потрібен міністр – українець.

Leave a Comment