УКРАЇНСЬКИЙ МИТЕЦЬ: УЧОРА, СЬОГОДНІ… ЗАВТРА?

tarДмитро ЧИСТЯК,
Київський національний університет імені Т. Шевченка

Проблема митця — не нова у світовій літературі. Твори автобіографічні, твори про плекання таланту, про конфлікт із системою, про втрату/віднаходження національної пам’яті, про смерть та безсмертя творчості — ось далеко не повний перелік тем, які стільки разів експлуатували цілі покоління, цілі національні традиції… майстрів, підмайстрів, які “так і не зробились майстрами”, або й посередніх графоманів. У чому ж така привабливість цих тем? Тільки самолюбування генієм? І це також. Але здебільшого, мабуть, ненастанні спроби з’ясувати, в чому ж таки криється мистецтво справжнє, оті так і не прояснені доконечно в сучасній науці питання генези, критеріїв і суті естетичного.
Роман Галини Тарасюк “Сестра моєї самотності”, третє видання якого нещодавно вийшло друком і який уже здобувся на “Книгу року–2009” та Премію ім. І. Нечуя-Левицького, ставить проблему митця в іншому ракурсі. Авторка пропонує поглянути на мистецтво й окремо взяту його представницю — талановиту письменницю Ларису Орленко — очима її плагіаторки, подруги-ворога, дружини ЦКівського функціонера, Олександри Рибенко-Ясінської. Яскраво виписано тип кар’єристки, якій хотілося отримати від життя усі людські блага, а передусім — славу, яка пролізла до партійних і спілчанських верхів через підступ і зраду. І трохи збоку — романтичний образ письменниці, перейнятої естетичними й національними ідеалами, пошуком творчої есенції, відтак зацькованої псевдописьменницькими інвективами й “стукацтвом”, приреченої до душевної ізоляції і, зрештою, до вибору між подальшим животінням за законами кон’юнктури чи самогубством. Лариса Орленко обирає смерть, сестру своєї самотності, залишаючи свою високопосадову подругу на поталу докорам сумління. Олександрі, якій іще довго-довго грати різноманітні ролі з іншими і з самою собою, ніколи не забути своєї злиденної сестри, яка рокувала її на самотність у світі, більше не здатному на високе…
Оці два характери генерують довкола себе різні світовідчуття, одне — профанне, мертвотне прожиття у карнавалі здегенерованих цінностей і комуністичного, і посткомуністичного суспільства, і друге — сакральне, незалежне від обставин того карнавалу тривання у духовному світі мистецтва. У першому подибуємо орди письменників на замовлення, партославців у часи недавні, а в часи сущі — славних патріотів, амбітних підлабузників-режисерів і навіть екстрасенсів, комсомольців, сповнених доброї-злої волі служити розвою Неньки-України, що й становлять осердя нашої правлячої чи й опозиційної еліти. Світ духовний натомість чітко не окреслений. Вочевидь, він пов’язується у Галини Тарасюк із християнською тріадою цінностей Любові, Блага та Краси. Світ оцей проникає у пекло штучного життя душею Лариси Орленко, яка стає частиною післяінсультної свідомості Олександри, таким собі Янголом-Охоронцем, що повертає грішницю до прозріння й каяття. Олександра не лише віддає історії української літератури вкрадений роман, а й розуміє всю хибність своїх устремлінь до слави, адже тільки справді моральне життя згідно з етикою (цього разу християнською) перетворює пекло сущого й потойбічного світу на рай, який завжди з тобою. Тільки з осягнення цього можлива справжня творчість, яка одухотворена поривом до світового начала і оживлена його енергією. І що тоді смерть, як не розчинення у цьому світовому началі?
Але “Сестра моєї самотності” — не лише роман про митця. Це широке суспільне полотно і радянської, і нашої дійсності. Це гіркий діагноз для мільйонів людей, які виросли в умовах радянської моралі, де квітували брехня й лицемірство, коли талант чавила сіра маса посередностей, коли свободу думки заарканювали соціалістичними догматами. Але письменниця окреслила страшну і справедливу перспективу: сучасне українство не позбулося всіх отих потворних явищ, і навіть докинуло нових. Чи не розквітає досі на найвищих щаблях корупція, чи споживацтво не заступило духовне? Запитання ці риторичні. Коли ж проектуєш наше письменництво на радянську дійсність, бачиш, що одна кон’юнктура (коли клялись “леніноіменно”) змінилася іншою (тепер клянуться нацією чи приналежністю до літературного клану, чи пак “феномену”), рясно вродила корупція у державних програмах підтримки книговидання, видавнича діяльність здійснюється здебільшого за авторський кошт чи бартер, так само, як і друк у літературних часописах (що ледве животіють) і написання рецензій на замовлення. Але чи має все те стосунок до мистецтва? Мабуть, жодного. На щастя.
Нині минула мода на проблемні твори. Набридли графоманські голосіння про українську недолю або гімни незбутній нації. Однак роман Галини Тарасюк не залишить байдужим вдумливого читача. Адже окреслені мною тези — лише дещиця тих тем, що лежать в осерді цієї небуденної психологічної драми, виписаної ніби на одному подиху різностильовою мовою із тонкою іронією та грубим сарказмом. Справді, письменниця дійшла свого зросту і сили й виболіла знаковий твір, який заохочує нас до прозріння й пошуку справжніх орієнтирів у розбурханому пеклі минулого та сучасного, щоб не стало воно майбутнім…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment